Філософія пізнання:
а) позитивізм.
О.Конт – засновник (30 р. ХІХ ст.). Позитивізм (позитивний, суб’єктивний) – ідеалістичний напрямок, представники якого все справжнє (позитивне) знання вважають результатом конкретних наук, заперечують філософію як науку зі специфічною для неї теоретичною та світоглядною проблемою.
Проголосив раціональними лише ті науки, котрі спираються на безпосередній досвід людини. Рушійна сила суспільного розвитку – прогрес знання. Заперечував можливість пізнання світу (агностицизм). Мета науки – опис та впорядкування фактів, що витлумачуються як комплекс відчуттів і переконань суб’єкта; відкинув традиційні світоглядні проблеми філософії.
Другий етап (друга половина ХІХ ст.) – емпіріокритицизм (Мах та Авенаріус). Пізнання – це пов’язування між собою відчуттів і уявлень, що не досягає ніякої «реальності» крім своїх почуттів. Заперечують об’єктивну реальність (Авенаріус), що існує зовні незалежно від свідомості. Мах стверджує, що простір, час, рух, сила суб’єктивні за своїм походженням, а світ є «комплексом відчуттів», відповідно завдання науки – опис цих відчуттів (суб’єктивний ідеалізм).
б) неопозитивізм.
Третій етап – неопозитивізм (на початку ХХ ст.) виникає у зв’язку з успіхами нової науки – математичної логіки. Багато течій «Віденський гурток» (Шлік, Карнап та ін.), Львівсько-Варшавська школа (Тарський, Рассел та ін.), лінгвістичний аналіз (Вітгенштейн, течія «загальної семантики» – Чейз, Кожибський та ін.). Три основних тези:
1) чітке розмежування аналітичних (логіко-математичних) та синтетичних (фактичних, емпіричних) висловлювань. Перші є елементами формальної структури теорії і не мають пізнавального змісту. Другі – емпіричний базис теорії.
2) ґрунтується неопозитивізм на редукціонізмі, тобто твердженні про зведення усіх змістовних висловлювань теорії до безпосереднього досвіду або висловлювань про нього.
3) наше пізнання належить не до об’єктивного світу, а до «змісту свідомості»: відчуттів (спостережень) та до фіксації їх у мовних формах.
Принцип верифікації (перевірки) посів центральне місце в неопозитивізмі Віденського гуртка. Як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилась практична неможливість звести загальні твердження до одиничних. Зазнавши краху у спробах знайти критерії оцінки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямках. Так з’явився «семантичний позитивізм», який реальність ототожнював з тими чи іншими формами її відображення («з мовним каркасом» – Чейз та ін.
