«Отец Горио», художественный анализ романа Оноре де Бальзака
Роман Оноре де Бальзака «Отец Горио» был написан в 1832-м, опубликован в 1834-1835 годах и впоследствии вошёл в цикл сочинений, носящий название «Человеческая комедия» (1815-1848). Центральной темой произведения стала искренняя отцовская любовь, не нашедшая себе места в развращённом парижском обществе.
Художественная проблематика романа включает в себя развенчание общечеловеческого мифа о том, что добиться славы и богатства можно честным трудом. На протяжении всего повествования об этом размышляет один из главных героев произведения – молодой студент, Эжен де Растиньяк. История жизни папаши Горио и его двух дочерей – графини Анастази де Ресто и «банкирши» Дельфины де Нусинген проходит перед глазами читателя в неотрывной связи со «светским обучением» юного честолюбца.
До появления Эжена де Растиньяка в пансионе «Дом Воке» папашу Горио никто не воспринимал всерьёз. Его считали старым кутилой и сластолюбцем, растратившим своё состояние на молодых и знатных любовниц. Проникновение Эжена в высший свет парижского общества открыло неприглядную правду: изысканно одетые красавицы оказались родными дочерьми бывшего вермишельщика, сделавшего себе состояние во время Французской буржуазной революции. За каждой из них папаша Горио дал по 500-600 тысяч франков приданого, но как только девушки превратились в знатных парижанок они отвернулись от своего малообразованного и уже не такого богатого отца.
История жизни папаши Горио в романе – это фактически надгробная эпитафия медленно агонизирующему герою. Формально вермишельщик умирает только в конце произведения, когда остаётся без гроша в кармане и получает удар, поняв, что больше ничем не может помочь своим дочерям. На самом деле Горио перестаёт жить сразу же, как только отдаёт своё сердце и деньги детям. Сила отцовской любви такова, что даже на пороге смерти папаша Горио, признавая жестокую правду жизни, тем не менее, прощает своих дочерей и надеется только на то, что попадёт в рай, откуда ему разрешат являться на землю и следить за жизнью обожаемых им существ.
Выброшенный из жизни дочерей отец, по мнению виконтессы де Босиан и её подруги графини де Ланже, - рядовая трагедия в жизни великосветского парижского общества, строящегося на принципах женской испорченности, мужского тщеславия и бесконечной тяги к богатству. По мнению двоюродной сестры Эжена, занять своё место в Сен-Жерменском предместье может только хладнокровный человек, смотрящий на мужчин и женщин, «как на почтовых лошадей». Виконтесса де Босиан предостерегает студента от искренности: в мире, где всё строится на деньгах и титулах, ни в коем случае нельзя проявлять настоящие чувства и особенно – истинную любовь. Человек в парижском обществе может быть либо палачом, либо жертвой и третьего не дано.
Впрочем, один из постояльцев «Дома Воке» - беглый каторжник Жак Коллен, скрывающийся под именем господина Вотрена, пытается занять положение вне стандартных общественные позиций «тупого повиновения» и «бунта». Самого себя он считает человеком «высшего порядка», а в Эжене видит родственную душу. Критика Вотреном современного ему общества выходит за рамки высшего света и распространяется на всё человечество. По мнению беглого каторжника, «человек везде один и тот же, что наверху, что в середине, что внизу». Последующее предательство Вотрена мадемуазель Мишано лишний раз подтверждает эту точку зрения. Живущая долгое время в относительном достатке старая дева не менее падка на деньги, нежели лишённая их мужем Дельфина де Нусинген. При этом в характере Мишано, помимо явной корысти, проступает ещё и некая женская подлость, стремление отомстить мужчине, назвавшей её «Кладбищенской Венерой». Похоже ведёт себя и вдова Воке по отношению к папаше Горио: отвергнутая им ещё в период относительного материального благополучия, она распускает слухи о герое и всячески пытается унизить его перед другими постояльцами.
