Територія західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн. українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття – Чехословаччини.
У складі Польщі українські землі утворювали чотири воєводства: Львівське, Станіславське, Тернопільське і Волинське, що становило приблизно 25% території всієї польської держави. Тут проживало приблизно 28% населення Польщі (5,6 млн українців і 2,2 млн поляків за даними перепису 1931 р). Українське населення “східних кресів” називали “русинами”, а саму територію – Східною Малопольщею. Польську мову було проголошено державною. Українські школи закривалися.
Поляки посідали панівне становище в усіх сферах суспільно-політичного, господарського і духовного життя. Для Польщі ці землі стали сировинно-аграрним придатком, т.зв. “Польщею – Б”. Протягом 1920–1938 рр. були надані землі бл. 200 тис. польським “осадникам”, котрі мали сприяти асиміляції українців та проводили на місцях офіційну політику польського уряду.
Польща прагнула відновити свою могутність “від моря до моря”, а це вимагало стабілізації внутрішнього становища. Тому поряд із репресивною політикою, набула поширення ідея державної асиміляції національних меншин. Українці отримали представництво у польському Сеймі й Сенаті.
Серед українських політичних партій та організацій найбільшим і найвпливовішим було ліберально-демократичне Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), засноване у 1925 р. у Львові. У 1935 р. партія проголосила курс на “нормалізацію” польсько-українських відносин. Тодішній лідер УНДО В.Мудрий був обраний одним із п’яти віце-маршалків польського сейму.
Трагічно склалася доля Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), лідери якої виступали за об’єднання Західної України із УСРР. Але у 1930-х рр. усі її члени були репресовані як “фашистські агенти” за звинуваченням радянських керівників.
Ідею незалежної соборної України відстоювали націоналістичні організації, найвідомішими серед яких були Українська військова організація (УВО) та Організація українських націоналістів (ОУН).
УВО була заснована у 1920 р. колишніми членами УГА у Празі з метою боротьби за незалежну Україну. Лідером згодом став Є.Коновалець. Члени УВО здійснили низку замахів на польських діячів, у т. ч. на Ю.Пілсудського (С.Федак у 1921 р.).
ОУН розпочала свою діяльність наприкінці січня 1929 р. на з’їзді у Відні. Протягом 1929–1938 рр. ОУН очолював Є.Конова-лець. Після його загибелі у 1938 р. відбувся розкол на ОУН(М) на чолі з А.Мельником та ОУН(Б), або ОУН(Р) на чолі з С.Бандерою. У 1930-х рр. головним засобом досягнення самостійної України ОУН вважала збройну боротьбу на засадах “революційного” (“інтегрального”) націоналізму. Значною мірою спиралася на студентство і діяла нелегально. Здійснила ряд терористичних замахів на польських та радянських урядовців. Провідним ідеологом ОУН став Д.Донцов, який проголошував націю абсолютною цінністю та проповідував культ самовідданої боротьби за українську державу.
Існувало багато інших партійних, громадських, церковних об’єднань. На Волині відомим було Волинське українське об’єднання (ВУО), одним із керівників якого був Степан Скрипник (згодом – патріарх УАПЦ Мстислав).
У духовній сфері панівне становище займала греко-католицька церква на чолі з митрополитом А.Шептицьким. У Галичині і Закарпатті налічувалося понад 4 млн. віруючих цієї церкви, діяло понад 3 тис. парафій з понад 4 тис. церквами. Існувала широка мережа церковно-громадських об’єднань та видань. Сильним був кооперативний рух.
Головним центром національної культури стало Наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. Воно об’єднувало понад 200 науковців (М.Возняк, Ф.Колесса, І.Крип’якевич, Я.Пастернак, К.Студинський, С.Томашівський та багато ін.). У Львові протягом 1921-1925 рр. діяв таємний (“катакомбний”) Український університет з 3 факультетами (філософський, правничий та медичний) і 15 кафедрами.
У 1930 р. відбулося понад 3 тис. антипольських виступів, з них 160 супроводжувалися сутичками із владою і поліцією. Польський уряд вдався до кампанії “пацифікації”, тобто, умиротворення, придушення українців за допомогою військ та поліції. Тоді було зруйновано й частково спалено близько 800 українських сіл, закатовано сотні людей, понад 1700 чол. заарештовано. Найстрашніша в’язниця – концтабір Береза-Картузька (суч. Білорусь) – була переповнена українцями, насамперед, членами підпілля УВО-ОУН, КПЗУ та ін.
