23. Передумови утворення та джерела українського козацтва.Основні теорії походження українського козацтва.

Передумови утворення :

1. феодальна експлуатація українського селянства і міщан;

2. національний гніт українців з боку польської влади, політика ополячення;

3. релігійний гніт українців та утиски православ’я, політика окатоличення.

Джерела формування козацтва :

• селяни-втікачі від польської сваволі;

• селяни й міщани (уходники), які переселялися на нові, вільні землі «Дикого поля»;

• частина української шляхти, позбавлена іноземцями власності;

• різноманітні категорії служилих людей.

Основні теорії походження українського козацтва:

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницька», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.

Первинна організація козацтва. У пошуках волі українські козаки просувалися все нижче Дніпром і його південними притоками аж за невеликі прикордонні застави Канова та Черкас. На цих щедрих, але й небезпечних землях вони організовували уходи, тобто мисливські та рибальські виправи, а також займалися випасанням худоби та коней. Власне під час цих тривалих сезонних виправ углиб степу в них з'являються перші елементи організації. Вирушаючи у «Дике поле», вони обирали своїми ватажками, або, як їх іще називали, отаманами, найбільш досвідчених, сміливих і винахідливих, а щоб краще оборонятися від татар та взаємодіяти на ловах і в рибальстві, групувалися у тісно об'єднані загони — ватаги. Згодом у степу засновувалися укріплені табори (січі) з невеликими цілорічними військовими залогами, а для багатьох козакування перетворювалося на постійне заняття.

24. Зародження Запорізької Січі та ознаки її державностi:

Перша писемна згадка про Запорозьку Січ з'являється 1551 р. у польського історика Мартина Бєльського (1495-1575-рр). У своїй «Всесвітній хроніці» він повідомляв, що у першій половині XVI ст. на Хортиці збиралися козаки для нагляду за переправами, промислом і для боротьби з татарами.

Заснування першої Запорозької Січі історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького (Байди).

Під його керівництвом протягом 1552-1556 pp. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю, мури якої не тільки гарантували безпеку, а й надалі стали своєрідною базою для здійснення походів на Крим, осередком згуртування запорозького козацтва.

Ознаки державностi Запорізької Січі:

1. Військовий устрій:Січові козаки складали військо-кіш, кіш поділявся на військові одиниці - курені (38 куренів).

2. Територіальний устрій:Територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки (5-10 паланок) на чолі з полковниками. Паланкове козацтво проживало на хуторах та в містечках.

3. Форма правління:Запорізька Січ була козацькою республікою. Верховна влада на Січі належала козацькій раді, брати участь у якій мали право всі козаки. Козацька рада обирала старшину: кошового отамана (гетьмана), писаря, обозного, суддю, осавулів. Кожен курінь аналогічно обирав курінну старшину. Козацька рада збиралася, як правило, щороку 1 січня.

4. Правова система:Діяло звичаєве козацьке право, яке склалося в XV -сер. XVI ст.Козаки були рівними перед законом, рівними у праві користуватися землею й іншими угіддями, брати участь у радах, обирати старшину.

Вишневецький відомий як перший організатор козацьких військ. Його попередники — Предслав Лянцкоронський, Остафій Дашкович, залучаючи козацькі загони до своїх військових операцій, використовували їх як силу допоміжну. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом, у джерелах XVI ст. такий титул «Байди» не трапляється. Не підтверджено джерелами твердження про те, що він заснував Запорізьку Січ. Зв'язок Дмитрової фортеці з Січчю був лише ідейним[12]. Діяльність Вишневецького лише вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація придніпровських степів, утворення організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці — справжньої Січі в Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою в Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).

25.Реєстрове козацьке військо, його устрій і розвиток.

Реєстрове козацтво (військо) - наймане військо, сформоване польським урядом у XVI -- першій половині XVII ст. з українських козаків для охорони південних кордонів з занесенням козаків до особливого списку - реєстру.

Польський уряд сподівався залучити до себе на службу міське козацтво або певну його частину. В 1572 році король Август санкціонував утворення загону з 300 оплачуваних козаків на чолі з польським ватажком, який формально не підпорядковувався урядовим чиновникам. І хоча цей загін незабаром розформували, його поява стала важливим прецедентом. Вперше польський уряд визнав козацтво як окрему соціальну верству, що мала право на самоврядування. Друга більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце в 1578 році. Король встановив плату шести сотням козаків і дозволив їм розташовувати в місті Трохтемирові свій арсенал і шпиталь. За це козаки погоджувалися визнати за старшин призначених шляхтичів. Завдання цих негайно внесених до реєстру козаків полягало в охороні кордонів та в контролі за реєстровими козаками. До 1589 року реєстрових козаків налічувалося 3 тисячі.

У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому «старший» (з чім. Hauptman), або ж гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.
Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України.

Реєстрові козаки сприяли пробудженню в козацтві свідомості своєї відокремленості від інших станів у польській державі. Попри офіційні обмеження, процес творення нового активного соціального стану, що став носієм і захисником української національно-релігійної самобутності, не перервався.

Реєстрове козацтво і шляхта жило без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. В основному це були вихідці з місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток, ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше ніж прості селяни. Реєстрові козаки мали великий вплив на рішення ради в Січі. Тому стосунки між 3 тисячами і близько 40-50 тисяч нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності н перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ в пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства.

Козаки одержували за державну службу платню грошима і сукном. До середини XVII ст. зустрічалися лише поодинокі випадки надання землі реєстровим. Разом з тим фактичне

землеволодіння фермерського зразка стало економічним підґрунтям козацького стану.

 

26. Запорозька Січ – зародок української державності. Внесок Запорозької Січі у державотворчість української нації.

На Запорожжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку називають праобразом справжньої держави. Головними ознаками держави є існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади; право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція держави. Січі були притаманні усі ці ознаки. Вищим законодавчим, адміністративним і судовим органом Січі була січова рада. її рішення вважали обов'язковими для виконання. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі — військової старшини, а також органів місцевої влади — паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 осіб. До цієї групи козацтва входили: військова старшина — кошовий отаман, військовий суддя, військовий осавул, військовий писар та курінні отамани; військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін.; похідні та паланкові начальники — полковник, писар, осавул та ін. Крім власних органів державного управління, в Січі функціонувало також власне козацьке право. Козацьке право фіксувало ті відносини, що сформувались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5— 8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладання договорів, визначало види злочинів та покарань. Запорожжя мало і свою територію, яка називалася «землями Війська Запорозького». Розташовуючись на території Дніпропетровської, Запорізької, частково Херсонської, Кіровоградської, Донецької, Луганської та Харківської областей, Запорозька Січ у XVIII ст. за розмірами площі наближалася до острівної Англії. Територія Запорожжя постійно змінювалася, кордони переносилися. Проте це не могло стати на заваді визнання козацької державності, оскільки у багатьох кочових народів кордони були постійно рухомими, а існування державності все ж таки визнавалося.

Запорозька Січ вела переговори з іноземними правителями, приймала у себе послів, самостійно ухвалювала рішення про походи, укладала угоди та підписувала інші документи з представниками іноземних держав. 24 грудня 1624 p. було оформлено перший міжнародний договір Запорозької Січі — угоду, що складалася з двох присяжних листів — Коша та Кримського ханства.

Запорізьке козацтво відіграло видатну роль у боротьбі народних мас України проти феодально-кріпосницького гніту та як форпост боротьби проти турецько-татарської агресії. В часи визвольного руху на українських землях Запорізька Січ неодноразово ставала оплотом та плацдармом для повстанських військ, була важливим фактором консолідації всього українського козацтва.

Запорізька Січ стала важливим фактором, який суттєво вплинув на подальшу еволюцію політичних поглядів українського козацтва та українського народу загалом. Січ була визначним державним утворенням, що репрезентувало на міжнародній арені Україну. Специфічність цієї політичної організації (інакше кажучи, – напівдержави) полягала в тому, що вона, будучи органом примусу, не була засобом класового придушення, а засобом виховання та самовиховання тих, в чиїх загальних інтересах здійснювався цей примус.

Сучасна українська Конституція містить ряд положень, які ґрунтуються на історичному минулому Запорізької Січі, зокрема з питань державного будівництва, функціонування органів влади та управління. У Конституції знайшли також відображення демократичні засади формування та функціонування управлінського апарату, які були характерними для Запорізької Січі.

Документи Запорізької Січі, її історія дають багатий матеріал для використання у виховному процесі, для прищеплення молодому поколінню, воїнам збройних сил та працівникам органів внутрішніх справ почуття гордості за історичне минуле своєї держави.

 

27. Люблінська унія і зміна політичного становища українських земель.

.У січні 1659 р. в Любліні почав роботу польсько-литовський сейм, який мав вирішити питання про унію двох держав. Великі литовські та руські магнати вирішили зірвати сейм, роз'їхалися по своїх латифундіях і почали ратувати за підготовку до воєнних дій проти Польщі. Тим часом, спираючись на підтримку польської й волинської шляхти, польський король Сигізмунд II Август у березні 1569 р. видав універсал про приєднання Підляшшя й Волині до Польського королівства. Згідно з ним місцева шляхта зрівнювалася у правах з польською. Посольство литовських і руських магнатів, поспіхом відправлене на сейм, лише несміливо просило скасувати рішення короля й скликати новий сейм. У відповідь польський король і сейм оголосили посполите рушення й нахвалялися відібрати маєтки у тих панів, які не присягнуть на вірність короні польській. Прибулі на сейм брацлавські магнати на чолі з князем Романом Сангушком склали таку присягу. А потім разом із волинськими магнатами почали домагатися приєднання й Київщини, де багато з них мали великі володіння, б червня їхні наполягання були задоволені. Спеціальним актом було проголошено приєднання Київщини до польського королівства. Більшість українських земель опинилася під владою Польщі.

Після втрати України литовські магнати мусили розпрощатися зі сподіваннями на державну незалежність. 1 липня 1569 р. посли Великого князівства Литовського підписали акт про унію між Литвою і Польщею. За умовами унії обидві держави об'єднувалися в єдину Річ Посполиту. Передбачалося, що її очолюватимуть виборний король, спільний сейм і сенат, а договори з іноземними державами укладатимуться від імені Речі Посполитої. Чільники обох держав діставали право на володіння маєтками на всій території Речі Посполитої. Митні кордони ліквідовувалися, запроваджувалася єдина грошова система. За Литвою зберігалася лише обмежена автономія у вигляді власного права й суду, адміністрації, війська, фінансового скарбу й державної мови.

На українських землях, які внаслідок Люблінської унії відійшли до Польщі, було запроваджено польський адміністративно­територіальний устрій. Вони поділялися на воєводства, очолювані призначеними урядом воєводами. Воєводства поділялися на повіти, де адміністративна й судова влада зосереджувалася у призначуваних королем старост. У воєводствах і повітах для вирішення місцевих питань, обрання депутатів на загальнодержавний Вальний (загальний) сейм періодично скликалися шляхетські сеймики.

Було створено систему шляхетських станових судів. У гродських судах цивільні й кримінальні справи розглядали старости. У підкоморських судах суддя-підкоморій вирішував суперечки, пов’язані з розмежуванням шляхетських володінь. Земські суди складалися із судді, підсудка й писаря та обиралися на сеймиках шляхтою. Вони діяли тимчасово, під час роботи сеймиків, і розглядали справи місцевої шляхти.

Для України Люблінська унія мала як позитивні, так і негативні наслідки. Так, більшість українських земель були об’єднані в межах однієї держави, що сприяло національно­культурному розвитку українського народу. На приєднаних до Польського королівства українських землях було збережено судочинство за нормами Литовських статутів, існуючий адміністративний устрій та ведення діловодства руською мовою. Представники українських князів і шляхти отримали виключне право обіймати посади в місцевій адміністрації незалежно від віросповідання. Завдяки Люблінській унії українські землі залучилися до нових форм суспільного життя: шляхетської демократії, місцевого самоврядування, станового судочинства тощо. Через Польщу на українські землі поширився західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів.

Водночас необхідність брати участь у роботі сеймиків, Вального сейму, спілкування з польськими урядовцями спричиняли полонізацію й денаціоналізацію української шляхти. Це призвело до втрати українським суспільством його еліти. Для українських селян і міщан зросли повинності й податки. Люблінська унія відкрила перед Польським королівством можливість використовувати природні багатства українських земель для збільшення своєї економічної та воєнної могутності та наділяти маєтками на новоприєднаних територіях представників польського шляхетства. Виникнення на українських землях володінь польських магнатів спричинило закріпачення селянства і значне посилення його визиску. Водночаспереважна більшість українського населення стала дедалі більше зазнавати національно­релігійних утисків унаслідок полонізації й покатоличення. Не виправдалися також розрахунки на те, що в новій державі українські землі будуть захищені від турецько-татарських нападів і шляхетських наїздів.

 

28. Суспільний і державний лад Речі Посполитої.

Найвища влада в державі належала центральним органам Речі Посполитої: королю, королівській раді та сейму.

Король. У державі йому належала виконавча влада. Будь-який закон, прийнятий сенатом, мав затвердити король. Кандидатом на престол могла бути будь-яка особа католицького віросповідання з-поміж польської знаті, котра знала польське право. Без згоди сейму король не міг виїздити за кордон. Мав особисту охорону (до 800 осіб), яку утримував власним коштом. Діям короля не надавали права успадкування престолу (але вони могли бути обрані правителями, обіймати посади в уряді та сеймі).

Королівська рада - постійно діючий орган влади, який сформувався в середині XIV ст. До її складу входили найвищі урядовці: коронний канцлер, надвірний маршал, коронний підскарбій, воєвода, каштеляни, католицькі єпископи.

Сейм (Вальний сейм) утворився у XV ст. До його складу входили члени королівської ради і депутати від шляхти. Це й обумовило його поділ на дві палати: сенат і посольська зборня.

Членівсенату призначав король, цей статус присвоювався довічно. Тому сенатори в Польщі (140 осіб) не залежали від того, кого оберуть королем. Роль сенату в державному житті була досить значною, оскільки сюди входила еліта держави, її майнова верхівка. Сенатори не голосували, а по черзі висловлювали свій погляд, після чого король або канцлер формулювали загальну думку сенаторів ("конклюзію").

Посольська зборня (170 осіб) складалася з послів від земської шляхти. Кожен її депутат мав право законодавчої ініціативи й цілковитого вето. Зловживання правом вето інколи призводило до того, що сейми не могли розпочати роботу.

Вальний сейм скликали щороку, він вирішував найважливіші питання державного життя: ухвалював закони, встановлював розміри та нові види податків, скликав посполите рушення, надавав шляхетство, укладав міжнародні договори та ін. Постанови сейму називали конституціями.

Як уже зазначалося, українські землі, що входили до Речі Посполитої, називали Малою Польщею. Вона поділялася на воєводства (кожне очолював воєвода, який мав військові, адміністративні та судові повноваження). Воєводства дробилися на повіти на чолі з каштелянами. Органами місцевого самоврядування були шляхетські повітові сеймики.

Низовою ланкою адміністративного управління були волосні та сільські органи, очолювані відповідно волосними і сільськими старостами.

Панівною вествою були феодали-землевласники, які поділялися на магнатів (аристократію) ішляхту (знать). Магнати мали великі земельні угіддя - латифундії, забезпечували державний апарат вищими урядовцями, воєначальниками, суддями, сенаторами. Шляхта мала спадковий титул, володіла вотчинами або удільними землями, несла військову службу. Особа шляхтича (гонор) була недоторканною, його охороняли закони, судити шляхту могли лише шляхетські суди.

Духовенство поділялося на католицьке, уніатське та православне, а також на світське (біле) і монастирське (чорне). Воно користувалося державними привілеями, не платило жодних податків, мало власні суди і юрисдикцію, володіло землями і залежними селянами. Селянство - переважна більшість населення - майже все залежало від феодалів, церкви або держави (короля). Селяни не мали права залишати села, не мали приватної власності на землю, несли трудові повинності, платили грошові та натуральні побори і податки. Вони поділялися на тяглих (панщинних) і чиншових (оброчних). Збіднілі,  обезземелені складали групи халупників, підсусідків, городників, коморників та захребетників, які жили у землевласника і працювали на нього.Міщанство поділялося напатриціат (купці, лихварі, промисловці, урядовці), бюргерів (городян середнього достатку, ремісників) та плебс (чорноробочих). Магістратські міста мали право на самоврядування і власне законодавство, а ратушні - залежали від держави чи державця (власника).

 

29. Магдебурзьке право в містах України. право міського самоврядування на укр. землях, засноване на заг. принципах магдебурзького права. Всі міста України поділялися на 3 категорії. До першої належали міста, що отримали М. п. від лит.князів, польс. та угор. королів. До другої категорії входили міста, які отримали М. п. від їх власників. До третьої категорії належали міста, яким М. п. було надано грамотами гетьманів після приєднання України до Моск. д-ви. В українських містах діяла та частина магдебурзького права, яка допомагала організувати систему органів самоврядування.За рівнем самоврядування міста України поділялися на магістратські (привілейовані) та ратушні. Магістрат, самоврядування відрізнялося від ратушного більшою самостійністю. Ратушу як орган міського самоврядування у кін. 18 ст. мали майже всі міста Лівобереж. України. Умагістрат, містах уся повнота влади належала магістратові. Він складався з магістрат, урядників — старших та молодших. Очолював міську владу війт, який попервах призначався, а згодом затверджувався королем. У руках війта зосереджувалися всі важелі управління містом. Він разом з нас. міста обирав раду, до якої входило від 6 до 24 радців. Радці вибирали зі свого середовища на 1 рік бурмістрів (від 2 до 12). Разом з війтом бурмістри розглядали як судові, так і адм. справи. В містах існував і спец. суд.орган — лава, до складу якої входили війт (голова) і 7 лавників або присяжних. Лавників також щороку обирали із середовища замож. міського населення. Лава розглядала як цивільні, так і крим. справи. Суд міг розглядати цив. та крим. справи за наявності не менш як 5 його членів. У засіданнях міських судів брали участь представники гетьм. адміністрації, що підривало суть М п. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велося на польській або латинській мові. Міста з правом на самоврядування повинні були вершити правосуддя виключно на засадах М. п. У заг. бюрокр. апараті міста певні функції мали і мол.урядники. Жителі міст, які мали М. п., були юридично вільними. Вони виконували як загальнодерж. повинності, так і ті, що визначала міська влада. М. п. звільняло місто не тільки від судової, а й від адм. влади власника, на землі якого це місто знаходилося. Міщани звільнялися від усіх повинностей на користь власника. Із загальнодерж. повинностей головною була військова. Місто виставляло певну кількість ратників, сплачувало податки на військ, потреби — «серебщину» та «ординщину». Частина прибутків міста йшла на купівлю пороху, свинцю, набоїв. На містах лежав також обов'язок утримання розквартированого на їх території війська. На жителів покладались утримання міської адміністрації, сплата податків духівництву та на ремонтні роботи в місті. Жителі міст, які мали М. п., одержували ряд привілеїв. У містах, до яких приїжджало багато купців, дозволялося будувати гостиний двір. Усі доходи надходили до міської казни, скарбниці (скрині), ключ від якої знаходився у одного з бурмістрів. Одним з важливих привілеїв, які надавало М. п., було право «складу»: купці, котрі привозили товари до міста, повинні були продавати їх тільки в цьому місті й лише оптом. Роздрібна купівля-продаж була монополією місц. купців. Приїжджі купці могли торгувати вроздріб тільки у дні ярмарків. Ярмарки і торги, які влаштовувались у містах, сприяли їх екон. розвитку, збагаченню міських жителів. Отже, на першому етапі у 14—16 ст. М. п. поширилося на всій Правобережній та частині Лівобережної України. В цей період воно було знаряддям окатоличення та полонізації укр. населення, оскільки правом на самоврядування могли користуватися тільки католики, проте відіграло прогресивну роль в екон. розвитку укр. міст. На поч. 19 ст. М. п. в Україні практично припинило своє існування. Гол. причинами цього були: втручання місц. адміністрації у справи міст з М. п.; невизначеність компетенції та дій війта, ради, лави; становий характер влади в містах; відсутність будь-якого контролю за діяльністю міської адміністрації; корупція та хабарництво серед посад, осіб тощо.

30. Українська Національна революція середини XVII ст.: причини, характер, рушійні сили, хронологічні межі та періодизація.

Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану. Серед українського населення наростало почуття ненависті до польського панування, соціальний вибух був неминучим.

- Стрімкий розвиток національної самосвідомості українців (усвідомлення ними своєї етнічної ідентичності, спільних інтересів, розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності).

- Формування на основі козацтва нової української політичної еліти, яка визначила національні інтереси і сформувала цілі українського руху, розробила його політичну програму, відіграла провідну роль у процесі державотворення. Саме завдяки новій українській еліті соціальний вибух 1648 р. набув характеру національно-визвольної боротьби.

Рушійні сили визвольної боротьби

o Козацтво - стало керівною і провідною силою визвольної боротьби, ядром української армії.

- Селянство - взяло надзвичайно активну участь у військових подіях. Воно виступало проти національного, релігійного та, насамперед, проти соціального гноблення - проти земельної власності як польських, так і українських феодалів, проти існуючих форм експлуатації, кріпацтва. Вони вимагали особисту свободу І право володіння землею.

o Міщани - відіграли важливу, а в окремих регіонах (Західне Поділля, Волинь, Галичина) - провідну роль у національно-визвольній і соціальній боротьбі.

o Частина української шляхти - мала досить помітну роль у розвитку визвольної боротьби, упершу чергу - у формуванні української еліти, політичної програми, розбудові державності. Але більшість панівного стану суспільства зрадила національні інтереси і придушувала визвольну боротьбу.

o Представники православного духовенства (особливо його низи) - взяли безпосередню участь у подіях революції, у державотворчій діяльності.

Характер Національно-визвольної війни

Виходячи із причин, складу учасників і цілей Національно-визвольної війни, її характер визначають як:

o національно-визвольний;

o релігійний;

o соціальний.

Періодизація Національно-визвольної війни

Національно-визвольна війна тривала довго, розвивалася поступово і суперечливо. У зв'язку з цим, питання про її хронологічні межі і періодизацію до сьогодні залишається дискусійним.

Спираючись на широку джерельну базу, на дослідження вітчизняних і зарубіжних істориків доцільно виділити п'ять періодів перебігу Національно-визвольної війни.

