Міф (від грец. Μύθος — казка, переказ, оповідь) або міт — оповідь, яка пояснює походження певних речей, явищ, всього світу, за участю надприродних істот і героїв. Міф є основою різних релігійних систем, фольклорних традицій, художньої творчості. Окремі міфи, які складають певну систему, утворюють міфологію того чи іншого народу, яка лежить в основі характерного для нього світогляду.
Творення міфу не належить якомусь одному часові, стверджує О. Потебня. "Міф полягає в перенесенні індивідуальних рис образу, що має пояснити явище, або низку явищ, у саме явище" (24, 263). Еволюція міфів, на думку вченого, свідчить не про падіння, а про піднесення (точніше — ускладнення) людської думки.
Особливої уваги заслуговує аналіз міфології як універсальної властивості культури О. Ф. Лосева, за яким міф — це безпосередній речовий збіг загальної ідеї й чуттєвого образу, одна з найвищих форм енергійного прояву сущого, природна й доконечна форма свідомості будь-якого етапу культури, а в чомусь навіть і вища форма, якщо людині вдасться досягти рівня абсолютної міфології. Міф є цілком закономірне завершення ідеї. "Міф є найнаочнішим і найконкретнішим явищем буття. У міфі буття розквітає своїм останнім осмисленням; міф свідомо й несвідомо скеровує будь-яку думку, в тому числі й філософську" (17, 674). Міф є диво, і як диво він засадничо має характер сповіщення, свідчення, маніфестації, пророцтва. Адже диво, за висловом Ґьоте, є найулюбленіше дитя віри. Якщо Кант говорить про дві форми уявлення доцільності в природі — логічну й естетичну, то Лосєв твердить, що існує ще й міфічна доцільність і що саме вона є дивом. Міф є у словах викладена особистісна історія; як сакральна історична оповідь він формулює норми поведінки, які мають бути загальними. Міф є розгорнуте магічне ім'я, і розгортається він у напрямку смислу й ідеї. "Магічне" в такому разі — синонім дивовижного, ім'я — це не просто умовна назва, воно виражає словесно-ідеологічну осмисленість названого явища. Міф є "ім'я" в тому сенсі, що він влучно вказує на справді важливі ознаки предмета або особи.
Давня Греція уславилася своєю культурою. Давні греки виробили закони моралі і правила взаємин між людьми, на які й досі орієнтується усе людство. Вони засуджували війни, уславлювали мир, шукали розумних шляхів розв’язання конфліктів. Людина для давніх греків була найбільшою цінністю. Вони уславлювали людський розум, вірили в його неосяжність. Але водночас сама людина почувалася в ті давні часи дуже незатишно, адже її оточували ворожі сили природи: гучний грім, блискавки, страшні зливи і розливи річок, землетруси і виверження вулканів.
Природа то вмирала, то оживала, вона руйнувала все, що робила людина, і дарувала нове життя. Усе це викликало страх, здивування і цікавість. Так народжувалася віра в надприродні сили, яких люди вважали богами. Боги здавалися людям схожими на них самих, тільки були вони безсмертними і дуже сильними. Сонце, місяць, зорі, річки, озера, дерева, гори — усі сили природи здавалися грекам живими, розумними істотами, які спілкуються між собою, люблять чи ненавидять одне одного, створюють сім’ї і народжують дітей.
Греки оселяють своїх богів на найвищій горі — Олімп, де олімпійці ведуть безтурботне життя, байдуже поглядаючи вниз на людей. Але іноді вони спускалися з Олімпу і починали допомагати чи шкодити людям. Більше того, боги іноді і здружувалися зі смертними, і їхні діти ставали новими грецькими героями. Греки наділяли своїх богів людськими рисами і вибачали їм вади характерів і поведінки, часто кепкували з небожителів і навіть сперечалися і змагалися з ними. Такий світогляд давніх греків знайшов своє відтворення у численних міфах.
