У середині 80-х років XV ст. в середовищі московської еліти зароджується ідея поширення влади московського князя на всі землі, що раніше входили до складу Київської Русі. Великий князь Іван III почав титулуватися «государем і великим князем усієї Русі», а білоруські й українські землі розглядалися як споконвічна «отчина» московських князів. На початку 1500 р. зі своїми володіннями «під государеву руку» перейшли князі, котрим належала більшість чернігівських і сіверських земель. Зазнавши невдач у війні з Великим князівством Московським, литовський уряд визнав у 1503 р. входження до нього Чернігово-Стародубського й Новгород-Сіверського князівств. Однак населення вчинило московитам спротив, за що воєводи «людей багатьох вогню й мечу піддали, а інших повели до полону». У 1508 р. Литва підтвердила відмову від земель Чернігівщини й Сіверщини. Останню було поділено на повіти, очолювані воєводами, котрі зайняли місце тамтешніх князів, володіння яких ліквідовувалися.
Приєднання Чернігівщини й Сіверщини зумовило утвердження в них соціально-політичного устрою, притаманного Великому князівству Московському.
У X ст. Закарпаття ввійшло до складу Русі. У другій половині XI ст. воно завойовується угорцями, королі яких почали гитулуватися «князями русинів». У Закарпатті в 1315 р. спалахнуло повстання проти угорського короля. Його провідник звертався до галицьких князів Андрія й Лева Юрійовичів, аби хтось із них зайняв угорський трон. Проте домовитися про спільні дії не вдалося, і повстанці зазнали поразки.
Українські землі поділяються на територіально-адміністративні одиниці - комітати. їх очолювали призначені королем намісники -ішпани (жупани ). що мали адміністративну, військову й судову владу. Землі роздавалися угорським дворянам, католицьким храмам й руській знаті, котра почала переймати угорську мову, католицьку віру, звичаї, побут, культуру. Угорські магнати переселяли в новопридбані маєтки угорських селян. Руське ж населення насильно витісняли в гірські необжиті райони із суворим кліматом і неродючими ґрунтами. Зростали податки, запроваджувалася панщина. З часом постає православне єпископство з центром у Мукачевому. Православна віра перетворюється на ту духовну силу, завдяки якій більшість русинів зберегли рідну мову, культуру, національну свідомість.
Невдоволені зростанням визиску, місцеві селяни й міщани взяли участь у повстанні 1514 р. проти великих землевласників. Після його придушення уряд усіляко сприяв зміцненню влади панів над підданими. У 1526 р. турецька армія розгромила угорців під м. Мохачем й Угорська держава припинила існування. Західна частини Закарпаття (Пряшівщина та Ужгородщина) ввійшла до складу Австрії, а східна - до Трансільванії.
Буковина.У ІХ-Х ст. в Буковині проживали племена хорватів і тиверців. З X ст. вона ввійшла до складу Русі, а з виникненням Галицького князівства стає його невід'ємною частиною. Упродовж першої половини XIV ст. північна частина Буковини потрапляє під управління Золотої Орди, а в середині століття - Угорщини. Поляки зайняли гірські райони лівобережжя р. Черемошу. У 1359 р. в Молдавському воєводстві, створеному угорцями, владу захопив марамороський воєвода Богдан, котрий заснував самостійне Молдавське князівство. До його складу цього ж 1359 р. потрапляє й Північна Буковина, що наприкінці XIV -у першій половині XV ст. називалася Шипинською землею. Тоді вона поділялася на три волості: Цецинську, Хотинську й Хмелівську. Очолювали їх старости (державці) з місцевого боярства. У 1457 р. господар (князь) Петро Арон ліквідував Хмелівську волость, а Цецинську перетворив на Чернівецьку й дещо розширив терени Хотинської. Керували ними уставичні старости. Молдавія в 1498 р. приєднала й частину Галицького Покуття.
У другій половині XIV - першій третині XVI ст. у Північній Буковині налічувалося 120 сіл і 2 міста- Кожна громада села мала свої межі (хотарі). Обмежена хотарем територія громади називалася селом, а саме поселення - ватрою (вогнищем). Члени громади мали в спільному користуванні орні землі, сіножаті, ліси тощо. Займалися землеробством і тваринництвом. Власниками землі були держава (нею розпоряджалися господарі), бояри, церква. До початку XVI ст. селяни були особисто вільними, хоча виконували повинності й виплачували різні податки власнику. До переселення на буковинські землі волохів місцеве населення краю майже не зазнавало національно-релігійних утисків. З 70-х років XV ст. населення краю починає зазнавати спустошень від нападів турків. Особливо великих збитків зазнали селяни Хотинської і Чернівецької волостей під час нападу у 1485 р. Молдавський господар змушений був визнати васальну залежність від турецького султана. Дошкуляли і вторгнення польських підрозділів. Так, польське військо під проводом короля Яна Ольбрахта в другій половині 1497 р. пограбувало чимало сіл і спалило Чернівці. Воно зазнало нищівної поразки 26 жовтня в лісі під с. Козмин (південніше Чернівців) від молдавського господаря Штефана ІІІ.
Перебування українських земель у складі Московського князівства, Угорщини та Молдавії позбавило їх самостійного політичного життя, призвело до змін у соціально-економічному розвитку й створило загрозу асиміляції їх населення.