Перший (лютий 1648 р. - червень 1652 р.) - період найбільшого розмаху та інтенсивності національно-визвольної і соціальної боротьби. Основні здобутки: виборення державної незалежності у червні 1652 р. й успішне завершення Селянської війни.

Другий (червень 1652 р. - серпень 1657 р.) - період погіршення економічного і геополітичного становища козацької України.

Третій (вересень 1657 р. - червень 1663 р.) - період різкого загострення соціально-політичної боротьби, що вилилася в громадянську війну і призвела до розколу козацької України на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне.

Четвертий (липень 1663 р. - червень 1668 р.) - період відчайдушної боротьби національно-патріотичних сил за возз'єднання України в умовах прагнення польського й московського урядів поділити Українську державу.

П'ятий (липень 1668 р. - вересень 1676 р.) - період кризи і поразки визвольної війни. Ліквідація державності на Правобережжі.

31. Початок Української революції та події 1648 - 1649 рр. Розробка Б. Хмельницьким політичної програми козацької держави. За таких обставин 20 лютого 1649 р. у Переяславі розпочалися українсько-польські переговори. їх перебіг показав, що на цей час гетьман, переосмисливши уроки минулорічної боротьби, вперше в історії української суспільно-політичної думки сформулював основні принципи національної державної ідеї. Надалі вони були розвинуті під час його квітневих переговорів з московським посольством Г.Унковського. По-перше, у розмовах з королівськими комісарами було чітко засвідчене право українського народу на створення держави в етнічних межах проживання. В реалізації цього гетьман відтепер убачав основну мету своєї діяльності ( «виб'ю з лядської неволі народ весь руський ... А ставши на Віслу, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи»). По-друге, було висловлено ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля. Як підкреслював Б.Хмельницький у розмові з Г.Унковським, «а нас Бог від них увільнив - короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні. По-третє, сформульовано положення про соборність Української держави. В переговорах з поляками гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну». По-четверте, утворена Українська держава розглядалася як спадкоємниця Київської Русі. Б.Хмельницький повідомив Г.Унковському про можливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України в тих кордонах, що «володіли благочестиві великі князі». Протягом цього часу відбувалися серйозні зміни і в самосвідомості українців: пришвидшується розвиток ідей Батьківщини, її єдності та незалежності, чуття спільної мети й ідентичності. Польський історик другої половини XVII ст. В.Коховський засвідчує, що під час переговорів в Переяславі полковник Ф.Джеджалій заявив польським послам: «Майте для себе Польщу, а Україна нам, козакам, належить». Український С.Мужиловський посол, розмовляючи в Москві з російськими сановниками, підкреслив: нині Україна «стала вже їх, козацька земля, а не польська і не литовська». За визнанням польських посланців, котрі в травні побували в козацькій Україні, там «немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким» і «хлопство всієї України» покладає надії на Б.Хмельницького, що він «їх з підданства Речі Посполитій зможе звільнити ». У політичному житті відбувається заміна функціонування «генеральної» (чорної) ради старшинською, зміцнення гетьманської влади. Окреслюється процес відродження ідеї українського монархізму, становлення монархічної форми правління. Б.Хмельницький вперше прямо чи опосередковано починає висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу володаря України. 22 лютого він заявив польським послам: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть єдино владцем і самодержавцем руським». Відомо, що єрусалимський патріарх Паїсій надав йому титул «князя Русі і прирівняв його до Костянтина Великого» (тобто римського імператора Костянтина І Великого). Польський анонімний автор праці про королювання Яна Казиміра (кінець XVII ст.) Наводить дані, що під час переговорів з трансільванським посольством, Б.Хмельницький обіцяв князеві допомогти захопити польську корону за умови визнання його, гетьмана, незалежним «князем всієї Руської землі» з столицею в Києві. У листі до короля від 8 березня члени польського посольства підкреслювали: «йому (Б.Хмельницькому - Авт.) Вже не про козацтво (йдеться), тільки про володаря й князя Руських провінцій, як він наказав звертатися до нього, хоч і скритно». Нова політична програма висувала як першорядне завдання включення до складу держави Західного регіону. З огляду на це насамперед потрібно було закріпити за собою контрольовану територію. І за умовами укладеного 25 лютого з польським посольством перемир'я, гетьман добився визнання де-факто автономії козацької України. Кордон між нею і Річчю Посполитою мав проходити по ріках Горинь, Прип'ять та м. Кам'янець-Подільський, через який заборонялося переходити польським підрозділам, урядовцям і шляхті.

32.Формування української державності у ході Національної революції українського народу середини XVII ст. Організаторами державотворення з перших днів війни стали козацька старшина та українська шляхта. Формування Української держави розпочиналося у надзвичайно складних обставинах Народно-визвольної війни, що зумовило особливості державотворення. Козацька старшина і шляхта використали багатий досвід самобутньої козацької республіканської організації самоврядування на Запорізькій Січі, перевіреної практикою військово-адміністративної, полково-сотенної системи управління козацтва на чолі з гетьманом. Таким чином, закладались підвалини республіканської форми правління з верховенством влади генеральних, полкових, сотенних рад, гетьмана, виборністю органів публічної влади всіх рівнів, розвиненим місцевим самоврядуванням. У розбудові держави Б. Хмельницький діяв цілеспрямовано. Козацька загальна рада під його головуванням затвердила статут "Про устрій Війська Запорізького". Утворення Української держави закріпили Зборівський (1649 р.) та Білоцерківський (1651 р.) договори, укладені гетьманом із Річчю Посполитою. Тепер основними ознаками Козацької держави були і визначена територія, яку охоплювала державна організація, населення, що на ній проживало, введення своєї податкової системи. Гетьмана як главу України визнавали польський король, московський цар, Англія. "Самотитулатура" Хмельницького  - свідчення його прагнення поєднати ідеї козацької соборності з традиціями старої українсько-руської державності, зміцнити особисту владу для успіху державотворення в умовах війни і складного міжнародного становища України. Автори історичних досліджень, які підкреслюють монархічні настрої і наміри Хмельницького, прагнення підкорити собі козацьке самоврядування з його радами, пов'язують їх з особливостями "авторитарного" характеру гетьмана.  Політичну організацію, що склалася на звільненій території України у 1648-1654 рр., сучасники нарекли Українською козацькою державою, називаючи її також Військом Запорозьким.

33. Переяславсько-Московська угода 1654 р. та її наслідки для української державності. (Українсько-московська угода 1654 р., її причини та наслідки). Богдан Хмельницький, частина інтелігенції та духовенства ще з 1648 р. зверталися до Московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з польською шляхтою. Український гетьман, за свідченням царських воєвод, навіть погрожував Москві, якщо та не підтримає його проти Польщі. Нарешті 11 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну "під високу государеву руку", а 10 січня 1654 р. царські посли прибули до Переяслава. Так Москва намагалася уникнути небезпечного для себе союзу України з Туреччиною. 18 січня відбулася Переяславська рада, які ухвалила рішення про прийняття протекції царя. Тоді ж трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б. Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В. Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України і державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україна залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством. Ратифікація договору відбулася в Москві, куди українські посли — військовий суддя С. Богданович. Зарудний та полковник П. Тетеря — привезли акредитовані грамоти від гетьмана, "Статті Хмельницького" та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, за яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність. Остаточний текст українсько-московського договору, що містив 11 статей, було ухвалено в березні 1654 р., звідси і його назва — "Березневі статті". На думку дослідників, ця угода за формально-правовими ознаками нагадувала акт про встановлення відносин номінальної протекції, але за змістом найімовірніше передбачала створення під верховенством царської династії Романових конфедеративного союзу, спрямованого проти зовнішнього ворога, тобто Польщі: 1) Українська держава зберігала республіканську форму правління на чолі з гетьманом, який довічно обирався на Козацькій раді; 2) незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; 3) підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорізького, реєстр якого становив 60 тис. осіб; 4). податки в Україні мала збирати українська скарбниця під контролем призначених царем чиновників; певна частина зібраної суми як данина мала передаватися до московської казни; 5) зовнішньополітична діяльність Української держави обмежувалася забороною зносин гетьмана з польським королем та турецьким султаном; 6) Москва отримувала право мати у Києві воєводу разом з невеликою залогою; 7) Московська держава зобов'язувалася надати Україні допомогу у війні проти Польщі тощо. Договір вже протягом тривалого часу є предметом наукового зацікавлення багатьох істориків, юристів, фахівців з державного права. Переважна більшість їх сходиться на тому, що він був недосконалим, "сирим", дозволяв різні тлумачення сторонами, які його підписали. За словами Д. Дорошенка, "...й Москва, й Україна, кожна по-своєму розуміли суть цих відносин. Згодившись прийняти Україну "під велику царську руку", в Москві з перших кроків старалися обернути протекторат у інкорпорацію, використовуючи кожне необережне слово, кожну неясну фразу в зверненнях гетьмана до московського уряду, щоб зреалізувати якомога ширше свій вплив на українське життя; особливо ж зручно використовувала Москва різні прояви суспільного антагонізму на Україні. Власне на цьому антагонізмі й була побудована вся дальша політика Москви щодо України. З іншого боку, гетьман і старшина справді дивилися на протекцію московського царя, як лише на певну, може навіть і тимчасову комбінацію, яка давала змогу нарешті покінчити тяжку боротьбу за унезалежнення від Польщі...". Тим більше, що українсько-московська угода була правовою підставою відокремлення України від Речі Посполитої, юридичним визнанням її державності та козацького устрою.

34. Гетьман Богдан Хмельницький та його роль в історії української державності. Десять років гетьманував Богдан Хмельницький на українських землях. Організатор і керівник національно-визвольної революції, державний діяч, полководець та дипломат, засновник Української козацької держави, він є однією із найцікавіших постатей в історії України. Отримавши освіту в єзуїтській колегії у Львові, він повернувся до служби у кінній сотні свого батька, чигиринського сотника. Богдан брав участь у козацьких походах на татар і турок, у селянсько-козаць­ких повстаннях 1630-х років, навіть обіймав посаду писаря реєстрового війська. З середини 1640-х років він почав підготовку повстання українського народу проти польсько-шляхетського панування. У 1647 році на таєм­ній раді було висунуто і обговорено план повстання, за яким пе­редбачалося звернутися за допомогою до Росії. Тоді ж Б.Хмельниць­кий був заарештований, проте, оскільки він належав до козацької старшини, необхідно було виконати певні формальності, щоб засудити його. Справа затяглася, Богдана Хмельницького кинули у тюрму, що була під наглядом чигиринського полковника Кречовського. Останній Богдана відпустив. Хмельницький тікає на Запорожжя, де 18 квітня 1648 року козацька рада обрала його гетьманом за­порозьких козаків. 22 квітня 1648 року козацьке військо на чолі з Богданом Хмельницьким виступило в Україну, розпочавши цим воєнні дії проти військ шляхетської Польщі; у їх ході розкрився величезний талант гетьмана як полководця, його здібності дипломата і державного діяча. Повстанські війська під командуванням Б..Хмельницького здобули перемогу над польсько-шляхетськими військами під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями (1648 р.), у Зборівській битві (1649 р.), під Батогом (1652 р.) і Жванцем (1653 р.) Незважаючи на програну через зраду хана битву під Берестечком (1651 р.), Хмельницький виявився справжнім знавцем військової справи, новатором і носієм передових ідей у воєнному мистецтві. Таким же новатором він по­казав себе в організації козацького війська, у державній діяльності. Засновник Української козацької держави, він став і першим організатором її адміністративного управління. Як визначний політик зумів, як ніхто до нього раніше, налагодити зовнішньополітичні зносини України з Туреччиною, Трансільванією, Росією, Польщею, Венецією, Швецією, Кримом та іншими країнами, майстерно використовуючи суперечності між ними.

35. Суспільний і державний лад Української козацької держави. Лівобережна Україна у складі Московської держави мала широкі права автономії і власну адміністрацію. На чолі української козацької держави стояв гетьман, якого обирала рада і затверджував цар. Тому Лівобережжя ще називають Гетьманщиною. Формально влада належала Генеральній військовій козацькій раді. Але фактично адміністративну, військову і судову владу зосередив у своїх руках гетьман. В управлінні Україною він спирався на допомогу генеральної старшини - писаря, судді, підскарбія, обозного, осавула, а також Генеральної військової канцелярії і Генерального військового суду. Зберігалося козацьке військо у складі 50 тис. осіб. Діяло власне судочинство - генеральний, полкові, сотенні та міські суди. Територія Гетьманщини поділялася на 10 полків: Київський, Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Миргородський і Полтавський, які іменувалися за назвою полкового міста. Полками управляла полкова старшина (обозний, суддя, хорунжий, писар, осавул) на чолі з полковником. Полки поділялися на сотні, очолювані сотенною старшиною. Основними соціальними групами країни були козаки, селяни, міщани та духовенство. Соціальний гніт не був знищений. На зміну шляхті прийшли українські землевласники - козацька старшина, православна церква. Вони не наважилися відновити старий лад відразу. Проте поступово наступ на права селян - посполитих - посилювався. Землю старшині роздавали гетьмани указами - універсалами, а селян зобов'язували платити податки до військової скарбниці, працювати на старшину у гарячу пору оранки, сівби та жнив. Але селян не можна було без суду карати, продавати, убивати, як це робила польська шляхта. Панщини та кріпаччини у старому її вигляді не існувало. Царські пожалування земель з населенням старшині доповнювалися гетьманськими роздачами вільних земель. Селяни зі своїми Ґрунтами потрапляли під владу нового "пана". Крім того, старшина скуповувала і захоплювала селянські і козацькі наділи, оголошувала їх своїми, а селян - залежними людьми. Козацькі родини, які переселялися в Гетьманщину з Правобережжя, часто не знаходили вільних земель і селилися на землях старшини і ставали її підданими. Царський уряд видавав дарчі грамоти, в яких прирівнював окремих старшин до російських поміщиків-дворян. Відтак розпочалося випрошування таких грамот, пошук у старих законах і документах прав на привілеї. Старшинські родини почали доводити свій "благородний" родовід та оформляти шляхетське звання. Старшина заговорила про підданські обов'язки людей, які жили на її землях. Так відбувалося узалежнення селян та козаків, знову заводилися кріпацькі порядки. Міщани вважалися особисто вільними. Багато міст мали самоврядування - магістрат, куди здебільшого входили багаті купці, ремісники, промисловці. Вони обирали бургомістра і війта. Ремісники об'єднувалися за спеціальностями у цехи. Державні або приватні міста управлялися ратушами. Духовенство традиційно поділялося на біле і чорне і теж входило до категорії землевласників.

36.Українська державність в епоху Руїни. Поділ унітарної держави на декілька державних утворень. Причинами Руїни стали: 1. Внутрішня слабкість молодої держави, загострення в ній суспільних протиріч, конфлікт між старшинсько-шляхетською елітою і народними масами. 2. Слабкість державної ідеї, відсутність у національної еліти чіткої програми боротьби за незалежну соборну Україну3. Протиборство старшинських зовнішньополітичну орієнтацію. Пряме втручання в українські справи Польщі, Московії, Туреччини, Кримського ханства. 4. Воєнний устрій Української держави, який сприяв швидкому переходу конфліктів у збройну боротьбу 5.Відсутність авторитетного лідера. Наприкінці 50-х рр. зменшується територія держави, оскільки втрачаються землі Волинського, Туровського, Бихівського, Чауського полків і Київського Полісся. Щоправда, останнє повернулося до складу козацької України під час повстання 1664—1665 рр. і протягом певного часу перебувало під владою П. Дорошенка. Вдалося зберегти терени Подільського полку. Протягом 60-х—першої половини 70-х рр. проходило розширення меж держави в південному напрямі за рахунок освоєння переселенцями Дикого поля. Тому на південь від Уманського полку формується й функціонує Торговицькнй полк. Чіткіше окреслилися східні кордони володінь запорожців ("Вольностей Війська Запорозького"): Сіверським Дінцем вони діставалися до Дону, від нього узбережжям Азовського моря тягнулися до р. Берди, у верхів'ї якої виходили на Конку й до Дніпра. Розпочалося заселення межиріччя Сіверського Донця й Дону вихідцями а Правобережжя. Після смерті Б. Хмельницького помітні зміни сталися в державному устрої. Через сепаратизм старшин Лівобережжя й Запорожжя в першій половині 60-х рр. держава з унітарної перетворилася в конфедеративну.Адміністративно-територіальний устрій залишався таким же, яким був у часи гетьманування Б. Хмельницького, — полково-сотенним.Таким чином, Правобережне гетьманство поділялося на 11, а Лівобережне — на 10 полків.Інакше склався адміністративно-територіальний устрій Запорожжя. Можливо, тільки з 70-х рр. тут розпочалося, за зразком козацьких полків, становлення адміністративно-територіальних округів — паланок. Центром паланки виступала слобода, де перебувала місцева адміністрація, очолювана полковником, і невелика залога. Створений за Б. Хмельницького державний апарат і в наступні роки Руїни залишався таким самим. Після його смерті поновилася практика скликання генеральних рад, а відтак частково відновилася їхня значущість у державному житті.  Вища законодавча, виконавча й судова влада перебувала в руках гетьмана, який очолював державний апарат. З кінця 50-х рр. виразно окреслилося намагання генеральних старшин і полковників, як, до речі, урядів Росії й Польщі, обмежити його повноваження. Старшині вдалося було у 1659—1662 рр. контролювати дії Ю. Хмельницького, звівши його роль до слухняного виконавця рішень старшинської ради. Збільшувалося й значення старшинської ради, яка регулярно збиралася й вирішувала всі важливі поточні справи життя держави. Вона була трьох типів: рада гетьмана з генеральною старшиною; збори генеральної старшини з участю полковників та окремих полкових старшин; з'їзд, в роботі якого брали участь усі старшини, вище духівництво, бурмістри, війти. Керівні посади обіймала генеральна старшина. Генеральна канцелярія виконувала функції центрального органу управління державою.  Суттєво змінилася роль воєвод, бо з кінця 50-х рр. розпочалося впровадження воєводської системи правління. Вони з'явилися разом із залогами в найбільших містах (виникла навіть посада головного воєводи) й зосередили в своїх руках збирання податків, а також поліційні функції. Хоча в 1669 р. російський уряд змушений був піти на обмеження їхніх повноважень, вони й далі втручалися в діяльність українських органів влади. У політичному житті Запорожжя також відбулися певні зміни. Його столиця — Січ — у 1652 р. перемістилася з Микитиного Рога до дніпровських плавнів поблизу гирла р. Чортомлика і перетворилася в потужну фортецю. Після смерті Б. Хмельницького повністю відновлюється самоврядування. Протягом 60-х — першої половини 70-х рр. вагомішою стала роль старшинської ради й кошового. З'явилася посада кошового гетьмана. 31658 р. Запорожжя виокремлюється в державне утворення, що лише формально підлягало владі гетьмана, а насправді проводило незалежну від нього внутрішню й зовнішню політику. Демократичні засади політичного життя, соціальна рівність, патерналістський характер взаємин у куренях, який створював атмосферу, в якій кожен міг відчути себе рівноправним членом єдиного "братства" запорожців, вабили тисячі осіб, часто розорених і позбавлених житла й сім'ї. Тому невипадково Запорожжя виражало й захищало інтереси збіднілих, соціально принижених прошарків населення, а відтак брало найактивнішу участь у соціальній боротьбі, яка гальмувала процес феодалізації соціально-економічних стосунків та сприяла збереженню завоювань національно-визвольної війни. З другого боку, прагнення запорожців відігравати провідну політичну роль у житті держави, запроваджувати в ній суспільні порядки за запорозьким зразком ускладнювали внутрішньополітичну ситуацію, послаблювали центральну владу, вносили розлад у єдність національно-патріотичних сил, загострювали соціальні конфлікти, які часто виливалися в анархо-охлократичні пориви соціальних низів. Політичне честолюбство, короткозорість і сепаратизм запорозької старшини, яка ставила особисті й запорозькі інтереси вище від національних руйнували підвалини держави. Важливим чинником, який суттєво впливав на розвиток соціально-економічних стосунків у козацькій Україні, був стан її залюдненості. З цього погляду Правобережне гетьманство спіткала демографічна катастрофа. Воєнні дії, винищення поляками мешканців міст і сіл, голод, епідемії, стихійні лиха, постої військ, захоплення ясиру, переселення в інші регіони України та за її межі призвели до жахливого спустошення — було втрачено до 90 % населення. Зауважимо, що в небагатьох поселеннях, які вціліли, разом із українцями жили євреї, поляки й представники інших національностей.

37.  Українсько-польські та українсько-московські угоди ІІ половини XVІІ ст. Гадяцький трактат    (16 вересня 1658 р.) Україна в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств під назвою «Велике князівство Руське» разом з Польським королівством і Великим князівством Литовським входила до Речі Посполитої на правах «як вільні до вільних і рівні до рівних». Гадяцький договір так і не був реалізований, але призвів навесні 1659 р. до початку відкритої війни між Україною і Росією. Переяславська угода   (1659 р.) У 1659 р. Ю. Хмельницький був обраний гетьманом на Переяславській раді в присутності російських військ і підписав Переяславську угоду з Московським царством. Переяславський договір викликав незадоволення Речі Посполитої. У 1660 р. спільні московсько-козацькі війська здійснюють похід на Польщу, що отримав назву «Чуднівська кампанія». У битві під Чудновим московсько-козацькі війська зазнають поразки і у результаті Ю. Хмельницький переходить на бік Польщі й підписує з нею Слободищенський трактат (1660),  який проголосив про вхід України до Речі Посполитої (вилучено статтю про Руське князівство, гетьман був забов’язаний надавати військову допомогу Речі Посполитої). У порівнянні з Гадяцькою угодою І. Виговського Слободищенський трактат Ю. Хмельницького значно обмежував права та свободи козацької України у складі Речі Посполитої. У 1663 р. І. Брюховецький підписав з Московією Батуринські статті але вже у 1665 р. він уклав з Росією інший договір: Московські статті (вибори гетьмана відбувалися лише за згоди царя; московські залоги розташовувалися в усіх найбільших українських містах, а також у фортеці Кодак; податки збирали московські посадовці) У 1669 р. Д. Многогрішний підписав з Росією Глухівські статті, які дещо розширювали права української автономії. У 1672 р. І. Самойлович підписав з Росією Конотопські статті.

