Давньогрецька література, філософія, історія уже не застали міфологію
як цілісну систему, вони мали справу з стадією розпаду міфології, її
грансфрмацією в інші мистецькі і наукові системи, і в першу чергу в
фольклор, а через нього — в літературу. Масштабне і функціонально сірокате
проникнення рудиментів міфології у фольклор і в літературу на стадії
розпаду міфології як світоглядної системи, потягло за собою таку ж
строкатість трактувань взаємин цих двох стадіально різних систем.
Відомо, що проблема пояснення міфології та її співвіднесення з
літературою, стояла вже перед античними сстстиками-філософами. Так,
ГІлатон в діалозі «Фсдр» відмовляється пристати до міфологічної школи
в трактуванні літератури. Перед апологетом міфології, аргументує він
свою відмову, постане необхідність установити, як насправді виглядали
міфічні істоти та сила-силенна всіляких несусвітніх чудовиськ. Завдання
літератури, продовжує Платон, полягає у пізнанні людської сутності, у
пізнанні людиното самої себе, а не в довільному, побудованому на домислах,
поясненні кентаврів і химер, горгон і пегасів |8, 295].
Разом з тим, в древній Греції виникає доктрина евгемеризму (від
імсігі древньогрецького філософа 4 ст. до н.е. Евгемсра, автора втраченого
утопічного твору «Священний запис»), який не лише виводив релігію з
міфології, а й обстоював тезу про процвітання останньої у вигляді
прижиттєвої чи посмертної міфологізації знаменитостей чи людей високого
соціального рангу. Давньогрецькі філософи-софісти оцінюють міфологічні
героїчні сказання як вияв історичних та природних процесів. Фантастичний
міф возвеличує історичну постать. Так, історичний Геркулес проклав собі
шлях до Олімпу власними силами; та й інші боги Олімпа, за Евгемсром,
мали людське земне походження. Ці теорії завдяки підтримці церкви
проіснували до пізнього європейського середньовіччя.
Культ міфу, створений на хвилі європейського романтизму, був
дсггю затушований літературними і науковими школами, напрямами, течіями
доби модернізму. Та пройшло небагато часу і інтерес до міфу знову зріс
і досяг небувалих масштабів, більше того, міф стає мистецькою «релігією»,
у яку варто лиггге повірити, щоб вона стала тим ключем, за допомогою
якого можна пояснити все незрозуміле, затемнене, ірраціональне.
Що ж спричинилося до культу міфа у XX ст.? Що воно такс —
«сучасний міф»? і хто вони такі «вчені-міфотворці», «письменники-
міфотворці»? Література, що прагне дати відповідь гта ці питання, наскільки
обширна, настільки ж і строката. Ще на початку 50-х років американський
вчений І.Дуглас, простежуючи трактуванггя поняття «міф» в літе
ратурознавчій міфокритиці, дійгггов висновку, що в нього стільки ж значень,
скільки нараховується вчених, що його використовують. [7, 232-242].
Поскільки в пострадянській науці, здебільшого українській, праці
американських і західноєвропейських вчених трактують як постулати
9 Степан Мишанич
Священного Письма, як наукову істину в останній інстанції, не дивлячись
на взаємозаперечні, часом діаметрально протилежні методологічні засади
та висновки цих праць, поскільки в багатьох українських апологетів
сучасної міфології діє принцип: чуже — довершене, своє — безвартісне, ми
спробуємо простежити основні засади, еволюцію «священних» постулатів
та їх антиподів в зарубіжній науці, простежити досягнення і втрати
вітчизняної науки у трактуванні міфології.
Антична міфологія у її літературно-мистецькому переосмисленні
проникає в середньовікове історичне й мистецьке мислення доби
Відродження. За допомогою фантастичних міфологем історики і митці
конструюють сучасний їм світ: троянські герої виступають родо
начальниками ранньої історії бритів і франків, Еней оголошується
засновником Риму, Харон — засновником медицини, Меркурій — першим
музикантом, Мінерва — винахідницею вовняного одягу тотцо. Античний
міф вдохновляв мистецтво епохи Відродження. Та наївні язичницькі ідеї
проіснували недовго: абсолютистська реакція, на чолі якої перебувала
церква, задушила природність, гармонійність, синтез духовного й почуттєвого,
невимушеність і прагнення до волі, властиві античній культурі. Англійське
пуританство проповідує міфи Старого заповіту, просвітництво Франції
потрапляє під вплив філософського скептицизму.
Новий імпульс теоретичному осмисленню міфів надала німецька
естетика класицизму і особливо — романтизму, імпульс, дія якого відчувається
й донині, незважаючи на строкатість його національних модифікацій у
європейському і світовому масштабі. Від Гете і Моріца, Вінкельмана і
Гердера, Шеллінга і Капне, від братів Гріммів міф і міфологія одержують
нове семантичне наповнення і трактуються як історико-поетична реальність,
як «найпрекрасніша, найповчальніша мистецька картина, напівфілософія,
напівпостичне мистецтво»[9, 187]. Міф набуває історико-філософської, і в
той же час художньої значимості, він є невичерпним джерелом запліднення
людської уяви, художньої фантазії. Нові ідеї доби И.-В.Гете висловлює у
своїх працях «Вчення про богів» (1791) К.-Ф.Моріц [10, 7]. У вступному
розділі «Погляд на міфологічну творчість» автор обґрунтовує погляд
тогочасних німецьких естетиків на міфологію як на поетичне начало, яке не
терпить жодних метафізичних і алегоричних тлумачень. Людська уява,
поетична фантазія, продовжує К.-Ф. Моріц, «старанно уникає абстрактних
метафізичних понять, які б могли перешкоджати її творчій діяльності.
Найбільше її лякає поняття метафізичної безконечності й безмежності…,
існування без початку і кінця; все в ній — виникнення, зачаття і народження,
до найглибших віків, в яких жили древні боги»[10, 7].
Поступово прірва в трактуванні міфа між просвітителями і
теоретиками романтизму звужується: міф тлумачиться як історична і
естетична категорія. У цей час підпадає заборонам довільне трактування
міфа як орнаменту барокових алегорій.