Эжен де Растиньяк – чистый, неиспорченный светом молодой человек, глядя на творящуюся вокруг него мерзость, в конце романа, решает бросить вызов парижскому обществу. Студент понимает, что и виконтесса де Босиан, и Вотрен были правы: честностью в жизни можно добиться разве что нищих, унылых похорон. В высшем свете люди нужны друг другу только, когда они могут дать что-то взамен: деньги, связи, титулы и небольшое количество настоящей любви. Последняя – самая драгоценная валюта для знатных парижанок, самостоятельно лишивших себя искренней привязанности браком по расчёту.
Анастази де Ресто, Дельфина де Нусинген, виконтесса де Босиан, графиня де Ланже – все великосветские дамы имеют любовную связь на стороне. Они любят по-настоящему, со всей силой страсти, на которую способны парижские женщины, но эта любовь не приносит им счастья: любовник и отец большинства детей Анастази, граф Максим де Трай – тянет из своей дамы сердца деньги на оплату карточных долгов; маркиз д’Ажуда-Пинто верен виконтессе де Босиан до тех самых пор, пока ему не подворачивается выгодная для женитьбы партия; графиню де Ланже её любовник и вовсе бросает, так и не появившись на авансцене произведения; любовная связь Дельфины и Эжена строится на принципе взаимовыгодного обмена: Эжен обеспечивает Дельфине приём в высшем обществе, Дельфина становится любовницей, которая так необходима любому светскому человеку.
__
«Евгения Гранде», художественный анализ романа Бальзака
Роман Оноре де Бальзака «Евгения Гранде» впервые был опубликован в 1833 году. Он вошёл в «Сцены из провинциальной жизни» цикла сочинений «Человеческая комедия». Художественная проблематика произведения заключается в разработке двух антагонистических друг другу тем – любви к деньгам (материалистическому составляющему бытия) и любви к человеку (духовной парадигмы нашего существования).
Говоря о современном ему обществе, Бальзак подчёркивает его меркантильную сущность. Жизнь большинства людей, по мнению писателя, «ограничена чисто материальными интересами». Один из главных персонажей романа, г-н Гранде является «олицетворением могущества денег». На примере его характера и истории жизни Бальзак показывает, к чему может привести человека любовь к деньгам. С одной стороны, мы видим бережное и экономное отношение к вещам, с другой – неразумное ограничение себя и своей семьи в самом необходимом.
Г-н Гранде тратит финансы только на то, что не может получить даром: освящённый хлеб, одежду для жены и дочери, оплату их стульев в церкви, освещение, жалование единственной служанке Наненте, лужение кастрюль, налоги, ремонт построек и издержки по своим предприятиям. Фермеры-испольщики снабжают Гранде каплунами, цыплятами, яйцами, маслом и пшеницей, съёмщики-огородники – овощами. Фрукты у семьи – свои, но самые лучшие из них идут не на домашний стол, а на рынок. Дичь в меню Гранде появляется не раньше, чем он покупает лесные угодия.
Папаша Гранде ценит в деньгах - не власть, не те возможности, которые они дают, а сами деньги. Ему нравится всё, что с ними связано – заработок, приумножение, вложение капитала то в одно, то в другое предприятие, накопление, передвижение, любование (как в случае с золотыми монетами, которые он дарит своей дочери Евгении на каждый день рождения) и даже само осознание существования денег.
Г-н Гранде видит в людях деньги, а в деньгах – людей: «червонцы живут и копошатся, как люди: уходят, приходят, потеют, множатся». В разговоре с Шарлем герой испытывает сострадание не к тому, что племянник потерял отца (Гранде не видит в этом ничего страшного, так как «отцы по закону природы умирают раньше детей»), а к тому, что он потерял состояние. Для папаши Гранде разорение – самое тяжёлое несчастье, которое может постичь человека на земле.