38. Політичне становище Лівобережної України в добу Руїни. «Вічний мир» та його наслідки для української державності.  Лівобережна Гетьманщина — лівобережні українські землі; Київ із приміською зоною. Особливості адміністративно-політичного устрою Лівобережної Гетьманщини: 1. Формально Гетьманщина перебувала у межах Московського царства. 2. Ділилася на 10 полків, що були і військовими, й адміністративно-територіальними одиницями. 3. Гетьмана обирала старшинська рада на невизначений термін; кандидатура затверджувалася царем. 4. Гетьман займався кадровими призначеннями, встановленням податків, призначенням нагород, роздавав землю за службу або у власність, тому старшина опинилася в залежності від гетьмана. 5. До генеральної старшини входили: — обозний (відповідав за постачання армії); — суддя (очолював генеральний суд); — осавул (відповідав за організацію військових частин); — підскарбій (займався казною, фінансовою та податковою політикою); — хорунжий (відповідав за збереження військового прапора — хоругви); — бунчужний (зберігав бунчук — гетьманський символ влади) 6. Із кожним новим гетьманом царський уряд підписував новий договір — статті. 7. Загальновійськова рада скликалася залежно від обставин і перестала бути законодавчо-розпорядчим владними органом. 8. Старшинська рада замінила загальновійськову; вона вирішувала питання оборонного характеру, обирала генеральну старшину, визначала розмір податків та орендної плати. 9. У містах існувало магдебурзьке право.Вічний мир — мирний договір між Річчю Посполитою і Московською державою, підписаний 6 травня 1686 р. у Москві. Договір було укладено на основі Андрусівського перемир'я (1667). Умови договору Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з Черніговом і Стародубом та Смоленськ. Річ Посполита отримувала 146 тис. крб. компенсації за відмову від претензій на Київ Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Південна Київщина й Брацлавщина від містечка Стайок по річці Тясмин, де лежали міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Черкаси, Чигирин та інші, дуже спустошена турецько-татарськими і польсько-шляхетськими нападами, мала стати «пусткою», нейтральною територією між Московією і Річчю Посполитою. Польський уряд обіцяв надати православним свободу віросповідання, а російський уряд обіцяв їх захищати. Поділля залишалося під владою Туреччини (в 1699 було приєднано до Польщі). «Вічний мир» в такий спосіб, не приніс ті результати, яких від нього можна було б очікувати. становище Зовнішньополітичне тепер ускладнювалося ще більше усугубившимся внутрішньополітичним: економіка прийшла б у повний занепад, жертви були величезні. Річ Посполита, звісно, отримала деякі територіальні придбання, усунула небезпека турецької агресії, але придбала ще більш небезпечних противників: Австрію, і Росію.

39. Ліквідація Правобережного Гетьманату у 70-х роках XVІІ ст. Слобожанщина — історична область, яка охоплює території сучасних Харківської, Сумської, Донецької, Луганської областей України, частину Воронезької, Бєлгородської та Курської областей Російської Федерації. На початку 1667 р. сталася одна подія, яка кардинально вплинула на становище Української держави, її національну єдність. 13 січня уряди Росії та Польщі підписали в с. Андрусові поблизу Смоленська перемир'я терміном на тринадцять з половиною років. Згідно з договором, де повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра переходила під цілковиту владу польської корони. Тільки Київ з навколишньою місцевістю (кілька верст навкруги) передавався на два роки Росії. Польща їй же повертала Смоленськ, Сіверську землю, офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави. Білоруські землі залишалися у межах Речі Посполитої. Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії. Це був тільки перший крок в подальшому поділу України між Росією, Польщею і Туреччиною. Другим етапом були Бахчисарайський (1681-1682 рр.) и договір про «Вічний мир» (1686 р.) Андрусівське перемир’я в такий спосіб, не приніс ті результати, яких від нього можна було б очікувати. становище Зовнішньополітичне тепер ускладнювалося ще більше усугубившимся внутрішньополітичним: економіка прийшла б у повний занепад, жертви були величезні. Річ Посполита, звісно, отримала деякі територіальні придбання, усунула небезпека турецької агресії, але придбала ще більш небезпечних противників: Австрію, і Росію.

40. Поділля та Південне Правобережжя під владою Османської імперії в останній третині XVII ст. «Сарматське князівство» Ю. Хмельницького. Ханська Україна. Протистояння між Московією і Туреччиною за українські землі переросло у довготривалий конфлікт, у якому жодна зі сторін не мала достатньо сил, щоб вирішити питання на свою користь. Зрештою 13 січня 1681 р.сторони підписали Бахчисарайський мир, за яким: — кордон між державами пролягав по Дніпру; — Лівобережна Україна, Київ з навколишніми містами та Запорожжя визнавалися за Московією, а Південна Київщина і Поділля — за Туреччиною; — обидві сторони зобов’язувалися не споруджувати і не відбудовувати укріплення між Південним Бугом і Дніпром, а також не заселяти ці землі; — татарські орди могли вільно кочувати в південноукраїнських степах, а запорозькі козаки і все населення — ловити рибу в Дніпрі, добувати сіль, полювати і пересуватися річками до Чорного моря; — турецький султан і кримський хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Московської держави. Після зречення П. Дорошенком гетьманства турецький уряд спробував утримати під своїм протекторатом Правобережжя за допомогою Ю. Хмельницького. У 1677 р. султан Магомет ІV вручив йому булаву з гучним титулом «князя Сарматії та України, володаря Війська Запорозького». Навесні 1677 р. разом із турецькою армією Ю. Хмельницький з’явився в Україні. Проте місцеве населення з недовірою поставилося до його закликів підкоритися туркам і не виявило особливої готовності йти за новим гетьманом. Існування на придністровських землях Молдавії напівдержавного утво- рення, відомого під назвою Ханська Україна, було дуже вигідним як для Криму, так і його довголітнього політичного зверхника — Османської імпе- рії. Адже Ханська Україна, по-перше, була важливим елементом у системі постачання турками Кам′янця-Подільська та Камʼянецького еялету, по-дру- ге, використовувалася ханами як своєрідна зона контролю і тиску на Мол- давське князівство та правобережну частину Українського гетьманату, й по- третє, слугувала татарам плацдармом для нападів на західноукраїнські та великопольські землі. Одночасно правитель цієї буферної зони був не лише адміністратором, але й представником місцевої людності перед татарсько- турецькою владою, а іноді й перед урядами сусідніх держав, що надавало йому більшої політичної ваги.

41. Північне Правобережжя під владою Речі Посполитої за гетьманів М. Ханенка, О. Гоголя, С. Куницького, А. Могили, Гришка (Хрумка), С. Самуся. Повстання 1702 - 1704 рр. під проводом С. Палія.  Після гучної перемоги польського короля під Віднем у 1683 р. війна з Османською імперією для Речі Посполитої не скінчилася. Польща продовжила боротьбу за втрачені українські землі, і, як з’ясувалося, без козацтва це було неможливо. Ще в 1674 р. подільський полковник О. Гоголь був призначений наказним гетьманом. У його відання перейшли Могилівський, Брацлавський, Кальницький і Уманський полки. У 1676 р. польський сейм ухвалив рішення затримати козаків на службі не лише для їх використання у військових цілях, але «як представників панування Речі Посполитої в Україні». Оскільки більша частина Правобережжя була під владою Туреччини, польська влада для козаків виділила землі на Київському Поліссі. У ті часи козаками на цих землях були переважно «шукачі пригод», авантюристи, які були згодні воювати з ким завгодно за дзвінку монету. Козацькі загони більше нагадували загони найманців. У 1678 р. новим козацьким ватажком став Мирон. Він прагнув якомога більше розширити межі території перебування козаків і усунути з цієї території шляхту. Останні дії призвели до конфлікту й позбавили Мирона влади. Але ненадовго. Гетьман А. Могила (1684—1689 pp.)призначив його наказним гетьманом на Поліссі. Тим часом Ян Собеський розумів, що без відновлення традиційного козацького господарства й устрою неможливо створити повноцінне козацьке військо, яке б стало на перешкоді турецько-татарським нападам. Тому король вирішив узаконити територіальне козацьке військо на землях Правобережної Наддніпрянщини. Відповідно до універсала короля (1684 р.) і сеймової конституції (1685 p.), за козаками затверджувалися вольності, свободи і привілеї, а також дозволялося заселяти землі колишніх семи правобережних полків (Чигиринського, Канівського, Корсунського, Черкаського, Уманського, Білоцерківського і Кальницького). Процес заселення цих земель очолили старі заслужені козаки Семен Палій, Захар Іскра, Самусь (Самійло Іванович) та Андрій Абазин. На відміну від своїх попередників, що опиралися переважно на військовий авантюристичний елемент, вони віддавали перевагу осілому, землеробському населенню. Декларовані пільги привертали сюди жителів Лівобережжя, переселенців з інших районів Правобережжя, Галичини, вихідців із Білорусії та Молдавії. На теренах, визначених польською владою, було створено чотири територіальні козацькі полки. Богуславський полк очолив полковник Самусь (спочатку він очолював Вінницький), Брацлавський (Вінницький) — А. Абазин, Корсунський — З. Іскра, Фастівський (Білоцерківський) — С. Палій. На території полків влада належала полковникам, сотникам й іншим представникам адміністрації. На місцях поширювалася чинність норм звичаєвого та козацького права. У містах і селах створювалися органи козацького самоврядування. Очолював козацьку адміністрацію наказний гетьман, що призначався королем. У 1689—1693 pp. наказним гетьманом був Гришко, а його наступником став Самусь. Повстання Палія (Паліївщина) — козацько-селянське повстання під проводом Фастівського полковника Семена Палія в 1702—1704 рр. В 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. Окрім Палія повстанців очолили Самійло Самусь та Захар Іскра. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 р. польські війська, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під владою повстанців. 1704 р. гетьман Іван Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями.

42. Внутрішньополітична стабілізація Лівобережного Гетьманату у кінці XVII ст. - на початку XVIIІ ст. Державницька діяльність І. Мазепи. Гетьманування Івана Самойловича на Лівобережжі було най тривалішим у тогочасній історії Гетьманату - продовжувалось аж п'ятнадцять років. По суті, воно склало певну епоху в історичному розвитку української козацької державності, характерними рисами якої стали повна стабілізація суспільно-політичної ситуації на Лівобережжі та формування тих державних форм Гетьманщини, що залишалися в головних своїх рисах майже сто наступних років. У своїй внутрішній політиці гетьман Самойлович намагався продовжити традиції зміцнення гетьманської влади, що своїми витоками сягали часів гетьманування Б.Хмельницького. Гетьман послідовно зміцнював державні інституції Гетьманату, прагнув централізувати владу, обмежити свавілля та отаманство старшини, а також охлократичні прояви з боку соціальних низів. У внутрішньополітичній діяльності Самойлович демонстрував прагнення до зміцнення позицій аристократичної верстви суспільства. Гетьман не вдавався до скликання громіздких Генеральних рад, переносячи розгляд важливих державних справ на засідання старшинських рад, на які запрошувалося обмежене коло учасників. Саме в роки гетьманування Самойловича в Україні з'явився новий соціальний прошарок - так звані "бунчукові товариші" - нащадки вищої козацької старшини, що складали своєрідну гетьманську лейб-гвардію у військових походах, а в мирний час перебували під протекцією верховного козацького правителя, володіючи імунітетом щодо полкової і сотенної козацької адміністрації. Бунчукові, як правило, були високоосвіченими людьми, і саме з них підбиралися кандидати на вакантні старшинські уряди І. Мазепа увійшов у політичне життя України в тяжку для неї годину. Яскравим свідченням цього є укладення ним з Росією “Коломацьких Статей” (1687 р.). Вони значно обмежували і навіть де в чому ліквідовували самостійну економічну, соціальну та зовнішню політику Гетьманщини. І все таки в цих несприятливих умовах І. Мазепі вдалося вивести Україну із стану “Руїни”, політичного безладдя,громадянської війни. Він зумів підняти престиж девальвованого значення гетьманської влади, ставши непохитним володарем України (цілих 22 роки, з 1687 по 1709 рр.), згуртувати навколо себе старшину. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяв формуванню із козацької старшини аристократичної верхівки так званих “бунчукових товаришів”, щедро обдаровуючи їх землею (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих грамот на землю). Уславився І. Мазепа і своїм меценатством, опікуванням письменства, науки, мистецтва й особливо церкви. Разом з тим гетьман сприяв розвитку економіки, промислів, мануфактур тощо. Проте немає потреби перетворювати І. Мазепу на ікону (така небезпечна тенденція в сучасній історіографії існує). Велич і заслуги І. Мазепи ніяк не зменшуються, якщо розглядати його діяльність всебічно, об’єктивно, без прикрас. Більшу частину свого гетьманування він діяв як політик промосковської орієнтації. Лише за перших 12 років свого гетьманування І. Мазепа відбув 11 літніх і 12 зимових військових походів. А це матеріальні витрати, різке збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Отже, незважаючи на всю складність і суперечливість постаті І. Мазепи, однозначно можна зробити висновок, що він не був зрадником українського народу (як це майже 200 років стверджувала великодержавна історіографія). Його намагання вивести Україну із складної ситуації, відновити державний суверенітет зробило ім’я Мазепи гаслом і програмою борців за незалежність України протягом наступних століть.

43. Наступ російського царизму на автономію України. За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмана був приставлений резидент - стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини і полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходи з ліквідації автономії України. В 1722 р. створюється Малоросійська колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Вона складалася з шести російських офіцерів і прокурора та поділяла владу з гетьманом. Імператор оголосив, що Малоросійська колегія створюється як дорадчий судовий орган при I. Скоропадському, але насправді вона підлягала Сенатові і командуючому російськими військами в Україні і мала самочинно управляти краєм. Після смерті царя Петро II дозволив обрати гетьманом Д. Апостола. Але незабаром з'являються так звані «Рішительні пункти», які визначали статус України у складі Росії й передбачалося відновити деякі автономні права і привілеї. Після смерті Д. Апостола у 1734 р. імператорка Анна Іоанівна не дозволила обрати нового гетьмана і всю владу в Україні передала князеві Шаховському й так званому Правлінню гетьманського уряду. Офіційно воно мало керуватися "Рішительними пунктами", але насправді продовжувало обмеження автономії.  3 дозволу Єлизавети Петрівни 22 лютого 1750 р. обрано гетьманом К. Розумовського, якому вдалося розширити автономію України, повернувши її справи з Сенату до іноземної колегії. Він плекав надію перетворити гетьманство у родову спадщину, але Катерина II наказала йому добровільно піти у відставку 1764 р. Щоб не допустити розрухів і заспокоїти жителів Гетьманщини, імператриця видала "Маніфест до малоросійського народу", за яким утворювалася друга Малоросійська колегія, до якої входили чотири українці і чотири росіяни. Повноваження першого президента покладались на генерал-губернатора Малоросії – П. Рум'янцева. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене на три намісництва - Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. У 1783 р. указами імператриці закріпачувалися селяни Лівобережжя та Слобожанщини і ліквідовувався полковий та сотенний поділ намісництв. Старшинську владу замінили російською губернською і повітовою адміністрацією. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянству», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. 

44. Гетьман П. Орлик. Конституція 1710 р.Після поразки в Полтавській битві та смерті І. Мазепи рештки козацького війська на загальній раді під головуванням кошового отамана K. Гордієнка 5 квітня 1710 р. обрали гетьманом України генерального писаря Пилипа Орлика. Рада також прийняла своєрідні статті — "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорізького", згодом названі "Конституцією Орлика”.  Основу документа становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу, про взаємні права та обов'язки. Уперше новообраний гетьман укладав офіційну угоду зі своїми виборцями, чітко зазначаючи умови, згідно з якими він отримував владу. Крім того, в документі обґрунтовувався державний лад України. Саме тому його вважають першою українською Конституцією. Цей документ ніколи не був утілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі демократичних конституцій, став свідченням існування передової української суспільно-політичної думки. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу - Генеральної ради. У ній було закладено підвалини принципу поділу влади на виконавчу й судову гілки, впроваджувалася виборність посад. Після обрання гетьманом П. Орлик розробив широкий план визволення України, уклавши союз зі Швецією, Кримом, Туреччиною. Навесні 1711 р. із запорізьким військом і татарським допоміжним корпусом він рушив в Україну. На Правобережжі його з прихильністю зустрічало населення, під його булаву переходили правобережні полки. Розбивши під Лисянкою армію лівобережного гетьмана І. Скоропадського, П. Орлик підійшов до Білої Церкви. Але подальші його плани перекреслила фактична зрада татарських союзників, які почали грабувати місцеве населення. Тому він змушений був відступити та повернутися до своєї штаб-квартири у Бендерах. Після підписання у 1713 р. Адріанопольського миру між московським і турецьким урядами П. Орлик зрозумів, що його надії на визволення України відкладаються на далеку перспективу. Живучи впродовж десятиліть в еміграції, він до самої смерті не припиняв боротьби, використовував кожну нагоду для пошуків нових союзників проти Москви, прагнув зацікавити їх українською справою. Багато робив для того, щоб європейські держави отримували правдиву інформацію про життя України.

45. Політика Катерини ІІ щодо України. Ліквідація Гетьманату та слобідських козацьких полків, відродження кріпосного права. Діяльність Другої Малоросійської колегії.1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації. Катерина з самого початку свого правління продемонструвала прагнення посилити контроль над провінціями, раціоналізувати їхній устрій і збільшити податкові надходження до імперської казни. Метою програми державного будівництва для Катерини II була унітарна держава. Указом Катерини ІІ від 15 листопада 1764 року на Україні було ліквідоване гетьманство і створено Другу Малоросійську на чолі з генерал-губернатором Малоросії  графом Петром Рум`янцевим. Метою створення цієї колегії було прагнення Катерини ІІ до централізації та уніфікації державного управління, ліквідації залишків державної автономії українських земель, розповсюдження загальноімперських порядків і на українські землі. Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. До основних заходів, які були проведені на українських землях Другою Малоросійською Колегією відносяться: генеральний перепис Малоросії, введення рубльового податку, який потім був скасований і замінений на подушний податок, поширення на Україну російського кріпосного права, утворення на території Україні трьох намісництв – Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського, скасування традиційного козацького полкового устрою і перетворення десяти українських козацьких полків та п`яти слобідських на регулярні кавалерійські російської армії. З травня 1783 року вийшов імператорський указ, який остаточно прикріплював селян до місць їхнього проживання, забороняючи залишати своїх власників. Цим самим Катерина II юридично узаконила кріпосне право на Лівобережжі й Слобожанщині.

46. Нова Січ – останній осередок козацької державності. Наслідки для української державності ліквідації Запорозької  Січі.Нова Січ була закладена українськими козаками, що переселилися до Туреччини після розгрому Запорозької Січі російськими і українськими військами 1709 р. Прагнучи з наближенням війни з Туреччиною надійніше захистити від ординців південні рубежі держави, російський уряд 1734 р. дозволив козакам повернутися на батьківщину й збудувати за кілька км від Старої (Чортомлицької) Січі Нову Січ. На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій неабиякого значення надавали сільському господарству. Там розвивалося землеробство, займалися скотарством і промислами. На кінець існування Нової Січі в її володіннях мешкало близько 100 тис. осіб. За традицією у Новій Січі зберігалася виборність кошового й курінних отаманів, різної козацької старшини. Усіма справами заправляли кошовий, старшина й багаті козаки. Залежна від них біднота звичайно голосувала за їхніми вказівками. Військо Нової Січі поділялося на 38 куренів, завданням яких було оберігати південні рубежі від нападів татар і турків.  Правляча верхівка Російської імперії уже давно виношувала плани знищення Нової Січі. Січ залишалася притулком для селян та міщан, що тікали від панського гноблення, і завжди відмовлялася видавати їх колишнім власникам. Самодержавна Росія не бажала миритися з демократичним самоуправлінням на Січі. Все це вирішило долю останньої. Напр. травня — на поч. червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу проти Туреччини, захопило Нову Січ. Кошового отамана П. Калнишевського й частину старшини, звинувачених у зраді, заслали на північ, укріплення Січі зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам. Так насильницьки було ліквідовано запорозьке козацтво.  Наслідки ліквідації Запорізької Січі:  землі Запорізької Січі увійшли до Новоросійської й Азовської губерній, згодом — до Катеринославського намісництва;  колишні володіння Січі влада роздавала російським поміщикам та іноземним колоністам. 

47. Поділи Речі Посполитої та розподіл українських земель між Російською та Австрійською імперіями. 3 поділи Речі Посполитої сталися наприкінці XVIII століття, і були зумовлені двома основними причинами: - кризою всередині країни; - зовнішньою політикою сусідніх На початку 70х p. XVIII ст. Річ Посполита внаслідок соціально-економічної та політичної кризи занепадала. В 1772 p., скориставшись її скрутним становищем, Австрія, Росія і Пруссія здійснили перший поділ Речі Посполитої. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину, Пруссія - споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці 17 ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії. В результаті другого поділу Польщі в 1793 р. Пруссія захопила область з містами Гданськ, Торунь і Познань, Росія приєднала Правобережну Україну. Відповіддю поляків на другий поділ стало визвольне повстання, очолюване Т. Косцюшко, придушене російськими та прусськими військами. У 1795 р. Австрія, Пруссія та Росія підписали договір про третій поділ Польщі. Згідно з ним до Австрії відійшла територія на півдні та південному-сході від Варшави разом з м. Краковом, до Пруссії - Варшава з прилеглими землями, до Росії - західні українські та білоруські, а також литовські землі. В результаті поділу Польща перестала існувати до завершення Першої Світової війни. Четвертий поділ Польщі відбувся у вересні 1939 р. внаслідок підписаного напередодні між нацистською Німеччиною та комуністичним СРСР секретного додаткового протоколу. Він передбачав, що німецько-радянський кордон пройде «приблизно по лінії річок Нарва, Вісла, Сана». Відродження польської державності відбулося в 1945 р. після визволення земель від німецьких військ. На початок ХІХ ст., внаслідок трьох поділів Польщі, російсько-турецьких війн, ліквідації Гетьманщини і Запорозької Січі українські землі опинилися під владою Російської та Австрійської імперій. Росія володіла Слобожанщиною, Лівобережжям, Правобережжям і Півднем, що становило близько 85% земель, заселених українцями. У складі Австрійської імперії знаходилося, приблизно, 15% українських земель, а саме, Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття. Території, що перебували під владою Російської імперії, прийнято називати Наддніпрянською Україною, у складі Австрійської імперії – західноукраїнські землі. 

