Кант був фундатором німецької класичної філософії. У філософській діяльності І.Канта виділяють три періоди: Докритичний (50-60-гі роки XVIII ст.) Основна праця цього періоду "Усезагальна природна історія і теорія неба", в якій Кант вважав своїм завданнямпояснити "походження світів, виникнення небесних тіл та причини їх руху", з’ясувати, яким чином на підставі розгляду самих лише фізичних сил і процесів можна пояснити сучасний стан Космосу. Критичний(70, 80-ті роки XVIII ст.) - дослідження "здібності" розуму взагалі, тобто у відношенні до всіх знань, до яких він може прагнути... ". Праці "Критика чистого розуму", "Критика практичногно розуму", "Критика здатності судження", у яких сам І.Кант сформулював провідні, на його думку, питання будь-якої філософії: "Що я зможу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватись?". Антропологічний (90-ті роки XVIII ст.): з'ясування питання про те, чи зможе людина за реальних умов життя здійснити своє призначення; праця "Антропологія з прагматичного погляду", де основним постало питання "Що таке людина ?" Найважливіші ідеї філософії Канта були розроблені у критичний період (назва пов'язана з першим словом у титулі трьох основних праць цього періоду — "критика": дослідження самих підвалин). На першому плані в цей період перебуває ідея так званого "коперниканського перевороту" у філософії. До І.Канта вважали, що пізнання є результатом дії на людину зовнішніх чинників. При цьому людина сприймає (тобто перебуває пасивною), а світ діє на неї. Кант "перевернув" це співвідношення: він проголосив, що пізнання і знання постають результатом людської (насамперед — розумової) активності.
"речі в собі"-внутрішня сутність речі,що ніколи не буде пізнана розумом. Кант уважав, що людський розум пізнає не «речі в собі», тобто їх сутність, а явища речей, результат їх дії на органи відчуттів людини
Звідси Кант робить висновок, що речі самі по собі не можна пізнати. Ні форми чуттєвості, ані категорії не становлять собою визначення “предметів самих по собі”. Тим самим обґрунтовується теза про можливість пізнання “речей для нас” та неможливість пізнання “речей в собі”, що стає основою нової форми агностицизму.
Категоричний імператив І. Канта.
В етичному вченні Кант дотримується принципів, які він розвинув у своїй теорії пізнання.
Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять «людина» і «особистість». Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив учення про так званий категоричний імператив (закон, повеління, який він означає, що людина обираючи певний вид поведінки, повинна припускати можливість такої поведінки для будь-кого.), що існує в свідомості людей як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства. Згідно з цим законом людину не можна перетворювати на засіб, річ, яку можна використати. До неї потрібно ставитися, як до мети, як до самоцінної особистості. Моральний закон, який дається лише розумові, це “категоричний імператив”.Агностицизм — філософський погляд, який доводить, що істинне значення певних тверджень особливо метафізичних тверджень щодо теології, життя після смерті, або існування Бога, богів, божеств, або навіть об'єктивної дійсності — не осягається або, залежно від форми агностицизму, не може бути в сутності осягненечерез природу суб'єктивного досвіду, сприйнятого індивідом.Виростає з античного скептицизму і середньовічного номіналізму.