О будущей жизни герой не думает так же, как не думают и большинство окружающих его торговцев и аристократов. Бальзак объясняет духовную чёрствость XIX века изменением в общественных нравах, променявших жизнь будущую на жизнь настоящую, полную земных радостей и наслаждений. На пороге смерти папаша Гранде тянется не к распятому на кресте Христу, а к его позолоте. Вместо благословения герой призывает единственную дочь беречь золото, ведь ей придётся потом дать ему «отчёт на том свете!».
Евгению Гранде можно было бы назвать полной противоположностью отца, если бы не одно «но»: девушка унаследовала от него основную черту характера – внутреннее упрямство. Французский писатель периодически подчёркивает общность в поведении отца и дочери: первый вкладывает золото в прибыль, вторая – в чувства; хитрость персонажей обуславливается их главной, внутренней страстью – скупостью Гранде и любовью Евгении; старый скряга готов пожертвовать любовью дочери ради лишних пластинок золота, Евгения готова отдать свою жизнь за несессер, отданный ей на хранение любимым человеком.
Папаша Гранде интуитивно чувствует свою схожесть с дочерью, но преклонный возраст и укоренившаяся в его сердце страсть к золоту, не позволяют ему видеть истинную натуру Евгении, между тем, как последняя прекрасно осознаёт, что собой представляет её отец.
Девушка не думает о деньгах до тех пор, пока они ей не нужны. Как только в жизнь Евгении врывается любовь, просыпается и её сознание: за четверть часа, прошедшие с момента приезда кузена, «у неё возникло больше мыслей, чем со дня появления её на свет».
В Шарле девушку привлекает всё: и утончённая красота, и модная одежда, и его, необычные для провинции, манеры. Случившееся с ним несчастье разжигает в Евгении естественное для неё чувство сострадания к ближнему.
Становление любви в сердце главной героини рисуется Бальзаком психологически тонко и выверено: в начале Евгения неосознанно стремится сделать приятное кузену (убирает его комнату) и хочет понравится ему внешне (встаёт рано утром, чтобы красиво одеться и причесаться), затем она восстаёт против установленного отцом домашнего уклада («ворует» на кухне груши и готовит Шарлю самый простой – по обычным меркам, но разорительный, по представлениям отца, завтрак) и при этом тщательно скрывает свои мысли и чувства от окружающих.
Унаследованный от матери благородный, христианский характер придаёт простым и заурядным чертам Евгении удивительную прелесть. Озаряющее её лицо «внутреннее очарование спокойной совести» делает девушку похожей на Мадонну. Главная героиня романа с радостью помогает возлюбленному деньгами и семь долгих лет ждёт его возвращения из Ост-Индии. Узнав о предательстве Шарля, Евгения проявляет себя, как и все благородные натуры, - она оплачивает долги кузена, отпускает его к другой, а сама обращает свой взор к небу и продолжает жить, любя и страдая, в ожидании естественной развязки – смерти.
На фоне противостояния материалистического и духовного второстепенные персонажи романа выглядят несколько шаблонно: семейства Крюшо и де Грассенов – измельчавшие «папаши Гранде», г-жа Гранде – классический образ богобоязненной женщины, беспрекословно подчиняющейся мужу. Шарль Гранде – молодой человек с благородным сердцем быстро усваивает беспринципную общественную мораль, не просто меняющую, а развращающую его характер. И только Евгения остаётся сама собой – чистой, доброй, всепрощающей и бесконечно любящей.