48. Занепад кримсько-татарської державності в першій половині – середині XVIIІ ст. та її ліквідація. Роль українців у російсько-турецьких війнах XVIIІ ст. та колонізації Північного Причорномор’я. З другої пол. 17 ст. починається занепад Кримського ханства. Остаточно доля кримсько-татарської держави вирішилася внаслідок російсько-турецької війни 1768-74. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 К.х. було проголошено незалежним від Туреччини. Фактично воно підпало під контроль Росії. У 1783 уряд Катерини II змусив останнього хана Шагін-Гірея зректися влади і виїхати з країни. Кримське ханство перестало існувати як незалежна держава, а його територія була включена до складу Російської імперії. З ліквідацією Кримського ханства було покладено край спустошливим нападам на українські землі татар і турків. Російсько-турецькі війни за чорноморське узбережжя тривали не одне століття. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну стадію. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами- 1768-1774 та 1787-1791 рр. У планах підготовки Росії до війни значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувалися транспортні засоби.З самого початку і до кінця війни 1768-1774 рр. у ній активну участь брало козацтво України. Воюючи у складі російської армії, козацьке військо було однією з найкращих військових одиниць. Війни, які вела Росія з Туреччиною, важким тягарем лягли на плечі народу України. Тисячі людей залучалися до будівництва фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. Все це викликало справедливе невдоволення селян та козаків, змушувало їх боронити свою волю. Частина українського населення взяла участь у селянській війні під проводом О. Пугачова. Формування найважливіших особливостей у житті грецьких колоній зумовлювалося присутністю місцевого населення. Рівень розвитку місцевих племен та характер їхніх взаємовідносин з античними державами породжували певні відмінності в історії, економіці та культурі останніх. Це стосується і північнопричорноморських міст, які мали тісні зв'язки з навколишніми племенами. Від характеру відносин з місцевими племенами значною мірою залежали не тільки економіка й політика, а й саме існування північнопричорноморських міст. Усе це наклало своєрідний відбиток на історичний розвиток і культуру античних держав Північного Причорномор'я.

49. Становище та розвиток українських земель у складі Російської імперії в першій половині ХІХ ст.На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. Вся укр територія була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.(ПРИКЛАД: Коли одного разу Микола І дав таємне завдання дізнатися, хто з усіх його губернаторів не бере хабарів, то в Україні таким виявився лише один — Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей. Здивувавшись, що такий знайшовся, цар сам дав цьому пояснення: «Не бере, бо дуже багатий»). Царський уряд майже остаточно ліквідував залишки Укр державності (скасовано гетьманство, полковий устрій, впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком). Також це супроводжувалось русифікацією корінного населення (витісняли укр мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти). Переважна більшість укр панства мала статус російських дворян (майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини). Отримавши підтвердження прав на володіння маєтками і кріпаками, вони пішли прислуговувати царським властям у губерніях і повітах, більшість з них навіть у родині спілкувалась російською мовою.«Заради користі, заради чинів вони відреклися від рідних братів», — так охарактеризовувала їх народна думка. Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина(система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії). Вона здійснювалася шляхом примусового набору до війська від усіх податних станів (селян, міщан та ін.) новобранців — рекрутів. Термін служби становив: до 1793 р. — довічно, з 1793 — 26 років, з 1834 — 20 і з другої половини XIX ст. — 15 та 10 років (у 1874 р. рекрутчину було замінено загальною військовою повинністю). Через нелюдську муштру(система військового навчання) й часті війни рекрутчину вважали рівносильною смертному вирокові. (Не дивно, що, за словами дослідників, рекрутів нерідко перевозили закутими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати) Економічний розвиток України в першій половині XIX ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи(сільське господарство було головним сектором економіки). Домінувало поміщицьке землеволодіння. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи, що призводило до розорення селянства і деградації поміщицьких господарств. С/г виробництво також було малоефективним через технологічно відсталу традиційну систему землеробства(землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому — плугом, сохою, серпом, косою). Перша половина XIX ст. (30х-40 р) характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові(промисловий переворот). Суть його полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики(заміна ручної праці машинною,удосконалення технологій,збільшення кількості підприємств). Внаслідок гноблення московською владою українського народу поширювалась анти кріпосницька боротьба та селянські протести. Особливо гострого характеру набув селянський анти поміщицький рух у першій третині XIX ст. на Поділлі. Рух очолив Устим Кармелюк, у якому широкі селянські маси вбачали свого захисника. Ненавистю до гнобителів, невтомною боротьбою проти них, безприкладною мужністю і силою волі, великою фізичною міццю Кармелюк здобув любов народу. Його ім'я ще за життя стало легендарним. Антикріпосницький рух селян під керівництвом Кармелюка тривав майже чверть століття. Колонізаторська політика російського царату не змогла вбити живу душу українського народу — його національну свідомість. Українство з жалем згадувало колишню козацьку славу, автономію Гетьманщини. ОТЖЕ, можна зробити висновок, що в першій половині 19ст український народ перебував у дуже складному становищі, але, незважаючи на гніт та гноблення царата, не втратив головне-національну свідомість. 

50. Питання української державності в програмних засадах та діяльності «Кирило-Мефодіївського братства» та членів громадівського руху. Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. У засіданнях товариства активну участь брав Т. Шевченко. Всього до Братства увійшли 12 осіб. Програмні ідеї Братства було викладено в "Книзі Битія Українського Народу" ("Закон Божий") і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". ГОЛОВНІ ІДЕЇ: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; 2) побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння в правах усіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури, освіти тощо.  Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, твори Тараса Шевченка(«Сон», «Кавказ», «І мертвим,і живим»); займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг. Але братство проіснувало лише 14 місяців. Навесні 1847 р. заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства і під конвоєм відправили до Петербурга. Найтяжче було покарано Шевченка, бо під час арешту в нього знайшли рукописи його антицаристських і антикріпосницьких творів. Розгром К-М товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані К-М товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу. ОТЖЕ, можемо дійти висновку, що значення братства було величезним. Незважаючи на всі свої зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

51. Становище та розвиток західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії в першій половині ХІХ ст. З кінця XVIII ст. Галичина, Північна Буковина й Закарпаття, на території яких проживало понад 2 млн українців, потрапили до складу Австрійської імперії. Головну роль в економіці цих земель відігравало сільське господарство, певний розвиток мали промисли, діяла невелика кількість мануфактур. Найрозвинутішими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь тощо). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак загалом західноукр землі залишались найвідсталішою провінцією Австрійської імперії. До середини XIX ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім'ї. Середня тривалість життя не перевищувала ЗО—40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала. Зате Австрійські власті заохочували переселення до західноукр земель німецьких,румунських, угорських колоністів. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення. Австрійські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні селяни, які становили абсолютну більшість населення західноукр земель, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії. Такі феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Ситуація ускладнювалась і колоніальною політикою Австрійської імперії, суть якої полягала у перетворенні західноукраїнського краю на ринок збуту та джерело сировини і дешевої робочої сили. Ці обставини призвели до того, що в середині XIX ст. виробництво промислової продукції на душу населення в західноукраїнських землях було в п'ять разів нижчим, ніж у чеських і німецьких областях імперії. Отже, кріпосництво та колоніальна політика Австрійської імперії гальмували економічний розвиток західноукраїнських земель. Дії австрійського уряду, спрямовані на посилення експлуатації селян зумовлювали зростання соціального напруження у суспільстві (що потім стане однією з причин укр національного відродження). Поширеною формою протесту були втечі селян, а також рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків та ін. ОТЖЕ, можна зробити висновок, що становище українських земель у складі Австрійської імперії на початку 19 ст хоч і було не найкращим, але національне гноблення здійснювалося не в таких грубих формах як у підросійській Україні. Так як Австрійська імперія на відміну від Росії, була конституційною монархією - існували певні політичні свободи, рівність громадян. Тож, хоч права українців всіляко обмежувалися – обмежувалося викладання українською мовою в школах, нею не викладали в жодному вузі, українська мова і культура формально не заборонялися.

52. Початок українського національного відродження та становлення державницької ідеї в першій половині ХІХ ст. ПЕРЕДУМОВИ укр. нац. Відродження: 1) гноблення та гніт українського народу з боку Московії та Австрійської імперії; 2) поява "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою, який нагадав українцям про славне козацьке минуле України; 3) революція кінця XVIII ст. у Франції, що проголосила «права народів» (це стимулювало інтерес до основних рис своєї спільності таких, як фольклор, історія, мова і література). Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, таких ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Одним із виявів волелюбних прагнень стала поява в Україні таємних політичних товариств, таких як К-М братство(див.питання 50), «Руська трійця». Засновниками товариства «Руська трійця» були студенти Львівського університету  М.Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. За мету вони ставили боротьбу проти національного гноблення, виступали за поширення знань про українську історію, традиції, перетворення української мови на літературну. У 1837 р. гурток видав альманах “Русалка Дністрова”. Майже весь тираж якого був конфіскований. При цьому начальник поліції Львова зазначив “... ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ”. У цій збірці опубліковані українські народні пісні, історичні пісні, жіночі, колискові, оригінальні поезії і прозові твори, які усім своїм змістом пробуджували національну самосвідомість укр населення. Це був перший Серйозний виклик поневоленого українського народу колоніальній політиці Австрійської імперії. ОТЖЕ, головна ідея укр. нац. Відродження – відновлення української державності та боротьба проти політичного, соціального та духовного гноблення з боку Австрійської та Московської влади.

53. Революція 1848 – 1849 рр. в Австрійській імперії та участь в ній українців. Роль «Головної руської ради» в національно-визвольній боротьбі. Значним поштовхом до розгортання визвольного руху стала революція 1848-1849 рр., яка охопила Австрійську імперію. Революція розпочалась з народного повстання 13 березня 1848 р. у Відні, яке призвело до падіння діючого уряду (вимагали створити конституцію Австрійської імперії, свободу слова, друку). Спроба за допомогою військ припинити виступи активізувала робітників, студентів, дрібних власників. Заворушення селян і робітників поширювалися по всій Австрії. 12 червня у Празі війська розстріляли мирну демонстрацію. Вибухнуло повстання. Місто вкрилося барикадами.  В період революції активізувався укр національний рух та у Львові у травні 1848 р. українська інтелігенція та уніатське духовенство створили першу в Західній Україні українську політичну організацію – Головну Руську Раду на чолі з єпископом Г.Яхимовичем. ОСНОВНІ ВИМОГИ Головної Руської Ради: ввести в школах Східної Галичини навчання укр мовою; закони й урядові розпорядження публікувати укр мовою; дозволити українцям займати державні посади; греко-католицьке духовенство зрівняти в правах з католицьким; усі чиновники, призначувані в Східну Галичину, повинні знати укр мову; Західну (польську) і Східну (українську) Галичину поділити на дві окремі адміністративні одиниці. Головна Руська Рада почала видавати свою газету – “Зорю Галицьку”, що була першою у Львові газетою укр мовою.  Правлячі кола Австрії, ігноруючи більшість вимог українських народних мас, все ж погодились на запровадження 1848 р. навчання укр мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. На початку 1849 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті, яку очолив Яків Головацький. Революційні події 1848 р. дали поштовх піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. було оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей(згодом поширилось на Буковину та Закарпаття). Суть селянської реформи зводилася до ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей. ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ РЕВОЛЮЦІЇ: 1) скасування панщини і початок втілення в життя засад конституційного правління; 2) зміни соціального статусу позитивно вплинули на життя селян, які отримали можливості, хоч і незначні, для ведення власного господарства, почали із цікавістю ставитися до політичного життя, освіти і культури; 3) уперше всі політичні сили визнали існування в Галичині українського народу ; 4) виникнення української політичної організації – Головна руська рада, яка стала своєрідним захисником прав українців;  ОТЖЕ, можна зробити висновок, що революція 1848-1849 рр в Австрійській імперії мала велике значення для українців і провідну роль в цьому займала Головна Руська Рада.

54. Становище та розвиток українських земель у складі Російської імперії в другій половині ХІХ ст. Реформи кінця ХІХ ст.Поразка у Кримській війні 1853—1856 pp. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболючішим питанням внутрішньополітичного життя було реформування аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва. 19 лютого 1861 р. проголосили скасування кріпосного права. Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом60—70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін. 1863р.- ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР - таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв. 1864р. – ЗЕМСЬКА РЕФОРМА - створення виборних місцевих органів самоуправління—земств (в усіх губерніях України, крім Правобережжя). Вони займалися розвитком охорони здоров'я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. 1864р.- СУДОВА РЕФОРМА - запроваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов'язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокурора, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Протягом 1862—1874 pp. – ВІЙСЬКОВА РЕФОРМА – мета: створення модернізованої армії. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років; скорочення терміну військової служби до 6—7 років, заборонення тілесних покарань тощо. 1864р.- ОСВІТНЯ РЕФОРМА - Запроваджувалася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія університетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи. 1876р. – ЕМСЬКИЙ УКАЗ – розпорядження, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком, призвів до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині. Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. УКАЗ ЗАБОРОНЯВ: Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу;Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот;Друкувати будь-які книги українською мовою; Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.);Влаштовувати концерти з українськими піснями; Викладати українською мовою в початкових школах. ГРОМАДИ.У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкінці 50-х років із заслання, провідники К-М братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський осіли в Санкт-Петербурзі, де політичний режим був дещо м'якшим, ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну пропагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіративному, а в культурно просвітницькому легальному руслі. Для поширення своїх ідей вони в 1861 р. започаткували  перший в Російській імперії український часопис "Основа", що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літератури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22-місячне існування, часопис істотно позначився на культурно-літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації. У 1891р. виникає БРАТСВО ТАРАСІВЦІВ( Полтава) - Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поширювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Засновниками цієї організації були І. Липа, М. Міхновський та В.Шемет.(також входили такі письменники, як  М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Самійленко, М.Вороний). Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації "Вірую молодих українців", опублікованій у львівському часописі "Правда" 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і культурні надбання українського народу й далі поневолює його; вимога повної державно-політичної незалежності України; усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кредо тарасівці в гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодої інтелігенції. Діяльність "Братства тарасівців" тривала недовго. Викривши організацію, поліція в 1898 р. остаточно розгромила її. Значного розвитку набуває промисловість. В Україні сформувалося два промислові райони: центром важкої промисловості була Катеринославська губернія, а також міста Харків, Миколаїв, Одеса. В цей час бурхливо будуються залізниці: у 1866 - 1879 рр. прокладено 5 тис. км., а з 11-ї половини 90-х рр. їх уже прокладено понад 20 тис. км. Проте, якщо у Східній Україні йшов процес індустріалізації, то розвиток промислового виробництва у Західній Україні відбувався значно повільніше. Значно відставало від промисловості і сільське господарство. ОТЖЕ, головним чинником розвитку України другої половини XIX ст. стала реформа 1861 року. Саме вона створила умови для розвитку капіталістичних відносин в Україні.

55. Українські політичні партії Західної України 19-20 ст. Українські фракції в Австрійському парламенті та Галицькому сеймі

 

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українців в парламенті Австрії та сеймі Галичини налічувалось одиниці. Австро-угорський уряд усіма засобами нацьковував в Галичині поляків на українців, надаючи їм перевагу через використання політики цензів на виборах, призначаючи посадових осіб, неприхильних до українства, забороняючи відкриття українського університету та ін. Після виборів 1907 р. у парламенті Австрії українці здобули 27 мандатів. Українська фракція підтримувала уряд або дотримувалась нейтралітету в питаннях, пов'язаних з фінансуванням військових витрат, торговельною політикою, анексією Боснії. Лідери фракції розраховували, що уряд в обмін на лояльність сприятиме реформі виборчого права у галицький сейм, обмежить свавілля і зловживання контрольованої польськими силами місцевої адміністрації, збільшить асигнування на українську освіту, але ці сподівання були марними. Наддніпрянці, які опинилися у часи війни  у Львові (Д. Донцов, В. Дорошенко, М. Залізняк та ін.) створили Союз визволення України для роботи серед полонених австрійською армією українців. Політичні перспективи українського народу він убачав у воєнній поразці Росії. Майбутня українська держава уявлялася йому конституційною монархією, в якій утвердилися б демократичний лад, невід'ємні свободи громадян. Вбачаючи свою місію у представництві інтересів "Великої України".

56. Загальноросійські визвольні рухи в Україні. Українське питання  Причини для Росії: Невідповідність між автократичним ладом та потребами 20 століття.; Погіршення становища селян;Неспроможність керувати імперією Миколою ІІ . Рушійні сили – селяни, робітники, інтелігенція. Характер: буржуазно-демократичний. Для України причини: Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.Важке соціальне становище переважної частини населення.  Невирішеність аграрного питання і питання соціального захисту робітництва.Піднесення українського національного визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.Порушення стабільності Російської та Австро-Угорської імперій, загострення їхніх внутрішніх проблем унаслідок Першої світової війни.Рушійні сили: нечисленна національна інтелігенція, багатомільйонне селянство, військові, робітництва. Крах старого режиму в лютому 1917 р. спричинився до насильного захоплення селянами великих маєтків. У 1917 р. вони відібрали 43,2 млн га землі у 110 тис. поміщиків і 56 млн га — у 2 млн заможних селян. Протягом 1917—1918 рр. площа всієї споживної землі, зосередженої в селянських володіннях, зросла від 80 до 96,8 %.В період між 1917 та 1919 рр. чисельність безземельних селян скоротилася майже наполовину. Отже, на селі відбувався процес майнового “вирівнювання”.8 листопада 1917 р., одразу ж після здобуття влади більшовиками, було оголошено декрет про землю. По закінченні громадянської війни політика воєнного комунізму не послабилася. Навпаки, запроваджувалися нові утопічні заходи. Так, відтепер користування засобами комунікації й помешканнями ставало безплатним. Планувалися скасування грошей, ліквідація Центрального банку. Наприкінці 1920 р. були націоналізовані останні малі підприємства. Одночасно посилилося втручання держави в селянські справи — у вигляді директив, які культури треба вирощувати. Під час громадянської війни селяни так само мало покладалися на білих, як і на більшовиків. З розвитком політичної свідомості на початку XX ст. "українське питання" трансформувалося від культурницького напряму до ідеї не лише розвитку національної культури, а й досягнення повної національно-територіальної автономії. Характеризуючи національну політику російської державності в "українському питанні", варто зазначити, що тогочасний уряд провадив и в руслі обмеження прав і свобод "чужорідних елементів". Циркуляр від 20 січня 1910 р. П. Столипіна  був віддзеркаленням "української політики" російського самодержавства, адже, на тверде переконання російського прем'єра, "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі ідею відродження старої України і устрою малоросійської України на автономпих націопально-територіальних засадах". Для царської Росії "українське питання" мало суто адміністративно-територіальний характер, його розв'язання пов'язувалось з уніфікацією, через асиміляцію українців, російського народу та запровадження російського устрою на завойованих територіях Західної України.

57. Розвиток укр. Нац.-визвольного руху в Рос імперії в 2 половині 19ст У середині ХІХ ст. уся феодально-кріпосницька система Російської імперії вступила у глибоку кризу. Про це переконливо свідчила поразка Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. У кінці 50-х рр. ХІХ ст. у країні створюється революційна ситуація. Напруження подій покликана була зняти реформа, проведена у 1861 р. На кінець 50-х — на початку 60-х років наростала криза самодержавно-кріпосницької системи, зокрема була в наявності «криза верхів», бідування народних мас досягло високого рівня, посилювалися і їхні антикріпосницькі виступи. Але ці виступи залишалися стихійними, неорганізованими, локальними, і тому можна вважати, що, хоча становлення революційної ситуації безумовно відбувалося, але навряд чи є достатні підстави говорити про те, що вона повністю склалася . Становище робітників(часті штрафи, затримання та невиплата з/п, робочий день 12-13 год, не було охорони праці та техніки безпеки, незадовільні житлові умови). Взагалі в 60—70-і роки найбільш активну участь у страйках і заворушеннях брали робітники, що працювали на будівництві залізниць і водяному транспорті, у харчовій, зокрема цукровій, промисловості, на металообробних і машинобудівних заводах. Усього в 72 відомих за 60—70-і роки виступах в Україні взяли участь понад 40 тис. робітників. Хоча ці виступи були, як правило, неорганізованими й стихійними, вони відіграли значну роль у політичному вихованні робітників. В цілому за 1880—1894 pp. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень (усього 110 виступів). 90-ті: Швидкий розвиток капіталістичної промисловості і, як наслідок його, зростання чисельності робітників, зокрема на великих підприємствах, дедалі активніша діяльність соціал-демократів по керівництву їх боротьбою сприяли піднесенню робітничого руху. Народництво. Тактика "ходіння в народ", що набула масового характеру навесні і влітку 1874 р., не виправдала сподівань російських народників на селянський бунт - селяни не сприймали соціалістичні ідеї. Народницькі гуртки, які збереглися після хвилі арештів, продовжували ще пропагандистську діяльність до середини 1880-х рр. У 1889 р. в Катеринославі відбувся нелегальний з'їзд народницьких організацій загальноросійського масштабу, але обрані на з'їзді керівники руху були заарештовані, народницькі гуртки припинили свою діяльність на місцях. Народники втратили провідну роль у визвольному русі. Остаточний крах російського народництва був пов'язаний з поширенням ідей марксизму. Перші народницькі гуртки "чайковців" і "жебуністів" в Росії почали виникати наприкінці 1860 - початку 1870-х рр. їх відділення діяли в Києві, Одесі, Херсоні. Активними учасниками народницьких гуртків були П.Аксельрод і брати Левенталі у Києві, А.Желябов, А.Франжолі й Ф.Васховський в Одесі.Члени народницьких гуртків займалися пропагандою соціалістичних ідей серед молоді, робітників поширенням знань серед селян. Громадський рух .У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись наприкін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодіївського братства — Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В. Бєлозерський осіли в Санкт-Петербурзі. Для поширення своїх ідей ця петербурзька група у 1861 р. започаткувала перший у Російській імперії український часопис "Основа". У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда, а ті, - хто за це брався, звинувачувалися у сепаратистських задумах, ворожих Росії". З послабленням реакції на поч. 70-х років український рух, очолюваний громадійцями, знову відновлює діяльність. У цей час В. Антонович зі своїми однодумцями таємно створюють у Києві "Стару громаду». Перші політичні партії. Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було "Братство тарасівців" (1891—1898), яке нелегально виникло в Полтаві. Його заснував невеликий гурт українських студентів — І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет. Її провідними положеннями були: визнання Російської імперії окупантом України, вимога повної державно-політичної незалежності України, переконання, що справедливе розв'язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності.

