Софокл (496-406 рр. до н. е.) належав до епохи, коли виникала нова точка зору на істину і богів, на людину і державу. Відбувалися серйозні зрушення в афінській культурі. Вони відривали її від пережитків патріархальної архаїки, радісної і гармонійної, і торували шлях до індивідуалістичної культури, що несла з собою не тільки самоусвідомлення особистості, а й непевність і трагізм.
Насамперед активному переосмисленню була піддана ідея долі, фатуму.В гомерівську добу рокованість долі сприймали спокійно, як невідворотну необхідність, якstatusquo власного існування. Греки уявляли фатум як вищі надособистісні сили, що обмежують чи зводять нанівець вільний вияв людської волі.
Як світовий порядок фатум існує одвіку, його не можна ні змінити, ні скасувати. З фатумом пов'язували божественні настанови і закони. Істина, провіщена богами, не підлягала сумніву і сприймалася як фатум. Ідея фатуму допомогла грекам пристосуватися до суворих умов існування, поширити свою колонізацію, згуртуватися, побудувати спільну культуру.
В середині Vст. до н.е. з'явилися нові філософи — софісти, які намагалися дослідити питання про істину саму по собі. За словами Платона, «не вплутуючи у справу богів, вони виключали їх зі своїх роздумів і книжок, не торкаючись того, чи існують вони, чи не існують».
Філософ Сократ вчив, що джерело істини знаходиться в самій людині. Софісти і Сократ почали утверджувати новий погляд на світ — людський, антропоцентричний,всупереч фаталістичному, теоцентричному. Піддаючи сумніву авторитарне походження і віковічну непорушність істини, вони внесли елемент суперечливості в розуміння людини.
Нове вчення розкрило трагізм людського існування, в основі якого — протиріччя між фатумом, який стоїть над людиною, і внутрішньою свободою людини, яка прагне встати над фатумом. Доля вступає у трагічне протиріччя із земним покликанням людини і тим самим стає трагічним фатумом.
Зіткнення двох суперечливих точок зору як трагічне відобразилося в трагедіях Софокла. Його драми стають трагедіями не просто за жанровими ознаками, а за філософсько-естетичною суттю.
Софокл написав 120 драм, з них до нас дійшли 7 («Аякс», «Трахінянки», «Антігона», «Едіп-цар», «Електра», «Філоктет», «Едіп в Колоні»).
Софокл розробляв трагічну концепцію людини в період найвищого розквіту афінської культури, який увійшов в історію під назвою «доба Перікла». В цей час в Афінах були побудовані на Акрополі головні храми Парфенон, Ерехтейон та інші, прекрасні громадські будівлі. В них були втілені нові канони архітектури, пропорції якої орієнтувалися на людину і людське сприйняття.
«Антігона». У Софокла ми вже не знаходимо тої прозорої і однозначної концепції людини, що була в Есхіла. В трагедії «Антігона» (442 р. до н. е.) порушуються питання про двоїстість людини, яка належить одночасно природі та суспільству. А це тягне за собою неоднозначну і суперечливу з погляду моралі оцінку її вчинків.
Два брати, Етеокл і Полінік, загинули в битві за Фіви: перший — героїчно захищаючи рідне місто, а другий — у спробі захопити його. Цар Креонт, керуючисьдержавними міркуваннями, наказує віддати почесті першому братові, а другого, зрадника, залишити без поховання в полі. Проте цей суворий наказ порушує юна Антігона: вона таємно здійснює поховальний обряд над тілом брата-зрадника. На допиті вона пояснює, що керувалася при цьому законом родинного обов'язку, який підказаний природою і є вищим від усіх людських (державних) законів. Підкоряючись власному наказу, Креонт засуджує Антігону до смерті, хоча любить і жаліє її. Син Креонта Гемон, закоханий в Антігону, вбиває себе над її тілом. Мати Гемона і дружина Креонта Евридіка дізнається про смерть сина і теж накладає на себе руки. Креонт залишається самотнім.
У трагедії Софокла показується, що одночасна належність людини до того й того законодавства — природи і суспільства, диктує їй просто-таки протилежні, несумісні закони і ставить її перед нерозв'язним моральним вибором. Сюжет «Антігони» конструюється таким чином, що людина змушена обирати між двома рівнозначними і однаково сутнісними для неї законами. Але що б не вибрала людина, вона робить трагічний вибір.
Креонт як цар найвище ставить інтереси вітчизни, громади, тож керується законом державної необхідності. З цього погляду його вчинки цілком виправдані, логічні й моральні.
Антігона керується вічними законами божественної природи, які зв'язали людей кревними узами і зобов'язали любити і піклуватися один про одного. Моральний обов'язок перед родичем важить більше, ніж всі інші закони і навіть власне життя.
Таким чином, і позиція Креонта, що виступає як мудрий державний муж, і Антігони, що постає як любляча сестра, однаково бездоганні з погляду моралі, яку кожний з них представляє. Трагізм у тому, що ці протилежні моральні позиції неможливо узгодити між собою. Тому покарані обоє — Антігона смертю, Креонт самітництвом. Ми можемо сказати, що причина катастрофи для обох полягає в ідеальних мотивах, якими обоє керуються і які приходять у неминуче зіткнення.
Проте у творі власне трагічним образом постає не Антігона, що вмирає спокійною і непохитною у своїй правоті, а Креонт, який не спроможний примирити у власній свідомості смерть близьких людей і свої державні ідеали, які спричинилися до цієї смерті. У Софокла оформлюється естетична категорія трагічного як чогось ворожого людині, що міститься в її власних діях, скерованих до блага, але виявляється незалежно від її свідомості і волі.
У жодній іншій давній літературі ми не знаходимо такого героїчного самоствердження особистості у змаганні з фатумом. Тому трагедія стає суто європейським мистецьким жанром. Страждання (чи смерть) персонажа виступають як міра його вільної волі, внутрішньої переконаності.
Софокл відходить від «оповідної» драми Есхіла і майстерно ускладнює композицію. Насамперед це досить традиційний для всієї архаїчної літератури прийомретроспекції.
З огляду на композиційну стрункість Софоклові твори слугували у XVIIі XVIIIст. зразком ідеальної п'єси. Тут витримано «єдності» місця, часу і сюжету.