____или
Папаша Гранде - кремезний добряк з рухливій шишкою на носі, фігура не настільки таємнича і фантастична, як Гобсек. Та й біографія Гранде звичайнісінька: в тяжкі роки революції сколотив собі стан і став одним із самих іменитих громадян Сомюр. Ніхто не знає справжніх розмірів його стану, але його багатство є предметом гордості для всіх жителів містечка. Щоб зберегти багатство, папаша Гранде тримає свою сім’ю «у чорному тілі»: шкодує зайвий шматочок цукру, борошна, дров, щоб топити в будинку, не лагодить сходи, тому що йому шкода цвяха. Але ці свої якості він приховує під зовнішнім добродушністю і м’якістю. І він дійсно по-своєму любить дружину і дочку. Не можна сказати, що Гранде оточений друзями, але він намагається підтримувати добрі відносини з оточуючими. У нього є певне коло знайомих, які періодично його відвідують, але все ж через свою непомірну скупості він втрачає будь-яку довіру до людей, у вчинках оточуючих він бачить лише спроби нажитися за його рахунок.
Гранде тільки робить вигляд, що любить свого брата і піклується про нього, а насправді він діє лише так, як йому вигідно. Він по-своєму любить і Нанетту, але нещадно експлуатує, безсовісно користуючись її добротою і відданістю.
Турбота про гроші абсолютно змінює татуся Гранде. Його вчинки позбавляються елементарної людяності, не кажучи вже про любов до ближніх: смерті дружини він боїться через можливість поділу майна; користуючись безмежною довірою дочки, змушує її відмовитися від спадщини. Дружину і дочку він сприймає як частину своєї власності, тому вражений до глибини душі рішенням Євгенії. Він не може пробачити Євгенії того, що вона посміла сама розпорядитися своїм золотом. Папаша Гранде без золота жити не може. Ночами він часто перераховує свої монети, заховані в кабінеті. Але найбільш яскравою і такою, що запам’ятовується є, звичайно, сцена його смерті. Непомірна жадібність, що розвинулася в ньому з роками, призвела до того, що на смертному одрі він пам’ятає і бачить одне тільки золото і вириває з рук священика позолочений хрест.
Свого часу Ф.М. Достоєвський переклав на російську мову «Євгену Гранде». Він писав, що роман розкрив йому «приголомшливу правду життя» - «розгул хижацьких інстинктів і недосяжну красу самотньої жіночої душі».
У романі «Батько Горіо» дія розгортається в Парижі, на вулиці Сент-Женев’єв, де розташований чотириповерховий будинок, що належить пані Воке. Це своєрідний пансіон, у якому за різну плату проживають непомітні, потерті люди. Тут можна зустріти колишніх крамарів, дрібних чиновників у відставці, вдів на пенсії, тихо доживають свій вік. Тут знаходять притулок і ті, хто тільки починає свій шлях, - нащадки небагатих родин, що приїхали в Париж з провінції, бідні студенти, сироти-безприданниці. Тут же, в гущі маленьких людей, ховається під обличчям комерсанта і побіжний каторжник.
Коли Горіо тільки з’явився в пансіоні кілька років тому, то був ще досить міцним чоловіком. Він вразив уяву пані Воке своїми дорогими костюмами, столовим сріблом та іншими речами, явно вказують на те, що він людина заможна. Господиня пансіону, неохайна і некрасива жінка в літах, подумувала про те, щоб одружити його на собі, але на її очах Горіо перетворився на старезну руїну, жалюгідного бідняка. Замість новенького фрака став носити на тілі якесь ганчір’я, перестав пудрити перуку, відмовився від тютюну. З кращої кімнати пансіону поступово перекочував у комірку на горищі і з шанованого постояльця перетворився на відігнаного.
Пані Воле не знала, чим пояснити таку зміну і стійке неувага до своєї особи, а тому налаштувала проти старого всіх мешканців пансіону. Тільки один з них - студент Растиньяк - дивився на старого з співчуттям. Від нього ми і дізнаємося історію життя Горіо. І історія ця дуже сумна.