58.Діяльність москвофілів і народовців та виникнення політичних партій в австро угорщині. У Західній Україні після поразки революції 1848 р. утворилося дві течії – народовство, москвофільство. Народовство - це ліберальний політичний рух, представники якого виступали за об'єднання українських земель, розвиток української літератури, єдиної літера­турної мови. Народовці організували в 1861 р. товариство «Руська бесіда» у Львові, а в 1864 р. - український театр і товариство ім. Т. Г. Шевченка. Центральним представницьким органом народовців була обрана в 1885 р. Народна рада, що вважала себе спадкоємицею Головної руської ради. У діяльності народовців важливу роль грало культосвітнє товариство «Просвіта», засноване в 1868 році у Львові.У 1899 р. народовці організували Українську національно-демократичну партію. Лідерами народовців були Володимир Шашкевич, Кренофонт Климкович, Федір Заревич. Згодом у народовському русі відбулося розмежування. Частина його зайняла угодовські позиції, інша — радикальні. У 1890 р. кілька лідерів галицьких народовців уклали з намісником у Галичині угоду. Відповідно до цієї угоди народовці зобов'язалися підтримувати політику австрійського уряду за надання їм декількох депутатських місць у парламенті, відкриття трьох українських гімназій, збільшення чисельності українських кафедр у Львівському університеті та інші поступки. Після цього була проголошена т.зв. «нова ера» у відносинах народовців з урядом і польською шляхтою. Інша частина народовців у 1899 р. об'єдналася з частиною радикалів в Українську національно-демократичну партію, що поряд з іншими висувала і радикальні національні завдання: зміцнення почуття національної єдності з «російськими українцями», пробудження серед українців Закарпаття того ж національного духу, що й у Галичині і Буковині. Керівний орган партії Народний комітет виступив із закликом до українців боротися за незалежну Україну. Москвофіли - найбільш праве, консервативне крило в українському національному русі, що об'єднувало українських поміщиків, буржуазію, священиків уніатської церкви. Лідерами москвофілів були Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Єнчковський та ін. Москвофіли орієнтувалися на Росію. Вони не визнавали існування українського народу і його мови, пропагували ідею «єдиної, неподільної руської народності» від Карпат до Камчатки. Вони користувалися підтримкою, у тому числі матеріальною, правлячих кіл Росії.Москвофіли створили потужну видавничу базу. Крім того, вони мали власні установи, товариства і науково-літературні збірники, через які пропагували свої ідеї. Зростання політичної активності робітничого класу та селянства, інтелігенції, прагнення до здобуття національних держав рядом європейських народів не могли обминути підавстрійські землі України. Національне пробудження українців Галичини за таких умов неминуче вело до радикалізації політичного життя, до переваги тих партій, які усвідомлювали національну самобутність українського народу, На чільне місце в Галичині таким чином вийшли народовці, які створили Національно-демократичну партію (1899). Увійшли визнані авторитети суспільно-політичного життя України Іван Франко, Михайло Грушевський. Керівником партії став публіцист Євген Левицький. 1907 року спільними зусиллями демократичних сил в Австро-Угорщині вдалося добитися загального і прямого виборчого права для чоловіків (частково й для жінок). Тепер нарешті дістали змогу вільно голосувати робітники, бідні селяни, сільська молодь, яка не мала власного господарства, що збільшило українське представництво в парламенті. На початку XX ст. були налагоджені інтенсивні контакти між провідними суспільно-політичними діячами обох частин України. У Закарпатті велику роль відігравав тоді мукачівський єпископ Юлій Фірцак, який добився прибуття до цього регіону представника угорського уряду Едмунда Егана, Все ширше українством Галичини використовувалися демонстрації, страйки та інші дієві форми впливу на уряд Австро-Угорщини та краю.

59.Погляди на українську державність Драгоманова. Соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова були самим серйозним конкурентом марксизму. публічно він завжди відстоював федерацію рівноправних слов'янських народів. Ясно, що при повній відсутності навіть української народної школи будь-яка ідея повної незалежності Україна повинна була видаватися безнадійно утопічною. Для Драгоманова національна проблема стояла нарівні з соціальною. У 1880 р. він разом з М. Павликом та С. Подолинським опублікував у «Громаді» стислу і разюче чітку програму, що моделює майбутню українську державність. Вона зберігала свій вплив аж до падіння Української Народної Республіки. Власне, ця програма й стала її ідеологічним фундаментом, зумовила початкові успіхи, а й значною мірою - невдачі. Кожна особистість, кожна спілка, кожна громада повинні бути вільні від насильства згори. Він визнавав тільки право існування вільних творчих спілок. Драгоманов вважав, що Українця повинна бути федерацією вільних громад у рамках міжнародної федерації таких громад на основі аграрного соціалізму, без армії, з народною міліцією, коли кожен громадянин має власну зброю. Аж до революції 1917 р. федералізм Драгоманова, де все починається з самоорганізації знизу, і марксизм, з його байдужістю до національної та схилянням перед великими державами, були єдиними серйозними конкурентами в середовищі укранських соціалістів. Сам Драгоманов ставився дуже критично до централізму Маркса, звинувачуючи «німця Карла Маркса» в тому, що в Інтернаціоналі, а особливо в Раді, головне слово "було за державами, а не за народами. Так, - пише Драгоманов, - в ньому був відділ (секція) і секретар генеральний за Росією, хоча в Росії десятки країн і народів, несхожих один на одного ». На думку Драгоманова, це було прикладом тяжкого гріха:« Інакше кажучи, цей «союз» (I Інтернаціонал .- Років.) почав роботу не знизу вгору, а зверху вниз ».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

60.Виникнення у політичних партій в рос імперії на початку 20 ст та питання державності в їхніх програмних документах.

 

 

61.Українці та «українське питання» в роки першої російської революції. Діяльність українських фракцій у російській Державній Думі І - ІV скликань.

1. Україна на першому етапі революції 1905-1907pp. (січень-вересень 1905р). Революція 1905-1907 pp. - першадемократична революція у Російській імперії.

1.1. Основні передумови революції: загальнонаціональна криза, яка загострилась на початку XX ст. у зв'язку з економічною кризою та поразками Росії під час війни з Японією; зволікання влади з остаточним вирішенням аграрного питання; жахливі умови праці більшості робітників, посилення експлуатації робітничого класу; об'єктивна зацікавленість буржуазії в її залученні до політичної діяльності й розв'язання важливих державних проблем; національне гноблення неросійських народів імперії; відсутність демократичних свобод.

1.2. Початок революції. Початок революції поклали події 9 січня 1905 р. у Петербурзі («кривава неділя»). Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено.

5. Вибори до I Державної думи. У грудні 1905 р. був опублікований виборчий закон, на основі якого наприкінці лютого - на початку березня 1906 р. відбулися вибори до I Державної думи, що проходили в умовах урядових репресій. Ліві партії бойкотували вибори. Найбільше місць (34% від загального числа членів Думи) здобула партія кадетів.Впливовою була група селянських депутатів, які об'єднались у фракцію трудовиків. Діяльність Думи тривала лише 72 дні - з 27 квітня до 9 липня 1906 р.

У 1 Думу від України було обрано 102 депутати. Частина з них об'єдналась в Українську парламентську фракцію, яка налічувала 44 члени, її головою обрано адвоката з Чернігова I. Шрага; серед членів були В. Шемет і П. Чижевський - від Полтавщини, М. Біляшевський і Ф. Штейнгель - від Києва, А. В'язлов - від Волині. Українська фракція I Державної думи звернула особливу увагу на аграрне й національне питання. Зокрема вона виробила проект засад автономії, який через розпуск Думи не було винесено на обговорення.

6. Вибори до II Державної думи. II Державна дума, вибори до складу якої відбувались у січні-лютому 1907 р., виявилась ще більше лівою й опозиційною, ніж перша. 20 лютого 1907 р. нова Дума розпочала свою роботу. Як і раніше, у центрі уваги постало аграрне питання, навколо якого і розгорнулася гостра боротьба. Уряд не бажав робити жодної поступки в аграрному питанні і припинив його обговорення. У ІІ Думі 47 депутатів від України об'єднались вУкраїнську громаду. У відозві українських делегатів підкреслювалось, що метою їхньої діяльності є «реорганізація правління в дусі національної територіальної автономії всіх частин Російської імперії...». Українська фракція готувала ряд законопроектів у земельних, робітничих та освітніх справах.

7. Розпуск II Державної думи. Поразка російської революції. 3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск II Державної думи і новий закон про вибори до III Думи, відповідно до якого 80% населення Російської імперії позбавлялося виборчих прав. Фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав новий період - період реакції, а й підвів риску під революційними змаганнями 1905-1907 pp.: перша російська революція зазнала поразки.

8. Вплив революції на історичну долю України. Але в процесі розгортання революційних подій виникли новісуспільно-політичні явища та тенденції, які надалі суттєво вплинули на історичну долю України: поєднання та взаємовплив робітничого, селянського та національно-визвольних рухів; виникнення широкомасштабних народних виступів; усвідомлення народними масам й ефективності та результативності спільного натиску на самодержавство; посилення настроїв нестабільності та вагань селянства й армії; суттєве розширення внаслідок проголошення царського маніфесту меж легальної політичної та культурної діяльності, помітне її пожвавлення та урізноманітнення; активізація процесу масової самоорганізації суспільства (утворення політичних партій, рад, профспілок тощо); поява в опозиційних сил легального офіційного каналу впливу на владу - думської трибуни.

1. Питання української державності напередодні та в роки Першої світової війни.

Початок війни, ознаменований успіхами на фронті Росії, тяжко позначився й на «російських», і на «австрійських» українцях. Незважаючи на декларації лояльності (декларація С. Петлюри в «Украинской жизни», статті у київській «Раді»), російський уряд розпочав переслідування українства — закрито «Просвіти», заборонено друкувати будьщо українською мовою, багатьох українських діячів заслано. Водночас йшло переслідування українців у Галичині, яких звинувачували в москвофільстві. 3 початком війни тисячі людей запроторено до концентраційних таборів у Талерголфі, Гнаві, Гмюді, Терезієнштадті. Було заарештовано багато священників, інтелігенції, селян. Політичні йгромадські діячі тікали до Відня.

1 серпня 1914 року у Львові засновано Головну Українську Раду з представників трьох партій —НаціональноДемократичної, Радикальної й СоціалДемократичної — на чолі з К. Левицьким. Завдання Ради — охороняти інтереси українського народу в Австрії та репрезентувати його під час війни. Рада створила військову організацію — Легіон Українських січових стрільців для боротьби з російським військом. До нього вступали тисячі юнаків.

4 серпня група українських імігрантівнаддніпрянців за ініціативою Д. Донцова й В. Дорошенка заснувала Союзвизволення України як безпартійну політичну репрезентацію Центральної та Східної України для пропаганди ідеї самостійності України.

1. Українська революція 1917 - 1921 рр.: причини, характер, рушійні сили, політичні табори, періодизація, підсумки та наслідки.

Українська революція — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 роках.

Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська держава, ЗУНР), але державну незалежність втримати не змогла. Українські етнічні території були розділені між СРСР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехословацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.[1] Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

1. Створення та діяльність Української Центральної ради – органу державного будівництва в Україні.

Початок діяльності Центральної Ради

У кінці лютого 1917 р. в Петрограді в результаті збройного повстання робітників і солдатів царизм було пова­лено. Проте боротьба за владу не закінчилася. Па­ралельно існували дві політичні структури, які представляли інтереси різних соціальних верств:

Тимчасовий уряд, сформований в основному з ліберально-бур­жуазних депутатів IV Державної думи, і Рада робітничих і сол­датських депутатів.

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими й солдат­ськими Радами (лише в березні 1917 р. їх було вже понад 170), виник ще один орган, який згуртував українські на­ціонально-демократичні сили, — Центральна Рада. Це спо­чатку громадське об'єднання було створене 7 березня 1917 р. У Києві з ініціативи низки політичних, громадських, нау-кових організацій. Головою Ради обрали визначно­го історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній раді відігравали Ук­раїнська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Україн­ська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП)

Діяльність Центральної Ради

Невдовзі Центральна Рада створила свій виконавчий ор­ган — Генеральний секретаріат на чолі з відомим українським письменником В. К. Винниченком. До складу секретаріату входило 8 міністерств, якими керували переважно представники соціал-демок-ратичної партії. Дії Центральної Ради викликали невдоволення з боку Тимчасового уряду і лише черговий провал нового насту­пу російських військ у Галичині змусив його піти на переговори 3 ЦР. У переговорах узяли участь О. Керенський, І. Церетелі від Тимчасового уряду, М. Грушевський і В. Винниченко від Цент­ральної Ради. Тимчасовий уряд змушений був визнати Гене­ральний секретаріат своїм крайовим органом управління п'яти (з дев'яти) українських губерній (Київської, Полтавської, Подільської, Волинської та Чернігівської). Це означало зрос­тання авторитету, впливу і влади Центральної Ради.

Проте Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав. цей новий компроміс з російським урядом було зафіксовано

1. Універсали УЦР та їх значення.

Універса́ли Украї́нської Центра́льної Ра́ди — державно-політичні акти, грамоти-прокламації, які видавалаУкраїнська Центральна Рада для широкого загалу. Всього УЦР видала 4 Універсали, які визначили етапи Української держави — від автономної до самостійної.

 

Номер універсалу	Дата прийняття	Умови
Перший	10 (23) червня1917	Декларував проголошення автономії України у складі Росії; визначав, що головним джерелом влади в країні є український народ.
Другий	3 (16) липня1917	Був певним кроком назад, компромісом із Тимчасовим урядом. Проголошував, що остаточно форму автономії України буде вирішено Установчими зборами Росії.
Третій	7 (20) листопада1917	Проголосив Українську Народну Республіку: Україна не відокремлювалася повністю від Росії, але вся влада належала тільки Центральній Раді та Генеральному Секретаріату
Четвертий	9 (22) січня1918	Декларував незалежність України. УНР проголошувалася «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу».

1. Державницьке життя УНР в листопаді 1917 – квітні 1918 рр.

Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (УНР) — українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губернійРосійської імперії, населених переважно українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радоюна чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.

Проголошена 7 листопада 1917 року, після більшовицького жовтневого перевороту, як автономна республікау складі Російської республіки. 22 січня 1918 року, після українсько-більшовицької війни, проголошенанезалежною державою.

До березня 1918 року користувалася міжнародною підтримкою Німецької імперії. Після поразки останньої вПершій світовій війні опинилася в міжнародній ізоляції. Проводила внутрішню політику, спираючись насоціалістичну популістичну ідеологію.

22 січня 1919 року об'єдналася із Західно-Українською Народною Республікою.

Ліквідована після поразки українських визвольних змагань 1917–1920 років. 1921 року територія республіки була анексована за результатами Ризького договору 1921 року між Польщею, з одного боку, та Радянською Росією і також, формально, її маріонеткою УРСР з другого.

Протягом 12 листопада 1920 — 22 серпня 1992 року Уряд республіки перебував у вигнанні, а потім передав свої повноваження уряду незалежної України.

1. Міжнародне визнання УНР. Брестський мир. Окупація України військами Німеччини та Австро-Угорщини.

. Украї́нська Наро́дна Респу́бліка (УНР) — українська держава, що існувала в 1917–1920 роках на території Центральної, Східної та Південної України зі столицею в Києві. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, населених переважно українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським; після грудня 1918 року — Директорією.  Україна в даний час розглядає європейську інтеграцію як свою головну мету у зовнішній політиці, але на практиці зберігає баланс своїх відносин між Європейським Союзом, Сполученими Штатами і Росією.  Партнерство і співробітництво між Європейським Союзом (УПС) з Україною набуло чинності 1 березня 1998 року. 31 січня 1992 року Україна приєдналася до Наради з безпеки і співробітництва в Європі, 10 березня 1992 року стала членом Ради північноатлантичного співробітництва. Україна має тісні відносини з НАТО, хоча й з обранням Віктора Януковича президентом у 2010 році цей курс зближення з перспективою членства НАТО був зупинений. Україна — найактивніший член Партнерства заради миру (ПЗМ).  Німецька імперія  Визнання і встановлення дипломатичних відносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року. Підтримка України як противаги Польщі та Росії.  Австро-Угорщина  Визнання і встановлення дипломатичних відносин з моменту підписання Брест-Литовського договору 9 лютого 1918 року. Слабка підтримка України через протегування полякам для протидії Росії та Німеччині.  Берестейський мир. 27 січня 1918 (9 лютого 1918) року Українська Народна Республіка з одного боку, та Німецька імперія, Австро-Угорщина, Османська імперія і Болгарське царство з другого, уклали сепаратний Брест-Литовський мирний договір. Україна визнавалася незалежною державою в кордонах окресленими ІІІ Універсалом. Делегації Німеччини та Австро-Угорщини погодилися на приєднання до неї Холмщини і Підляшшя, а також утворення в Галичині, Буковині та Закарпатті окремого коронного краю. Країни Четверного союзу обіцяли надати уряду Української Народної Республіки військову допомогу у війні з російськими більшовиками за умови постачання продовольства Німеччині та Австро-Угорщині: 60 млн пудів хліба, 2,75 млн пудів м'яса, 400 млн яєць й іншої сільськогосподарської продукції.

1. Роль Михайла Грушевського в історії української державності.

Вчений і політичний мислитель європейського масштабу, послідовний демократ і гуманіст, один із ініціаторів та ідеологів українського відродження, він вніс багато нового й оригінального у справу пробудження і формування національної свідомості нашого народу, українського державного відродження в ХХ ст. Багатоаспектна творча діяльність М.Грушевського являє значний інтерес для сьогодення. Зацікавлення нею великою мірою зумовлене практичною цінністю досвіду громадсько-політичної та наукової діяльності М.Грушевського 1894-1914 рр., 1917-1918 рр. та наявністю широких можливостей його використання на сучасному етапі національно-державної розбудови України. В анналах української історіографії Михайло Сергійович Грушевський історик і організатор українського наукового життя, а в історії України він виступає як один з провідних суспільно-політичних діячів і батько першої української держави ХХ ст. Діяльності цього великого патріарха нової української науки притаманний широкий діапазон і багатогранність. Не було жодної помітної ділянки суспільного життя, в якій він безпосередньо чи опосередковано не брав би участі. М.Грушевський є однією з головних постатей українського національного самоствердження в новітній історії України. Неоцінима й немеркнуча його заслуга перед українським народом.Поєднуючи наукову роботу з культурно-освітньою, М. С. Грушевський зробивзначний внесок у реорганізацію шкільної освіти в Галичині, відродженнядіяльності «Товариства любителів українського мистецтва» (1905),створення національного театру у Львові та організацію видавничоготовариства.У 1907 р. він видав книгу «Про старі часи на Україні», де в популярнійформі виклав основні події історичного минулого українського народу.М. С. Грушевський писав також і художні твори. Ще в юнацькі роки віннадрукував ряд оповідань («Бех-аль-Джугур», «Бідна дівчина», «Божийпопуст», «П'ятниця»), але ряд його новел так і не вийшов друком.

1. Українська гетьманська держава (квітень - листопад 1918 р.).

Окупація України австро-угорськими та німецькими військами викликала гостре незадоволення всього українського суспільства. Це незадоволення ще більше зросло, коли стало відомо, що за умовами Брестського миру Україна має сплатити Австро-Угорщині та Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки.  29 квітня 1918 року в Києві відбувся конгрес хліборобів, на якому були представлені селяни, поміщики, представники банківського капіталу. Конгрес вимагав встановлення в Україні сильної влади у формі диктатури. За найкращу форму влади визнали гетьманат. У результаті 29 квітня 1918 року гетьманом нового державного утворення — Гетьманат "Українська держава" — був проголошений Павло Скоропадський. У ніч з 29 на 30 квітня його прибічники захопили всі державні установи і найважливіші об'єкти. Центральна рада припинила своє існування.  Свою діяльність П. Скоропадський розпочав з рішучої відмови від політики Центральної ради. В "Грамоті до всього українського народу" від 29 квітня 1918 року він оголосив Центральну раду та її установи нездатними до державної праці і заявив, що для забезпечення порядку і спокою він бере необмежену владу над Україною, оголошує розпушеними Центральну раду, її місцеві органи та установи, земельні комітети, скасовує все її законодавство, повертає правову силу всім попереднім формам приватної власності. В майбутньому гетьман обіцяв проведення виборів до українського законодавчого сейму, наділення селян правом викупу землі у поміщиків та інших великих землевласників, відродження торгівлі та відбудову промисловості.

1. Українська Народна Республіка часів Директорії (листопад 1918 - листопад 1920 рр.).

До складу Директорії входили три директори — В. Винниченко, С. Петлюра, Ф. Швець. Через деякий час вони кооптували ще двох членів—П. Андрієвського і А. Макаренко.  Часи, в які Директорія прийшла до влади, були дуже складними.  Наближався кінець першої світової війни. Центральний блок зазнав у ній поразки. В Австро-Угорщині та Німеччині в жовтні—листопаді 1918 року вибухнула революція. Німецькі та австро-угорські війська не хотіли більше воювати і залишали Україну.  Ще під час падіння гетьманського уряду більшовицька Росія формує військо для "визволення" України. На початку січня армія чисельністю сімдесят п'ять тисяч осіб розпочала наступ на Україну, хоча на цей час вже вся територія країни була підвладна Директорії. Використавши полк Українських січових стрільців під командуванням Є. Коновальця, Директорія повела наступ на Київ. До неї почали масово приєднуватися повстанці, і 14 грудня 90-тисячна армія Директорії здобула Київ. 18 грудня 1918 року до Києва урочисто в'їхав уряд Директорії, який відразу ж відновив назву держави — Українська Народна Республіка.  21—24 грудня у Києві відбувся губернський селянський з'їзд, 700 делегатів якого висловили щиру подяку Директорії та обіцяли їй підтримку "в боротьбі за Українську Трудову Республіку".  Але, як згодом з'ясувалося, Директорія не мала єдності в поглядах на перспективи державо-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало на перших порах навколо Директорії різні політичні партії і селян, — це Ідея боротьби з урядом П. Скоропадського.  Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12—14 грудня 1918 року з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до Українського народного союзу. Після гострої дискусії учасники наради поділилися на два табори, один з яких стояв за парламентську республіку, а інший — за радянську.

1. ЗУНР, її державний лад, внутрішня та зовнішня політика. Акт Злуки УНР та ЗУНР. Західна область УНР.

Уряд ЗУНР—Державний секретаріат—було утворено 9 листопада 1918 року. До його складу входило 15 секретарстві внутрішніх справ, зовнішніх справ, військових справ, фінансів, юстиції, торгівлі та промислу, шляхів, земельних справ, харчових справ, пошти і телеграфу, праці та суспільної опіки, суспільного здоров'я, освіти, публічних робіт, віросповідання. Очолював Державний секретаріат — прем'єр. Ним було обрано К. Левицького.  10 листопада 1918 року прем'єр і члени уряду принесли присягу на вірність українському народові та державі.  15 листопада 1918 року приймається Закон про доповнення її складу представниками з повітів та великих міст. 4 січня 1919 року була створена Президія Ради у складі Президента і чотирьох його заступників. Введення посади Президента не означало, що ЗУНР відмовляється від парламентської форми правління. В даному випадку ця посада була тотожна посаді спікера в парламенті. Президент скликав засідання Української Національної Ради і головував на них. Цього ж дня було створено ще один орган—Виділ Української Національної Ради. До його складу входили Президент і дев'ять членів. Виділ виконував функції колегіального глави держави.  У грудні 1918 року лідери двох новоутворених держав у місті Фастові підписали договір про маючу наступити злуку обох українських держав в одну державну одиницю. Цей договір був урочисто проголошений у м. Києві на Софійській площі 22 січня 1919 року як злука УНР і ЗУНР. Той день увійшов у історію як День соборності України.  22 січня 1919 року у Києві відбулася урочиста маніфестація з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР

 

1. Селянський повстанський рух в Україні у 1918 - 1921 рр.

Махновський рух (в літературі відомий як «махновщина», «махновці») — збройна боротьба українських повстанських селянсько-анархістських формувань у 1918–1921 роках під час Громадянської війни під керівництвом Нестора Махна; з 1 вересня 1919 р. — Революційна повстанська армія України.  Революційна повстанська армія України (махновці) (таку назву повстанська армія одержала 1 вересня 1919 року після переформування) вела збройну боротьбу проти австро-угорської та німецької окупаційних армій, Гетьманату, Директорії, білогвардійців, окупаційних військ Радянської Росії.  27 вересня 1919 року махновцями розбито біля с. Перегонівка Уманського повіту Київської губернії білогвардійські 1-й Сімферопольський, 2-го Феодосійський, Керч-Єнікальський, 51-го Литовський полки та інші частини. Повстанська армія прорвалася у тили Денікіна.  28 вересня — 14 жовтня провадився рейд махновської армії з Київщини на Катеринославщину по тилах денікінців, у ході якого повстанцями були взяті міста Єлисаветград 2 жовтня, Олександрівськ 5 жовтня, Гуляйполе 7 жовтня, Бердянськ 8 жовтня, Маріуполь 14 жовтня, і практично зруйновано тили денікінської армії.  5 січня 1920 в Олександрівськ (Запоріжжя) вступили загони отамана Нестора Махна та одночасно частини Червоної армії. Вже 6 лютого командуючий Південно-західним фронтом О. І. Єгоров видав наказ про знищення загонів отамана Махна в районі Гуляйполя.  27 вересня 1920 з Біловодська штаб отамана Махна по телеграфу запропонував уряду УСРР почати переговори про перемир'я та спільні дії про білогвардійців. По прийнятті пропозиції повстанська армія Махна припинила збройні дії проти радянської влади. 29 вересня війська отамана зайняли Старобільськ, Старобільського повіту, Донецької губернії; вступ повстанських загонів отамана Махна; Махно підписав звернення до всіх повстанських махновських загонів, в якому поінформував про досягнуте перемир'я з радянською владою і наказував припинити ворожі дії проти Червоної армії і радянських установ.

73. Формування радянської державності в Україні. Участь УСРР в утворенні Радянського Союзу.

 Вищим законодавчим органом Радянської республіки проголошувався Всеросійський зїзд Рад, у перервах між зїздами - ВЦВК. Виконавча влада належала Раднаркому й народним комісаріатам (наркоматам), створених замість міністерств. 22 листопада 1917 було прийнято Декрет про суд . Скасовувалася стара судова система, що проголошувався революційний правопорядок та революційна законність. Охороняти класові інтереси трудящих були покликані народні суди і революційні трибунали, засновані для судочинства за звинуваченнями в контрреволюційних злочинах і саботажі. ВЧК. На додаток до робітників і селянським революційним трибуналам 7 грудня 1917 була створена Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК) (голова - Ф. Е. Дзержинський), яка представляла в одній особі судові і репресивні органи, які частіше діяли не на основі законів, а у відповідності з абстрактним (субєктивно розуміється) принципом революційної законності. 1917 була створена Всеросійська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем (ВЧК) (голова - Дзержинський), яка представляла в одній особі судові і репресивні органи, які частіше діяли не на основі законів, а у відповідності з абстрактним (субєктивно розуміється) принципом революційної законності. 10 листопада 1917 була проведена демобілізація армії і заміна її загальним озброєнням народу. Декретом від 16 грудня 1917р. було введено принцип виборності командуючого складу та посадових осіб 2 листопада 1917 була прийнята Декларація прав народів Росії, в якій проголошувалося: - Рівність та суверенність усіх націй і народностей, що - Право націй на вільне самовизначення аж до відокремлення та утворення самостійної держави, - Вільний розвиток національних меншин та етнографічних груп, що населяли територію Росії. Липень 1918 р. затвердили Конституцію РРФСР, у основу якої були покладені Декларація прав трудящого і експлуатованого народу, схвалена Третім зїздом Рад. Конституція визначала основи політичної системи Радянської держави: - Суспільна власність на засоби виробництва; - Диктатура пролетаріату; - Федеративний устрій держави. Уряд УСРР керував внутрішніми справами,юстицією,сільським господарством,охороною здоров'я,соціальним забезпеченням.У спільному управлінні союзно-республіканських наркоматів залишались продовольчі справи,фінанси.Визначено територіальну цілісність України,створено власний адміністративний апарат.

74. УСРР в 1920-ті рр. Українізація
Квітень 1923 р. – XIII з їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, український різновид  якої дістав назву українізації.1 серпня 1923 р. – Постанова ВУЦВК і РНК УСРР про українізацію.12 жовтня 1924 р. – утворення Молдавської АСРР у складі УСРР.Олександр Шумський  – один з лідерів лівої течії УПСР, член УКП(б), КП(б)У, народний комісар освіти у 1924 – 1927 рр. розпочинав проведення українізації.  Загинув після  війни. Микола Скрипник – один з організаторів КП(б)У народний комісар освіти у 1927 – 1933 рр,один з головних прихильників українізації серед більшовицького керівництва, витупав за розширення прав УСРР в складі СРСР. Закінчив  життя самогубством.Українізація – це політика більшовиків в галузі культури в 20-ті рр., спрямована на поширення української мови в різних сферах суспільного життя. Причини:міжнародні – частина українських земель входили до складу Чехословаччини, Польщі та Румунії, де проводилась антиукраїнська політика. Радянська влада прагнула знайти “спільну мову” з інтелігенцією та українським селянством. Зміцнити щойно створений СРСР. Мета : Посилення контролю та впливу комуністичної партії в національних районах шляхом надання народам СРСР можливості розвивати національну культуру.Процесом українізації керував народний комісаріат освіти, на чолі якого стояли прибічники українського національного відродження – Г. Гринько, О. Шумський. М. Скрипник. (М. Хвильовий, В. Затонський). Заходи щодо українізації передбачали: розширення сфери вживання української мови, особливо в партії та уряді. Було запроваджено діловодство українською мовою в партійних і державних установах. Незнання української мови могло призвести до звільнення чиновника з посади. Водночас зростало число українців в урядових установах. Однак більшість із них зосереджувалася на нижчих щаблях урядово-партійної ієрархії;посилення уваги до підготовки та висування кадрів з представників корінної національності;запровадження навчання, організацію культосвітніх закладів, видання книг, газет, журналів українською мовою.Найбільші успіхи та наслідки українізації:на кінець 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою; 40% технікумів.переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. книжки рідною мовою становили лише 27% усіх надрукованих в Україні, то у 1927 р. їхня кількість збільшилася до 50%;українська мова була запроваджена  в офіцерських школах і великих частинах військового резерву в Україні;2/3 діловодства велося українською мовою.В КП(б)У – 55% україномовні, Комсомол – 65%, Радянська влад – 59%.

 

75. Сталінський тоталітарний режим в СРСР та його політика щодо України.

1929 р. став роком остаточної перемоги Сталіна у боротьбі з ленінськими соратниками за владу. Він же став роком початку утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР.

Причинами встановлення режиму особистої влади Сталіна в СРСР були:

- відсутність традицій політичної демократії в країні і реальних демократичних свобод;

- низький рівень громадянської політичної культури населення СРСР;

- зосередження політичної влади в руках однієї партії;

- невисокий інтелектуальний рівень керівництва ВКП(б), обмеженість його політичної культури;

- внутрішня природа радянської влади, яка становила собою диктатуру класу, що переросла у диктатуру партії і не заперечував ла можливості диктатури однієї особи;

- наявність багаточисельного бюрократичного апарату, добробут якого залежав від збереження командно-адміністративної системи.

Основним методом встановлення та підтримки існування такого режиму був тотальний контроль над суспільством та постійний терор проти всіх його верств. Керівною і спрямовуючою силою радянсько-тоталітарної системи була більшовицька партія, яка своєю ідеологію визнавала марксизм-ленінізм. Резервом і помічником партії вважалась Всесоюзна ленінська комуністична спілка молоді - ВЛКСМ. Їй було доручено керувати повсякденною діяльністю Всесоюзної піонерської організації (діти 10-15 років), а при піонерських дружинах створювались об'єднання жовтенят - школярів 7-9 років.

 

76. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях у 1920 –1930-х рр. Революційна діяльність УВО та ОУН.

Поступово найпомітнішим чинником у політичному житті Західної України ставав український націоналізм. Оформлення цієї політичної течії почалося з утворення групою старшин українського війська у 1920 р. Української військової організації (УВО). Завданням УВО було розгортання збройної боротьби проти польської окупації. Організацію очолив командир українських січових стрільців Є. Коновалец
vідпільна діяльність УВО полягала в саботажі, і терорі проти представників не польської, але і радянської влади за кордоном, експропріації грошей або майна державних установ, і політичних убивствах. Першим терористичним актом був невдалий замах на життя Й. Пілсудського і львівського воєводи К. Грабовського у листопаді 1921 р. Після санкціонування Антантою польської окупації Східної Галичини більшість членів УВО зневірилися у перспективах збройної боротьби. Організація істотно скоротилася, у ній залишалися тільки ті, хто вважав тероризм ефективною зброєю.
Організація українських націоналістів (ОУН) виникла у січні—лютому 1929 р. у Відні, коли в Західній Україні починалося піднесення соціальної боротьби. Разом з УВО її утворили студентські організації — «Асоціація української націоналістичної молоді» (Львів), «Українська націоналістична молодь» (Прага), «Легіон українських націоналістів» (Подебради, Чехословаччина). Цій добре законспірованій організації з суворою військовою дисципліною судилося відіграти велику роль у новітній історії України.
Між Першою і Другою світовими війнами Європа стала ареною боротьби демократичних і тоталітарних сил. Перевага у цьому двобої була явно на боці тоталітаризму. Континент ставав червоно-коричневим. За відмінності праворадикальних рухів в Італії, Німеччині, Франції, а також у східноєвропейських країнах спільним було те, що вони робили ставку на націоналізм у найбільш екстремістських формах.
Ідеологією ОУН тривалий час був український інтегральний, або чинний, як його називав Д. Донцов, націоналізм (від слова чин, тобто дія, справа). Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові, як вважав Д. Донцов, попереднє покоління духовних лідерів на чолі з І. Франком і М. Грушевським, він ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Вважалося, що демократична м'якотілість була причиною національної поразки і приниження. Авторитаризм польської влади зміцнював молодих борців за національну справу у думці, що демократичні ідеали — це тільки прикриття політичного лицемірства і насильства.

 

77. Українське питання напередодні Другої світової війни. Проголошення незалежності Карпатської України.

Напередодні Другої світової війни українські землі входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Угорщини та Румунії. Тому "українське питання" було одним з найважливіших у передвоєнній міжнародній політиці. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонна європейська нація стала об'єктом безсоромного торгу на "дипломатичному ринку". Ініціатором гендлю виявилася нацистська Німеччина, яка, потребуючи спільників для реалізації своїх експансіоністських задумів, вирішила здобути їх коштом українських земель. Першою жертвою стала Карпатська Україна, яку зухвало було віддано на розтерзання Угорщині. Ще вдалішими мали стати наступні "торги", адже значною мірою за рахунок Західної України А. Гітлер планував окупувати Польщу, унеможливити формування антинацистської коаліції, про яку в той час домовлялися Англія, Франція і СРСР, перетворити СРСР на свого тимчасового союзника; створити стратегічний плацдарм для нападу на той самий СРСР.
Як з'ясувалося, розрахунки фюрера справдилися. Вже 23 серпня 1939 р. між Німеччиною і Радянським Союзом було підписано договір про ненапад — "пакт Ріббентропа — Молотова" терміном на 10 років та таємний протокол до нього, за яким Європа фактично була розділена на сфери впливу між тоталітарними режимами — нацистським і комуністичним. Зокрема, передбачався поділ Польщі, згідно з яким до СРСР мали відійти західноукраїнські та західнобілоруські землі. Тривалий час комуністи виправдовували альянс із нацистами необхідністю відвести воєнну загрозу від своєї країни. Насправді, радянське керівництво на чолі з Й. Сталіним прагнуло спрямувати німецьку агресію на Захід, насамперед проти Англії та Франції, щоб дочекатися, коли "капіталісти перегризуться між собою", а тоді запровадити в Європі радянські порядки. Однак усе сталося "з точністю до навпаки": в результаті відмови Радянського Союзу від дальших переговорів з Англією та Францією про формування антинацистської коаліції (щоправда, вина за зрив переговорів лежить і на згаданих державах, оскільки вони постійно зволікали з підписанням договору) та у зв'язку з наступним перетворенням Польщі на стратегічний плацдарм нападу Німеччини на СРСР початок німецько-радянської війни став значно ближчим.
Безпосереднім наслідком німецько-радянських домовленостей була збройна агресія 1 вересня 1939р. Німеччини проти Польщі, яку підтримали її союзники: Англія і Франція. Так вибухнула Друга світова війна, найжорстокіша в історії людства. 17 вересня під приводом захисту "єдинокровних братів" у війну вступив СРСР, чого Польща явно не очікувала. В результаті вже 27 вересня Варшава капітулювала. У Бресті, Гродно, Пінську, Перемишлі та інших містах відбулися спільні паради союзних військ
— радянських і німецьких. Отже, Радянський Союз не тільки сприяв розв'язуванню Другої світової війни, а й на її початковому етапі став фактичним союзником нацистської Німеччини.

 

78. Державницькі ідеї в програмних засадах Головної Української Ради та «Союзу визволення України». Діяльність Союзу визволення України (СВУ)

Дата утворення: 4 серпня 1914 р.

Лідери: Д. Донцов, А. Жук, В. Дорошенко та ін.

Ініціатори створення: наддніпрянські діячі українського національного руху соціалістичного спрямування.

Програмні засади та діяльність:

— Утворення самостійної Української держави у формі конституційної монархії.

— Заснування демократичного устрою, надання рівних прав і свобод представникам усіх національностей.

— Співпраця з урядами Німеччини, Австро-Угорщини та Туреччини з метою перемоги над Росією, на руїнах якої «встане Вільна Самостійна Україна».

— Широка інформаційна робота з метою ознайомлення європейської громадськості з історією України, її тогочасним становищем і вимогами українських політичних партій та організацій.

— Культурно-просвітницька робота (видання періодичної преси, створення українських культурних установ, шкіл тощо).

— Допомога військовополоненим українцям (створення окремих таборів для українських військовополонених, участь у формуванні українських дивізій сірожупанників і синьожупанників).

Союз визволення України (СВУ) — політична організація, утворена у Львові з метою сприяння поразці Російської імперії та створенню незалежної Української держави, головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України.

Загальна українська рада (ЗУР)

Дата утворення: 5 травня 1915 р.

Лідер: К. Левицький.

Програмні засади та діяльність:

— Привернення уваги урядових кіл Австро-Угорщини та інших держав до ідеї української державності.

— Розмежування Галичини на Західну із центром у Кракові та Східну із центром у Львові за національним принципом.

— Самостійна українська держава; об’єднання всіх українських земель у межах Австро-Угорщини в єдиний коронний край із правами територіальної та культурно-національної автономії.

— Саморозпуск у листопаді 1916 р. на знак протесту проти маніфесту 5 листопада 1916 р. про відновлення Польської держави на польських землях, що були відібрані у Росії.

Загальна Українська Рада — загальноукраїнська політична організація, утворена 5 травня 1915 р. у Відні, що мала стати репрезентацією всього українського народу під час війни, найвищим і єдиним українським представництвом у межах Австро-Угорщини.

 

79. Друга світова війна: причини, характер, воєнно-політичні блоки, періодизація, підсумки та наслідки.

Причини:

1.Несправедливість Версальської системи поставила багато народів у принизливе становище, сприяла приходу до влади сил, які прагнули до реваншу, нового переділу світу. У найбільшій мірі це проявилось у політиці Німеччини, Італії, Японії.

2.Економічна криза 30-х років загострила суперечності між країнами світу, що позбавило їх можливості об'єднати зусилля у боротьбі за збереження миру. Всю систему безпеки, створену у 20-ті роки, було зруйновано.

3.Розв'язанню війни сприяла політика урядів Англії та Франції, спрямована на "умиротворення" агресора, а також "ізоляція" США, які, прийнявши закон про нейтралітет, фактично самоусунулись від впливу на розвиток подій у світі.

4.Не останню роль у розв'язанні війни відіграв. СРСР, який, підписавши пакт про ненапад з Німеччиною і таємний протокол до нього, відкрив шлях Німеччині для нападу на Польщу.

У ході Другої світової війни її характер змінювався. На першому етапі (1939— 1941) вона мала загарбницький і несправедливий характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських2 режимів Німеччини, Японії, Італії та їхніх сателітів і була справедливою та визвольною для жертв агресії та їхніх союзників. А з 22 червня 1941 р. після нападу Німеччини на СРСР характер війни змінився — вона стала антинацистською.

Друга світова війна поділяється на п’ять періодів: перший період (1 вересня 1939     р. — 21 червня 1941 р.) охоплює події з початку війни до нападу гітлерівської Німеччини та її союзників на СРСР; другий (22 червня 1941 р. — 18 листопада 1942 р.) — період тяжких оборонних боїв для радянської армії, який закінчився напередодні її контрнаступу під Сталінградом); третій період (19 листопада 1942 р. — 5 червня 1944 р.) був визначальним. Після перемоги під Сталінградом і на Курській дузі розпочався наступ радянських військ і витіснення ворога з території Радянського Союзу. Союзники СРСР здобули перемоги в Африці та на Сицилії, змусили капітулювати Італію. Відкриттям Другого фронту в Європі розпочався четвертий період (6 червня 1944 р. — 9 травня 1945 p.), для якого був характерний наступ радянської армії на всіх напрямах і розгром нацистської Німеччини; п’ятий період (10 травня 1945 р. — 1 вересня 1945 р.) завершився розгромом і капітуляцією мілітаристської Японії.

 

Блоки:Війна між коаліцією фашистських держав (Німеччина, Італія, Японія) та їхніми союзниками з однієї сторони і Великобританією, Францією, СРСР, США та їхніми союзниками з іншої сторони. Усього в Другій світовій війні брала участь 61 держава світу.

 

Підсумки та наслідки:

 Головним підсумком війни був розгром союзниками збройних сил держав "осі" та їх сателітів, що загрожували існуванню світової цивілізації.

Радянський Союз зазнав найбільших втрат серед усіх країн, які брали участь у Другій світовій війні. Загальні втрати СРСР у війні за даними генштабу Радянської армії становлять 27 млн., а за даними незалежної експертизи - 46 млн. осіб.

Злочином проти людства була атомні бомбардування японських міст Хіросіми й Нагасакі, так само як і нищення японськими завойовниками китайських, бірманських, філіппінських міст і сіл.

Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад стимулювали подальший розвиток радіоелект роніки. Загалом обидва ці напрямки у галузі фізики сприяв форсованому розвитку кібернетики.

Війна дала могутній поштовх соціальному, антиколоніальному й визвольному рухам, що, зрештою, призвело до падіння колоніальних імперій і демократизації ряду європейських країн.

Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю багатьох народів, зокрема депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду. Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В'єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об'єднання.

Одним з результатів війни стало посилення ролі у світі двох наддержав - США і СРСР. Біполярність світу призвела до нестримної гонки озброєнь і неприхованої недовіри й ворожнечі протилежних таборів.

1. Українська державність у роки Другої світової війни.