У молодості Горіо був робочим-вермішелиціком, «спритним, бережливим і настільки заповзятим, що в 1789 році купив вся справа свого господаря». Він нажив стан на тому, що під час післяреволюційного голоду продавав борошно за нечувано високими цінами. «Всі його розумові здібності пішли в торгівлю хлібом», а всі почуття - на любов до родини - дружині і двом дочкам. Поза лавки і поза нею у нього не було ніяких інтересів. Дружина Горіо померла рано, і він сам ростив і виховував дочок. Він віддав їм усю свою любов, наряджав, балував їх. Його «батьківське почуття … перейшло всі розумні межі », доньки стали його кумирами. Горіо «підносив їх над собою, любив навіть те зло, яке терпів від них». А з роками це зло ставало дедалі відчутнішою.
Доньки виросли, і тато Горіо, наділивши кожну багатим приданим, видав їх заміж. Старшу, Анастазі - за графа де Ресто, молодшу, Дельфіну - за банкіра Нусингена. Вони стали світськими дамами і соромилися того, що їх батько торгує борошном.
На догоду їм старий кинув свою справу. Він бачив, що дочки соромляться його, і раз вони люблять своїх чоловіків, то він перешкода для зятів. Старий Горіо зрозумів, що настав час принести жертву, і він пожертвував собою: сам себе вигнав з їхніх будинків і оселився в пансіоні матусі Воке.
Він думав, що буде жити на спокої, час від часу відвідуючи своїх дочок, але ті пускали його до себе дуже рідко і то потай, з чорного ходу. Їм потрібні були тільки його гроші. Коли вони не могли отримати грошей у чоловіків на яку-небудь примха, вони кидалися до батька, і поступово він віддав їм все, що в нього було. Постарілий, що опустився, він годинами простоював на вулиці, щоб хоч мигцем поглянути на своїх кумирів. Свою душу, свою любов він віддавав протягом двадцяти років, а стан віддав в один день. «Вони вичавили лимон, а кірку викинули на вулицю».
У передсмертному маренні Горіо будує божевільні плани, як добути багатство, щоб допомогти своїм «ангелам». Він вмирає, а дочки так і не приходять проводити батька в останню путь. Поховання батька Горіо оплачують чужі люди. Перед смертю Горіо усвідомлює причину свого нещастя. Він не потрібен їм тому, що він бідний: «Ах, коли б я був багатий, якщо б я не віддав їм своє багатство, а зберіг би у себе, вони були б тут, у мене б щоки лисніли від їх поцілунків».
Батько Горіо - яскравий приклад того, як одержимість, невгамовне розвиток пристрастей призводять до повного руйнування особистості, що стала їх жертвою. Горіо весь пішов у батьківське почуття, він не думає ні про кого, крім дочок. Його пристрасть виросла на егоїстичної грунті, і сама сила цієї пристрасті призвела батька Горіо до загибелі.
Романи «Євгенія Гранде» і «Батько Горіо» продовжили тему згубної влади грошей, підняту автором у повісті «Гобсек». Але якщо в повісті Бальзак говорив про руйнівний вплив грошей на душу людини, яка ними володіє, то в романах він розробив інший аспект цієї теми: як розрахунок і пристрасть до накопичення, до розкоші впливають на відносини між людьми, і перш за все на взаємини дітей і батьків. «Євгенія Гранде» і «Батько Горіо», таким чином, - дві грані однієї теми, два варіанти освітлення однієї проблеми. Вмираючи, старий Горіо каже: «Гроші роблять все, навіть дочок», яких він не дочекався навіть перед смертю. Про долю Євгенії Гранде можна сказати: «Гроші забирають все, навіть щастя власної дочки». У цих сумних історіях звучить обвинувальний вирок збоченим нравам буржуазного суспільства.
Твори Бальзака не втратили своєї популярності і в наш час. Вони популярні і серед молодих шанувальників, і серед людей старшого віку, що черпають в його творах мистецтво розуміння людської душі, що прагнуть розібратися в історичних подіях. І для цих людей книги Бальзака - невичерпна скарбниця життєвого досвіду.