 Під час другої світової війни настав новий етап українських визвольних змагань. Український народ постав і зі зброєю в руках боронив власну й національну гідність та права господаря на рідній землі. Три роки, з 1941 до 1944рр., тривала всенародна жорстока й кривава війна проти німецько-нацистських поневолювачів, ще десять років по тому, з 1944 до 1954 рр., та сама боротьба продовжувалась проти московсько-більшовицьких окупантів. Попри радянську окупацію Галичини та Волині, УПА продовжувала зростати. У 1944-1945 рр. вона мала більше бійців, ніж могла озброїти. Загони УПА встановили контроль над значними територіями західної України й впровадили там свою структуру управління. Бандерівці проголошували рівність усіх громадян майбутньої української держави незалежно від їхньої національності. Щодо політики УПА та її політичної надбудови – УГВР, то вона полягала в тому, щоб чекати розвитку подій на Заході. Водночас вона була спрямована на те, щоб перешкодити встановленню радянської системи в себе на батьківщині. Широка діяльність УПА була зумовлена, з одного боку, народної підтримкою та ефективністю організації цієї армії, а з другого – тим, що радянських військ на західній Україні було обмаль. Проте після капітуляції Німеччини в травні 1945 р. ситуація різко змінилась. Радянський режим зміг організувати систематичні й широкі заходи, спрямовані на знищення УПА. У цих акціях використовувалися переважно війська МВС та НКВС. У відкритих боях, зважаючи на явну перевагу противника в чисельності та озброєнні, бійці УПА, як правило, зазнавали поразок. Щоб залякати західноукраїнське населення й позбавити УПА підтримки народу, НКВС застосовував цілий ряд жорстоких тактичних заходів. Він виселяв людей із районів розташування баз УПА, депортуючи до Сибіру сім'ю кожного, хто був пов'язаний з опором, і навіть цілі села. За підрахунками, між 1946 та 1949 рр. було заслано близько 500 тис. західних українців. Щоб дискредитувати партизанів, загони НКВС перевдягалися в форму УПА й грабували, ґвалтували та мордували українських селян. Зі свого боку, таємна поліція ОУН також безжально винищувала прорадянські елементи. Також більшовики засипали партизанів пропагандистськими листівками про безнадійність їхнього становища, пропонуючи амністію. Зазнаючи тяжких втрат, УПА спробувало пристосуватися до наростаючого наступу радянських сил, розділивши великі з'єднання на малі рухливіші загони. У 1947-1948 рр., коли стало зрозуміло, що американо-радянська війна не відбудеться, багато цих загонів за наказом проводу УПА було розпущено. Закордонний провід ОУН на чолі зі С. Бандерою прийняв рішення про виведення великих підрозділів УПА з України через Словаччину в Західну Німеччину і Австрію. Підрозділи, які виявили бажання залишитися, подрібнювалися на невеликі, глибоко законспіровані групи, здатні діяти автономно. На прикінцевій стадії боротьби загони УПА зосередилися на антирадянській пропаганді та саботажі. Зрозуміло, що така нерівна боротьба з імперією не могла тривати довго – попри всю патріотичність та героїзм, УПА була приречена на поразку. У березні 1950 р. УПА зазнало дошкульного удару, коли в сутичці піл Львовом загинув її командир Роман Шухевич. Хоч окремі невеликі загони УПА продовжували діяти до середини 50-х років, з усіх практичних міркувань УПА та ОУН на Україні перестали існувати як організації саме після смерті харизматичного лідера Шухевича. Командарм загинув у нерівному бою. Боротьба ОУН УПА з СРСР була жорстока й кровопролитна, і за свободу своєї держави поліг не один українець Та незважаючи на це, діяльність ОУН та УПА зробили великий внесок у розвиток національної свідомості. Незважаючи на те, що УПА була "армією без держави", вона відстоювала свій народ і його права, боролася і мстила за нього. Населення відчувало, що воно не саме наодинці з ворогом, що за ним хтось стоїть. Населення щораз більше переконувалося, що ОУН та УПА бореться за волю й добробут широких українських мас. Тому ми впевнено можемо сказати що ця боротьба була священною і правильною справою для українців. 

У 1944 р. в Карпатах представники довоєнних політичних партій Західної України та східних українців створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР), яка закликала неросійські народи СРСР об'єднатися проти Москви. Також на західноукраїнських землях діяли польські партизанські загони Армії Крайової (АК) і Армії Людової (АЛ). АК підпорядковувалася польському емігрантському уряду в Лондоні, АЛ — керували комуністи. Стосунки між радянським, українським і польським рухами Опору складались не найкраще. Особливо нетерпимі відносини були між рядянськими партизанами і УПА, між УПА і АК. Протистояння між польським і українським населенням на Волині призвело до справжньої трагедії (трагедія Волині 1943 р.)

Таким чином, рух Опору в Україні в роки Другої світової війни увібрав боротьбу як проти фашистських окупантів, так і за створення Української держави. Комуністичний і націоналістичний партизанський та підпільний рух наближали час перемоги. Однак вони залишались на різних політичних позиціях, тому радянські війська й УПА перебували у стані відкритої війни.

1. Боротьба ОУН і УПА за незалежність України під час та після Другої світової війни.

1.   ДО ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

 

В 1917-1920 роках українці нарешті створили свою державу, яка не лишеіснувала, розбудовувалася і воювала, а й була визнана у світі.

Але утримати Незалежність не вдалося - українські землі були розділені між кількомадержавами: переважно СРСР і Польщею.

Обидві держави вкрай негативно сприймали ідею української незалежності і кожна по-своємуборолася з державницькими ідеями наших славних попередників.

Якщо в СРСР хоча б формально державність існувала, мова і культура формально незаборонялися, то в міжвоєнній Польщі ситуація була значно гірша.

 

Саме тому на початку 1929 року у Відні виникла організація, яка взяла насебе місію поновлення української державності. Це - ОУН.

Тож, діяльність ОУН була спрямована саме проти польської влади і саме заправа українців на територіях міжвоєнної Польщі, яка не була демократичноюдержавою (як ми це зараз розуміємо). Тож і недивно, що судові політичні процесипроти ОУН, м'яко кажучи, мали місце. Суди,де говорити по-українськізаборонялось. Після одного з таких судів у польській в'язниці опинився зухвалийукраїнський патріот Степан Бандера.

2.   ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Тому після початку радянсько-нацистської фази Другоїсвітової війни наївне українство, посилаючись наісторичну пам'ять, вирішило, що німецькі нацисти, як і німецька держава у 20-х,стане на захист українства і допоможе скинути радянсько-російське ярмо.

Саме тому 30 червня 1941 року у Львові силами ОУНта інших патріотичних організацій відбулося проголошення Акту відновленняукраїнської державності, яке за їхнім задумом повинне було мати продовження –проголошення Акту в Києві.

Нацистиобурені! Вони вимагають від Бандери і ОУН скасувати Акт. Після відмови цезробити - українських незалежників кого розстрілюють, кого заарештовують івідправляють у концтабір. Бандера аж до 1944 року - в'язеньЗаксенхаузена.

Як до цього він, борючись за Україну,сидів у Польській в'язниці, так тепер опинився у нацистській. В Аушвіц відправляютьбратів Бандер, де брата Бендери вбивають.

 Отже, Степан Бандера не міг керувати боротьбоюза українську незалежність, адже в цей час він знаходився за ґратами. Незважаючина це, він залишився прапором мужності і патріотизму, натхненником в боротьбі.Реальним керівником боротьби за Незалежність України стає Роман Шухевич,командуючий УПА.

Він на знищення і арешт патріотів ОУН відповідаєзбройними діями. Відтак політична організація перетворюється в збройну силу.Гестапівці, ССівці - на них спрямовані головніудари наших.

Сталін певною мірою сприяв ОУН-УПА, оскількивони ослабляли Гітлера. Відомі факти спільних дій вояків УПА і червонихпартизанів, яким аж ніяк Кремль не забороняв співробітничати з «бандерівцями».

В 1944, коли нацисти втрачають контроль над територіями, де мала бутистворена українська держава,Бандера, ОУН і УПА перестали бути небезпечними дляних. Навпаки, тепер ці сили, враховуючи їхпрагнення створити незалежнуукраїнську державу, ставали небезпечними дляСталіна і корисними для Гітлера.Тому нацисти звільняють Бандеру.

3.   ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Людожери з НКВД за підтримки потужного державногоутворення - СРСР - аж до 1961 року воювали з УПА. До 1954 року це протистояннябуло дуже конкурентним.

15 років війни «після війни»! Без жодноїпідтримки з-за кордону проти потужного НКВД! Така війна можлива лишезабезмежної підтримки тогочасних волонтерів, якими стали мільйони українців,як ізараз у війні з гібридно-окупаційними військами Путіна.

Чи можливо таке було б,якби рядові українці не поділяли поглядівОУН-УПА? 
Чи це можливо було б, якби «бандерівці» справді діяли всупереч інтересам громадичи вчиняли звірства, про які так багато говорили в СРСР, а тепер у РФ чи тут наДонбасі?

Сотні тисяч вбитих, мільйон виселених за межі України на поселення у Сибір чи ГУЛАГи- не зламали народ, який і тепер бореться з ворогом, що посягає на нашу Державність,на нашу Незалежність.

82. Зародження та розвиток українського національно-визвольного руху в повоєнний період (кінець 1950-х – 1960-ті рр.).

Суспільно-політичний рух у 50–60-х роках ХІХ ст. Виникнення громад

Національне гноблення українців у Росії та Австро-Угорщини

Австро-Угорщина й Росія, будучи унітарними державами, всіляко намагалися перешкодити формуванню української нації й розвитку української національної культури, прагнучи асимілювати українське населення.

В Австро-Угорщині це проявилося в порушенні проголошеної Австрійською Конституцією 1867 р. рівноправності всіх громадян в одержанні освіти, у державних установах і судах, оскільки в західноукраїнських землях керівні посади в адміністрації та суді займали лише особи австрійської, угорської й польської національностей. Усіляко обмежувалися викладання в школах українською мовою й відкриття нових шкіл. У жодному вищому навчальному закладі в західноукраїнських землях не велося викладання українською мовою. До початку XX ст. у Львівському університеті було лише дві українські кафедри: історії України та української літератури.

У царській Росії в 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ П. Валуєва заборонялося друкування книг українською мовою (крім художньої літератури).

Польське повстання 1863–1864 рр.

Польське національно-визвольне повстання 1863–1864 рр. охопило й українські землі (зокрема Правобережжя, де діяли польські повстанці). Чимало офіцерів російської армії, і серед них багато українців, приєдналися до повстанців. Так, в лавах польських повстанців героїчно загинув брат відомого українського філолога О. Потебні — Андрій Потебня. Проте в цілому українське населення не підтримало польських повстанців, незважаючи на їхнє гасло «За нашу і вашу свободу!», і повстання було жорстоко придушене російським урядом.

На Правобережжі в 50–60-х рр. XIX ст. серед полонізованої української шляхти виник культурно-просвітницький рух «хлопоманів» (В. Антонович, К. Михальчук, Т. Рильський та ін.). «Хлопомани» прагнули демократизації суспільства, відміни кріпацтва, активного служіння українському народові. Згодом колишні учасники цього руху створили першу напівлегальну організацію — київську «Громаду». Невдовзі подібні напівлегальні гуртки — «Громади» — виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві та інших містах і об’єднали представників широких верств населення. Гуртки-громади не мали чіткої організаційної структури, своїх програм і статутів, часто розпадались і знову виникали. Проте можна виділити спільні для всіх громад характерні риси:

· їхня діяльність мала в основному культосвітній характер (організація українських гуртків просвітництва й недільних шкіл, вивчення та пропаганда популярної й наукової літератури, вивчення історії українського народу, його мови, культури, етнографії тощо);

· громади не вели політичної боротьби із царатом, вважаючи, що український народ до неї ще не готовий, тому в першу чергу необхідна освіта народу, його консолідація в рамках Російської імперії. Більшість членів громад вітали та ідеалізували скасування кріпосного права в Росії й Україні. Видатними членами громад були: соціолог О. Русов, історик В. Антонович, мовознавець П. Житецький, етнограф П. Чубинський, М. Лисенко, М. Старицький.

У 1861–1862 рр. у Петербурзі, куди з’їхалися після заслання Костомаров, Білозерський, Шевченко й Куліш, виник близько пов’язаний із громадами громадсько-політичний і літературний журнал «Основа». Він сприяв об’єднанню навколо редакції українських істориків, літераторів, етнографів, мовознавців.

Після Емського указу Олександра II почався розпад громад: частина їхніх членів, налякана забороною діяльності українських організацій, вийшла з громад, інша частина заснувала «молоді громади», що взяли участь у 1874–1875 рр. в організованому народниками «ходінні в народ». Дехто, як, наприклад, Драгоманов, виїхав за кордон і там намагався знайти вихід із кризи й шлях подальшого розвитку українського національно-визвольного руху.

Михайло Драгоманов народився в 1841 р. у місті Гадяч на Полтавщині у родині дрібного дворянина, нащадка старшини Запорізької Січі. Під час навчання в Київському університеті вступив у Київську громаду, де незабаром став одним з її лідерів. З 1864 р. — викладач Київського університету. Драгоманов ставив собі за мету перетворення Росії на демократичну федерацію, у якій Україна мала б широку автономію (право самостійно вирішувати більшість проблем, що стоять перед нею) і розвивалася б шляхом, прокладеним передовими капіталістичними країнами Західної Європи (капіталістичні відносини без феодальних пережитків, буржуазно-демократичні інститути та свободи: парламент, загальне виборче право, свобода слова, преси, зборів і т. п.). Симпатизував ідеям соціалізму, насамперед в етичному плані (розкриття сил і можливостей людини і суспільства, відсутність експлуатації та ін.). Разом із тим критикував марксизм як помилкове вчення, що не відповідає потребам українського народу. Згодом ідеї Драгоманова заклали основу для формування першої української соціалістичної партії в Україні.

83. Державність УРСР в 1953 – 1985 рр.: періоди «відлиги» та «застою».

«Період Відлиги»

Смерть Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов'язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС М.Хрущова. Він поклав початок десталінізації і здійснив реформи у всіх сферах життя суспільства. Були здійснені пошуки нових підходів до розв'язання проблем суспільно-політичного життя.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС (регулярне скликання з'їздів і пленумів, критика і самокритика в партії і т.п.);

- зросла роль Рад - яку центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними;

- викрито злочинну діяльність Л.Берії та його посіпак в Україні (П.Мешика та ін.), розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Проте ця робота не була завершена. Аз 1962 р. комісії по реабілітації поступово припинили свою діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії, вносилися зміни до законодавства, які збільшували можливості влади у їх проведенні. Так, 25 грудня І958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про кримінальну відповідальність за державні злочини". У кримінальний кодекс було введено статтю "антирадянська агітація та пропаганда". Протягом 1954-1959 рр. в Україні за антирадянську діяльність репресували 3,5 тис. чоловік;

засуджено культ особи Сталіна. Це зробив особисто М.Хрущов на XX з'їзді КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді "Про культ особи і його наслідки". З'їзд засудив репресивну політику сталінського режиму і проголосив курс на демократизацію суспільства. Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця: доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті причини культу особи і репресій - їх пояснювали рядом помилок Сталіна та керівників МВС і КДБ - Єжова і Берії, багато фактів замовчувалося. Згодом склався культ особи самого Хрущова.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного режиму, зали шилася монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Спроба розширення прав республік

Хрущов здійснив ряд заходів щодо розширення прав республік, у т.ч. й України:

o українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. У 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено Кириченка - першого українця на цій посаді (1953-1957 рр.). Відтоді першими секретарями КПУ призначалися тільки українці: М.Підгорний (1957-1963 рр.), П.Шелест (1963-1972 рр.), В.Щербицький (1972-1989 рр.);

- розширилися функції і підвищилася відповідальність КПУ;

o активізувалася діяльність України на міжнародній арені. Якщо в 1953 р. республіка була членом 14 міжнародних організацій, то в 1955 р. - 29;

o унаслідок реформи управління економікою в 1957 р. під контроль України перейшло 97% заводів республіки проти 34% в 1953 р. Питома вага республіканської промисловості зросла з 36% у 1953 р. до 76% у 1956 р.

Але всі ці заходи здійснювалися під суворим контролем центру, до якого згодом знову повернулися його командні функції.

Зрушення у духовному житті після смерті Сталіна

Хрущовська "відлига" сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвитку України.

Стало можливим відкрите обговорення проблем збереження української мови, розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання багатотомного словника української мови, збільшилося видання україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які ослаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий закон про зв'язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської, англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від української.

Непослідовність "українізації" особливо виразно спостерігалась на результатах книговидавничої справи. У 1959 р. книжки українською мовою становили 53% усіх книг, опублікованих в Україні, у 1958 р. - 60%, у 1960 р. - 49%. Та вже в 1965 р. цей показник знизився до 41% і далі неухильно зменшувався.

Вживалися заходи щодо підвищення престижу української науки. Виходять друком фундаментальні наукові праці: "Українська Радянська Енциклопедія", "Історія української літератури". Видаються фахові журнали українською мовою.

Відтворюється історія українського народу: з 1957 р. почав видаватися "Український історичний журнал", почалася підготовка багатотомної "Історії міст і сіл України",

Реабілітовано багатьох діячів української культури. Серед них - Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, Досвітній, Ковінька, В.Мисик та багато інших. У газетах і журналах друкувалася велика кількість статей про повернуті українській культурі імена. Видавалися кращі твори реабілітованих письменників, з'явилися літературознавчі праці про них.

"Період застою"

Період 1965-19.85 років дістав назву "застійного". Лозунг комуністичного будівництва залишився, але комунізм відсунули в неокреслене майбутнє. Сталіністи, які прийшли до влади, обрали тактику замовчування відомостей навіть про ті злочини, що стали надбанням гласності при Хрущові. Знову було заблоковано, доступ дослідникам, письменникам та журналістам до архівів, які містили дані про злочини режиму.

Два десятиріччя партапаратної диктатури характеризувалися не застоєм, а досить інтенсивними процесами в усіх сферах суспільного життя. Вони мали негативний характер, оскільки економічні, політичні й національно-культурні проблеми суспільства, які вимагали термінового розв'язання, замовчувалися й заганялися у глибину. Партійно-державна верхівка штучними заходами підтримувала видимість зовнішнього благополуччя. Така егоїстична політика загрожувала соціальним вибухом величезної сили,

Русифікація

Леонід Брежнєв не був войовничим і шовіністом, але інтереси зміцнення централізованої держави вимагали здійснення курсу на "зближення націй", тобто нівелювання національних відмінностей. У суспільстві, що охоплює більше ста різних народів, радянському керівництву треба було знайти спосіб сформувати відчуття спільної тотожності й мети. За ідеологічною завісою приховувався вже давно відомий ворог - русифікація..;

Кремль та його вірний намісник в Україні Володимир Щербицький (перший секретар ЦК КПУ в 1972-1989 рр.) проводили систематичну політику розширення вживання російської мови в Україні та обмеження української. Влада використовувала прямі та непрямі засоби, щоб змусити людей розмовляти російською. Успішність у навчанні ставилася в залежність від доброго володіння російською мовою. Найцікавіші й найважливіші публікації в Україні виходили російською мовою.

Спостерігався сильний тиск у містах, спрямований на використання російської мови, а з української знущалися, як з "селюцької". Якщо людина розмовляла виключно українською, це навіть могло поставити під сумнів її політичну лояльність. Під вивіскою "обміну спеціалістами між республіками" заохочувалось переселення в Україну росіян та направлення українців до інших республік. Ці процеси спричинили значне збільшення кількості росіян, що проживають в Україні.

Демографічні зміни.

З 1960 по 1989 роки населення України зросло з 42,5 до 51,7 млн чол. Протягом 60-80-х років неухильно зменшувалась частка українців серед населення республіки (з 76,8 % у 1959 р. до 72,7 % у. 1989 р.) та зростала частка росіян (з 16,7 % до 22,1 %).

Індустріалізація, урбанізація і модернізація значно зменшили традиційну класову структуру населення України. У 1970 році із загальної кількості робочої сили (16 млн чол.) близько 2/3 класифікувалися як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу більшість робочої сили України. Пролетаріат не лише швидко зростав, а й ставав більш українським за його етнічним складом. В Україні дуже зросла, особливо останніми десятиліттями, кількість фахівців із вищою освітою. Між 1960-м і 1970-м роками їх число подвоїлося з 700 тис. до 1,4 млн; Але й тут росіяни зберегли свою велику присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину.

Дисидентський рух.

У 60-70-і роки виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно звали дисидентами. Найбільш відомим був московський демократичний рух представників російської інтелігенції (письменник Олександр Солженіцин, фізик-ядерник Андрій Сахаров та ін.).

Спочатку осередок українських дисидентів складали "шістдесятники" - нове плідне покоління письменників: Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ірина Та Ігор Калинці, Іван Гель та брати Горині. Вони були зразковим продуктом радянської системи освіти, швидко робили кар'єру. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв'язки із Західною Україною.

Проведена 1963 року у Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь в якій взяло більше тисячі чоловік, перетворилася на відкриту демонстрацію проти русифікації.

У серпні - вересні 1965 року органи держбезпеки заарештували понад два десятки представників української інтелігенції, звинувачених в антирадянській діяльності. Причиною був протест цих мужніх людей проти припинення процесу десталінізації, відстоювання ними громадських, зокрема національних прав. Тоді зазнав першого ув'язнення відомий дисидент Валентин Мороз (у 1979 році його було обміняно на радянського шпигуна). В1975 році було заарештовано В'ячеслава Чорновола, який видав у Парижі збірку "Лихо з роману" про ці арешти.

1972 рік розпочався масовим погромом опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків. Відвертих дисидентів, співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій, університетів, яких підозрювали в "неблагонадійних" поглядах, викинули з роботи.

У 1975 році дисиденти дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Хельсінкську угоду й офіційно погодився поважати громадянські права. Дисиденти організували відкриті групи, завдання яких полягало в тому, щоб Наглядати за додержанням громадянських-прав з боку Кремля. У листопаді 1976 р. у Києві була створена Українська Гельсінська група. Очолив її письменник Микола Руденко. Група налічувала 37 учасників, найрізноманітніших за походженням: генерал Григоренко, Стус, Лук'яненко, Кандиба, Чорновіл, Юрій Шухевич (син командуючого УПА) та ін. Вони вбачали вирішення суспільних проблем у додержанні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема.

У 1978 р, у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували в мордовських таборах, пролунав заклик до "виходу України зі складу так званого СРСР і створення незалежної демократичної української держави". 

1. Державність УРСР в 1985 – 1991 рр.: період «перебудови».

Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії - Ю.Андропов (1982-1984 рр.) та К.Черненко (1984-1985 рр.) - виявилося неспроможним належно відреагувати на вимоги часу.

Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворилося на питання життя чи смерті радянської системи. У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства.

Періодизація перебудови

- 1985-1988 рр. - період розроблення концепції перебудови і здійснення перших економічних реформ. Визрівання політичного курсу перебудови.

в 1988-1991 рр. - період активних політичних перетворень під лозунгом побудови демократичного, гуманного соціалізму.

Визначимо далі зміст перетворень, що відбувалися на кожному з етапів перебудови.

Проведення економічних реформ

Етапи:

- Квітень 1985 р. - програма прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала:

- до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади;

- вирішити традиційні соціальні проблеми - продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку.

У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити докорінну перебудову всього господарського механізму.

Замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку продовжувалося їхнє падіння, загострювалися соціальні проблеми. Червень 1987 р. - реформа М.Рижкова - Л.Абалкіна.

Сутність реформи виражена в трьох "С" - самостійність, самоокупність, самофінансування.

Було прийнято "Закон про державне підприємство (об'єднання)", "Закон про кооперацію" тощо, які передбачали:

- переведення підприємств на госпрозрахунок;

- утворення кооперативного сектора;

- прямий зв'язок заробітної плати з результатами господарської діяльності;

- сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін.

У результаті реформа виявилася непослідовною, половинчастою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У1990 р. уперше за багато років спостерігалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Національний дохід України скоротився на 1,5%.

Непродумана фінансова політика призвела до вибуху інфляції у країні.

Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи.

Червень 1990 р. - Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка від початку виявилася нежиттєздатною.

Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

Реформа політичної системи

XIX партійна конференція (червень 1988 р.) прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність.

Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація ст.6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму.

Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу.

Аварія на Чорнобильській АЕС

Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС у ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч.

   85. Акт проголошення незалежності України та його історичне значення. Перший Всеукраїнський референдум, його підсумки.

Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991р. Проведення 1 грудня 1991 р. Всеукраїнського референдуму про ставлення громадян України до Акта проголошення незалежності України стало епохальною подією, що у корені змінилоісторичну долю українського народу.

Право брати участь у референдумі і виборах Президента України мали 37 млн 885,6 тис. громадян, прізвища яких виборчі комісії внесли до списків для таємного голосування. До бюлетеню з референдуму були включені текст Акта проголошення незалежності України, прийнятого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 p., і питання: «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?».

У голосуванні взяли участь 31 млн 891,7 тис. громадян, тобто 84,2% від загальної кількості включених до списків. Із них на питання бюлетеня відповіли «Так, підтверджую» 28 млн 804,1 тис. громадян, або 90,3%. Позитивну відповідь дало населення всіх областей України, незалежно від національної приналежності. Отже, за незалежність проголосували не тільки українці, але й представники інших народів, що проживають на території України.

Причинами такої високої політичної активності громадян України стали:

- сформоване протягом багатьох століть прагнення українського народу до державотворення;

- віра народу у свої сили і можливості;

- розпочатий процес розпаду СРСР.

Значення Всеукраїнського референдуму. Референдум 1 грудня 1991 р. підтвердив Акт проголошення незалежності України, проголошений Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 р. Якщо рішення Верховної Ради могла скасувати Верховна Рада іншого скликання, то рішення референдуму скасувати не міг ніхто.

Рішення референдуму дозволили Україні затвердитися на міжнародній арені як незалежній державі. До 1 грудня 1991 р. формально незалежну Україну не визнала жодна держава. Протягом тільки грудня 1991 р. вона була визнана понад 40 державами світу.

Всеукраїнський референдум перекреслив рішення березневого референдуму про збереження Союзу РСР, його підсумки створили правову основу для перетворення декларованої незалежності в реальну.

I референдум 1991 p., і президентські вибори підтвердили бажання переважної більшості громадян України жити в незалежній демократичній державі, самостійно вирішувати внутрішні політичні й економічні проблеми. .

Вікова мрія українського народу про незалежність знайшла політичне оформлення.

Молода держава стала будувати відносини з іншими державами на основі взаємної поваги суверенітету, незалежності і територіальної цілісності, невтручання в їхні внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв'язків.

 Вибори Президента України. В один день з референдумом відбулися і вибори Президента України.

У голосуванні щодо вибору Президента України взяли участь 31 млн 892,4 тис. чоловік

Незважаючи на істотні розходження в програмах, усі кандидати підтримували ідеї незалежності України.

У результаті голосування Президентом України був обраний Леонід Кравчук, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56% тих, хто взяв участь у голосуванні). Отже, Голову Верховної Ради УРСР підтримали більше половини українських виборців.

Його передвиборчою програмою була програма п'яти «Д»: Державність, Демократія, Добробут, Духовність, Довіра.

5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України Л. Кравчук прийняв присягу Президента України, виклав програмні орієнтири своєї політики на новій посаді. «Президент, - підкреслив він, - одержавши владу від народу, повинен служити йому і забезпечувати добробут, права і свободи кожної людини».      

86. Становлення української держави у 1990-1991 рр.

У 1990 р. в Україні розпочався перший етап державотворення.

· 16 липня 1990 р. - Була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

Головним значенням Декларації стало те, що вона стала основоположним документом будівництва незалежної держави, основною створення Конституції України, започаткувала процес створення правової держави в Україні.

· 3 серпня 1990 р. ВР УРСР прийняла Закон «Про економічну самостійність Української РСР».

· 17 березня 1991 р. відбувся референдум щодо збереження СРСР, який в одному реченні включав декілька питань - «Чи Вважаєте ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у яких повною мірою гарантовані права й воля людини будь-якої національності?». За - висловилися 70,5 % виборців України..

Спроба державного перевороту в СРСР та події в Угкраїні 19-21 серпня 1991 р. військово-партійна бюрократія зробила останню спробу врятувати СРСР і свою монопольну владу в ній шляхом державного перевороту. «З метою захисту життєво важливих інтересів народів і громадян Союзу РСР» Державний Комітет з надзвичайного стану (ДКНС), який очолив віце-президент СРСР Г. Янаєв , вирішив:

· припинити діяльність небажаних новому режиму органів влади і управління, політичних партій, громадських організацій і масових рухів;

· заборонити мітинги, вуличні походи, демонстрації та страйки;

· запровадити комендантську годину та обшук громадян;

· встановити контроль над засобами масової інформації (цензуру).

Справжньою метою ДКНС було зупинити демократичні процеси, повернути всевладдя КПРС та зберегти недоторканим СРСР. Приводом стало підписання нового союзного договору за формулою «9+1» , намічене на 20 серпня 1991 року.

В Україні до спроби перевороту віднеслися по різному:

· тогочасний Голова Верховної Ради Л. Кравчук досить стримано сприйняв пропозицію представників Народної ради щодо об'єднання зусиль у боротьбі проти перевороту, попередив їх про можливі наслідки, закликав до спокою, щоб не спровокувати введення надзвичайного стану;

· обтічною й невизначеною виявилася і заява Президії Верховної Ради УРСР, прийнята після майже дводенної дискусії ввечері 20 серпня і опублікована лише 22 серпня. Пропонувалося зробити все, щоб уникнути дестабілізації становища й загострення соціально-політичної ситуації, утриматися від страйків, мітингів і маніфестацій (як того і вимагав ДКНС);

· не погоджуючись з перестрахованою позицією обережних противників і потаємних прихильників перевороту, частина членів Президії і народних депутатів (В.Гриньов. О. Смець, Д. Павличко, В. Пилипчук, Л. Танюк, І. Юхновський та В. Яворівський) оголосили власну заяву, в якій утворення та дії ДКНС визнавалися неконституційними і незаконними, проголошувалася підтримка демократичних сил Росії, в разі спроб захоплення влади у республіці народ закликався до непокори.

· позиція керівництва КПУ до сьогодні не з'ясована. З одного боку є відомості про шифрограми від імені ЦК КПУ обкомам партії на підтримку ДКНС, але реальних доказів цього немає. З іншого існує офіційний документ - лист ЦК КПУ, адресований обкомам КПУ, Кримському ревкому, Київському міському партії від 19 серпня 1991 р., де говориться про необхідність керуватися виступом Голови Верховної Ради по телебаченню Л. Кравчука;

· 24 серпня 1991 р. відкрилася позачергова сесія ВР УРСР, на якій було розглянуто питання про політичну ситуацію в республіці та прийнято низку надзвичайно важливих документів. Серед них — Постанова та «Акт проголошення незалежності України», затверджені конституційною більшістю депутатів. Як наслідок цього Україна стала незалежною демократичною державою з неподільною та недоторканою територією, на якій чинними є лише власні Конституція, закони та постанови уряду.

· З метою всенародного підтвердження Акта сесія вирішила провести 1 грудня 1991 р. Всеукраїнський референдум. Під час референдуму 1 грудня на який виносилося питання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України», Акт дістав підтвердження 90,32 % громадян, які брали участь в референдумі.

· 1 грудня 1991 р. близько 32 млн. громадян (84 % внесених у списки) взяли участь у виборах. Леонід Кравчук отримав майже 20 млн. голосів (61,59 %) і став першим всенародно обранимПрезидентом України (1991-1994 рр.).

· 8 грудня 1991 р. на території Білорусії голови делегацій України (Президент Л. Кравчук), Росії (Президент Б. Єльцин) та Білорусії (Голова Верховної Ради В. Шушкевич) прийняли документ який проголошував припинення існування СРСР та уклали угоду про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД).

· 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті її підписали керівники Азербайджану, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Туркмені стану, Узбекистану. Всього до СНД увійшли 11 колишніх республік СРСР.

87. Розвиток державного ладу України за роки незалежності

Проголошення незалежності України радикально змінило умови її історичного розвитку і поставило перед українським суспільством нові завдання:

- будівництво правової демократичної України;

- трансформація адміністративно-командної економіки в багатоукладну ринкову, орієнтовану на соціальні потреби людей;

- національне відродження і консолідація суспільства;

- встановлення рівноправних відносин з країнами світу, утвердження на міжнародній арені.

Саме ці процеси визначають сучасний етап історії України.

Політичний розвиток України

Першочерговою задачею незалежної України стало державне будівництво. Необхідно відразу підкреслити, що державотворчі процеси надзвичайно ускладнювалися тривалою відсутністю нової Конституції. Саме вона мала визначити принципи формування і здійснення державної влади, засади суспільного і державного устрою країни, форми правління, створити юридичну базу для розробки і прийняття нових законів та інших державних нормативних актів. Діючою ж залишалася Конституція УРСР 1978 р., до якої в умовах розбудови самостійної держави було внесено понад 200 поправок.

Основні державотворчі події

Зупинимося далі на вузлових подіях державотворення в Україні.

Законом від 17 вересня 1991 р. назва "Українська Радянська Соціалістична Республіка" була замінена на споконвічну назву держави - "Україна".

Законом від 8 жовтня 1991 р. "Про громадянство України" визначено правовий статус її населення. Громадянство України надавалося всім, хто проживав на ЇЇ території, не був громадянином іншої держави і не заперечував проти цього.

У листопаді 1991 р. прийнято закон "Про Державний кордон України", яким встановлювалися кордони, порядок їх охорони і перетину.

Відразу ж після проголошення незалежності почалося створення законодавчої бази міжнаціональних відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р. "Декларації прав національностей України" підкреслювалося, що Україна гарантує всім народам, національним групам, громадянам, що проживають на її території, рівні економічні, політичні, соціальні і культурні права.

Наступним важливим документом став закон "Про національні меншини в Україні". Він зафіксував право кожного народу на культурно-національну автономію, тобто на розвиток своєї національної культури, відродження історико-культурних традицій, використання національної символіки, сповідування своєї релігії, створення національних культурних і навчальних закладів, задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації.

Будівництво власних Збройних сил на основі закону "Про збройні сили України" від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19 жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Воєнна доктрина базується на без'ядерному статусі України, принципі розумної достатності і відмові від визнання будь-якої країни потенційним противником. Це і визначає шляхи подальшого воєнного будівництва в Україні.

Створення правоохоронного органу - Служби безпеки України (СБУ), компетенція якого полягає у захисті державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, науково-технічного та оборонного потенціалу України, у боротьбі з організованою злочинністю у сфері управління й економіки.

У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила державну символіку України: Державний герб (тризуб), Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика М.Вербицького до національного гімну "Ще не вмерла Україна").

Практично з нуля створено такі інститути, як Національний банк України, посольства та консульства, експортно-імпортні організації, Українську фондову біржу.

Надзвичайно складним і тривалим виявився процес формування трьох гілок влади - законодавчої, виконавчої і судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій між гілками влади спричинили протистояння між ними. Особливо гострого характеру набули відносини між Президентом і Верховною Радою. Верховна Рада 12-го скликання (1990-1994 рр.) усіляко намагалася обмежити вплив Президента Л.Кравчука на внутрішні справи в країні. Протистояння Президента і Верховної ради на фоні загальної кризи і зростаючого соціального протесту закінчилося рішенням сторін про дострокове припинення їх повноважень.

У березні-квітні 1994 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Головою Верховної Ради 13-го скликання (1994-1998 рр.) було обрано лідера Соціалістичної партії України Мороза. Майже третину мандатів у парламенті контролювало ліве крило.

У червні-липні 1994 р. відбулися вибори Президента України. Із семи кандидатів (В.Бабич, Л.Кравчук, Л.Кучма, В.Лановий, Мороз, І.Плющ, П.Таланчук) перемогу здобув Л.Кучма, за якого у другому турі віддали голоси понад 52% виборців.

Однак стосунки між гілками влади в результаті оновлення вищих органів влади суттєво не поліпшилися. Відсутність ефективної системи влади призвела до падіння авторитету влади, до втрати нею контролю над суспільними процесами.

Питання негайного прийняття нової Конституції набуло особливої актуальності.

Конституційний процес

З огляду на доленосність прийняття нової Конституції необхідно проаналізувати хід конституційного процесу в Україні. Він виявився суперечливим, складним і надзвичайно тривалим (із республік колишнього СРСР Україна прийняла свою Конституцію останньою).

Конституція України

Прийняття Конституції завершило період державного становлення, закріпило правові основи незалежності України. Наша країна реально стала невід'ємною частиною європейського і світового співтовариства. У Конституції Україна визначена як незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. За формою правління Україна є республікою, за державним устроєм - унітарною, тобто єдиною, соборною державою.

Система прав і свобод людини і громадянина, гарантованих Конституцією, відповідають загальновизнаним демократичним стандартам, закріпленим міжнародно-правовими актами. Відповідно до Основного закону, утвердження і забезпечення прав і свобод є пріоритетним напрямом діяльності держави.

1. Прийняття Конституції України 1996 р. та змін до неї в 2004 р. Сучасні проекти конституційної реформи.

Прийняття Конституції України
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права.

Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.

Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.

Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,'

Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.

З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".

11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.

Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.

Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.

 

Для подолання гострої кризи 8 грудня 2004 року Верховна Рада ухвалила Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента). Того ж дня Президент України Леонід Кучма підписав ці документи.

Закон на основі проекту Симоненка-Медведчука про зміни до Конституції (про політичну реформу) передбачав перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду коаліцією депутатських фракцій, подовження терміну повноважень Верховної Ради до 5-ти років. Згідно з прикінцевими та перехідними положеннями закону, він мав набути чинності з 1 вересня 2005 року у тому випадку, якби на той час були ухвалені зміни до Конституції стосовно реформування системи місцевого самоврядування (законопроект 3207-1). Позаяк до 1 січня 2006 року ці зміни не були ухвалені, то (згідно з прикінцевими та перехідними положеннями) закон набув чинності самостійно з 1 січня 2006 року.

1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України визнав, що Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV не відповідає Конституції України у зв’язку з порушенням процедури його розгляду та прийняття. Згідно з рішенням Конституційного Суду, відповідний закон № 2222 втрачає чинність з дня ухвалення цього рішення. Конституційний Суд України поновив чинність Конституції 1996 року та звернувся до органів державної влади з вимогою невідкладно привести українське законодавство у відповідність до Основного Закону в редакції від 28 червня 1996 року.

1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», який попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року, а набув чинності 4 лютого 2011 року.

89. «Кримське питання» на початку 1990-х та анексія АР Крим Російською Федерацією у 2014 р.

28 січня 1991 р. Президія Верховної ради УРСР прийняла постанову “Про звернення Кримської обласної Ради народних депутатів про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки”.

У свою чергу 12 лютого 1991 року Верховна Рада України – 72% наявного числа депутатського корпусу відновила статус Кримської АРСР у складі УРСР та ухвалила Закон України “Про відновлення Кримської АРСР”.

29 квітня 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон “Про статус Автономної Республіки Крим”, який визначав Кримську область як автономну складову частину України.

24 лютого 1994 р. Верховна Рада України прийняла постанову “Про статус автономної республіки Крим відповідно до діючої Конституції та законодавства України”, якою керівництво Криму зобов’язувалось у місячний термін привести Конституцію Кримської Автономії у відповідність до Основного Закону України .

20 травня 1994 р. Верховна Рада Кримської Автономії прийняла постанову “Про відновлення конституційних основ державності республіки Крим”, яка загострила сепаратистські настрої і відновила дію положень Конституції Криму.

Прийнята 28 червня 1996 р. Верховною Радою Конституція України завершила оформлення політико- правових відносин України та Криму. Її десятий розділ – “Автономна Республіка Крим” – чітко тлумачив структуру влади, її повноваження, права автономії. Відповідно ст. 134 – Автономна Республіка Крим – це невід’ємна складова частина України, яка в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.

Окупація Автономної Республіки Крим та м. Севастополя Росією — збройна агресія Росії, спрямована на насильницьке протиправне відторгнення Кримської автономії та Севастополя від України та їх приєднання до Російської Федерації на правах суб'єктів Російської Федерації, що було здійснено протягом березня 2014 року.

Насильницька анексія Криму не визнається українською державою, не визнається Генеральною асамблеєю ООН, ПАРЄ, ПА ОБСЄ, а також суперечить рішенню Венеціанської комісії, натомість російською владою трактується як «повернення Криму до Росії». Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» територія Кримського півострова внаслідок російської окупації вважається тимчасово окупованою територією.

У кінці лютого — початку березня 2014 перекинуті з Росії і кримських баз Чорноморського флоту РФ війська без розпізнавальних знаків окуповували Кримський півострів. Також було створено збройне формування з російських «козаків», яке називало себе «самооборона Криму». 16 березня 2014 на території Криму і міста Севастополя пройшов псевдореферендум про статус півострова, за сфальсифікованими результатами якого Росія включила Крим до свого складу. Ні Україна, ні Європейський Союз, ні США не визнали це голосування і вважають, що Крим Росія анексувала.

90.УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

В умовах невпинної демократизації суспільного життя відбулися вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (березень 1990 р.). їх особливість полягала в тому, що за депутатські місця вже боролися представники новоствореного Демократичного блоку та кандидати від комуністичної партії. Саме з ініціативи Дем-блоку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила намір народу самому вирішувати свою долю.

Ось чому скликана 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула питання про політичну ситуацію в республіці. В результаті обговорення було прийнято Акт проголошення незалежності України. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., під час якого більшість громадян, які взяли у ньому участь, висловилися за повну незалежність України. Того ж дня Президентом України було обрано Л. Кравчука — голову Верховної Ради і колишнього ідеолога КПУ. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі біля Бреста уклали угоду про утворення Співдружності незалежнихдержав (СНД), до якої приєдналися деякі інші колишні республіки СРСР. Попри всі домовленості про рівноправність членів СНД, керівництво Росії стало дедалі більше допускати імперські прояви, серед яких були територіальні претензії до України, зокрема, стосовно Криму. Точилися дискусії, які не припинилися й досі, щодо долі Чорноморського флоту тощо.

З 1991 р. в Україні розпочали реформу цін. Лише 2 квітня 1991 р. були впроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. У 1991 р. уряд пішов на заміну карбованця купонами, що теж не врятувало ситуацію. Купони швидко знецінювалися і перетворилися в прості папірці.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила прем'єр-міністром України Л. Кучму. У 1993 р. українська економіка вперше відчула всю силу нафтогазової залежності від Росії, яка підвищила ціни на енергоносії до рівня світових. Інфляція переросла в гіперінфляцію, купоно-карбованці знецінилися в 103 рази. Надзвичайно серйозним кроком у процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, що охоплює практично всі — як виробничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це стосується насамперед енергоносіїв і про вугілля.

У першому півріччі 1995 р. зафіксовано падіння рівня інфляції. Щомісячний Один з напрямків сучасної економічної політики пов'язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. Скорочено податкові пільги. Після деякого затишшя, спричиненого інертністю місцевих органів влади, набирає темпів мала приватизація. Почалася глибока реформа аграрних взаємин. Відбувається, хоч і не повний, розподіл землі й майна сільськогосподарських підприємств, але вже формується інститут приватної власності на землю. Одним із основних заходів аграрної реформи є заміна наявного механізму закупівель сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи. Основою її стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту.

У 1996 р. з'явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабілізації, зміцнилася фінансово-банківська система, була подолана інфляція. Наслідком цих сприятливих зрушень стала грошова реформа. 2 вересня 1996 р. була введена в обіг гривня.

Недоліком грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Проте така економічна політика мала дві вади: по-перше, неспроможність вітчизняної промисловості конкурувати з дешевими і якісними імпортними товарами; по-друге, відсутність можливості у недалекому майбутньому розрахуватися за кредити.

На початок 2000 р. державний зовнішній борг України перевищив 12,6 млрд дол. США. Країна стала завалюватися у боргову яму.

Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади наприкінці 1999 р., опинився в надто складній ситуації. Майже всі боргові зобов'язання були короткими. В. Ющенко домігся, що Верховна Рада своєчасно прийняла бездефіцитний бюджет, і домовився з кредиторами про реструктуризацію боргів. Виявилося, що Україна може жити без щорічних кредитних вливань.

Серед довгострокових факторів соціально-економічного розвитку слід назвати темпи збільшення у світовій торгівлі протягом перших 10 років XXI ст. частки високотехнологічної продукції. Після суттєвого зниження цін (1997—1999 рр.) на основні товари експорту України (метал, продукція сільського господарства, хімічної і харчової промисловості) намітилася їх стабілізація і навіть незначне зростання у 2000—2002 рр.

Забезпечити активізацію інвестиційних процесів та відповідних структурних зрушень у економіці можна шляхом: а) збільшення внутрішніх заощаджень та залучення зовнішніх ресурсів для їх трансформації в інвестиції у національну економіку б) формування ринку інвестицій на базі залучення заощаджень населення, ресурсів банківської системи і фінансових посередників, коштів державного бюджету та підприємств;в) розвитку фондового ринку; г) вивільнення коштів підприємств для інвестицій у результаті зниження податкового навантаження, пришвидшеної амортизації фондів; д) сприяння розвитку малого підприємництва, збільшення втричі його частки у виробленому ВВП та ін.

У прогнозі основних макропоказників економічного і соціального розвитку враховано нагальну потребу розвитку ринкового середовища, конкурентних засад для роботи підприємств, зокрема: 1) забезпечення прозорості функціонування ринків товарів, капіталів, робочої сили 2) послідовна легалізація "тіньової" економіки, зменшення її" обсягів 3) удосконалення та реалізація економічного механізму стимулювання енергозбереження, зменшення енергоємності виробленої продукції та ін.