У відповідь активізувала революційну діяльність ОУН, яка здійснила на хвилі “революційного терору” понад 60 замахів та вбивств, сотні актів саботажу і експропріацій державних фондів. Терористичні акції почастішали, коли у 1933 р. Степан Бандера став крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях. Найвідомішими акціями стали вбивство у 1933 р. працівника радянського консульства у Львові Майлова, у 1934 р. – польського міністра внутрішніх справ Б.Пєрацького, на якого поклали відповідальність за проведення політики “пацифікації” та ін.
У складі Румунії проживало бл. 800 тис. етнічних українців Північної Буковини та Бессарабії, що становило бл. 5% усього населення держави. У Румунії до 1928 р. діяв воєнний стан, а у 1938 р. була встановлена військова диктатура.
У 1919 та у 1924 рр. у Бессарабії відбулися два великі повстання – Хотинське і Татарбунарське. У ході придушення “Хотинської директорії” понад 15 тис. селян було розстріляно або замордовано. Над учасниками Татарбунарського повстання було організовано “процес 500”, що привернув увагу світової громадськості.
Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у Чернівецькому університеті.
У 1929–1934 рр. діяла легальна партія “Визволення”, що закликала до боротьби за “радянську червону Буковину” та її приєднання до УСРР. Ця партія була філіалом Комуністичної партії Буковини, яка, у свою чергу, входила з 1926 р. до складу Компартії Румунії. Лідери комуністів – С.Канюк, В.Гаврилюк, Ф.Стасюк та ін.
Національний рух у товариствах “Мазепа”, “Залізняк” та ін. очолювали І.Григорович, О.Зибачинський, Д.Квітковський. Видавали часописи “Самостійна думка” і “Самостійність”. У 1937 р. над націоналістами відбулося два судові політичні процеси.
У складі Чехословаччини до 1939 р. перебувало Закарпаття. У “Підкарпатській Русі” (з 1928 р. – Підкарпатський край) проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення, але було розміщено лише 0,07% усіх виробничих потужностей (у 136 разів менше, ніж у Чехії та Моравії). Це був найвідсталіший в усій Європі регіон, що зупинився у своєму розвитку десь на рівні ХVІІІ ст.
Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини, а також симпатіями її довголітнього (1918–1935 рр.) президента Т.Масарика до українського визвольного руху.
Кількість початкових шкіл у Закарпатті з 1924 по 1938 р. зросла з 525 до 851, а гімназій – з 3 до 11. Можна було вільно обирати мову навчання, без суттєвих перешкод діяли “Просвіта”, “Асоціація українських учителів”, “Пласт” та ін.
У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.
Переломним моментом у розвитку національно-визвольного руху українців Закарпаття стала Мюнхенська угода 30 вересня 1938 р., за якою значна частина території Чехословаччини відійшла до гітлерівської Німеччини. 11 жовтня 1938 р. було затверджено перший уряд Карпатської України у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду спочатку став А.Бродій, згодом – Августин Волошин. Однак 2 листопада 1938 р на Віденському арбітражі було ухвалено рішення передати значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Берегове та Мукачеве Угорщині. Відтепер столиця Карпатської України була перенесена до Хуста.
Протягом декількох місяців (до березня 1939 р.) тривала державотворча діяльність автономного уряду. Зокрема, створювалися загони національної оборони “Карпатська Січ” на чолі з членами ОУН М.Колодзінським, Р.Шухевичем, З.Коссаком.
У ніч з 14 на 15 березня 1939 р. розпочалась угорська агресія. 15 березня 1939 р. сейм у Хусті проголосив повну державну самостійність Карпатської України, прийняв Конституцію, де визначались назва держави (Карпатська Україна), державний устрій (президентська республіка), державна мова (українська), герб, прапор і гімн (“Ще не вмерла Україна”).
Президентом Карпатської України було обрано А.Волошина, який звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатську Україну під свій протекторат. Німецький уряд дав негативну відповідь і рекомендував не чинити опору угорським військам, а бійцям Карпатської Січі негайно капітулювати.
Після запеклих боїв і значних втрат, угорські війська 16 березня 1939 р. захопили Хуст, а згодом і решту територію Карпатської України. У гірських районах загони “Карпатської Січі” продовжували вести нерівну боротьбу з ворогом ще до кінця травня 1939 р. Президент республіки А.Волошин разом з урядом емігрував за кордон і поселився у Празі. У травні 1945 р. був заарештований радянськими спецслужбами, загинув у московській тюрмі.
За волю і державність у боях полягло близько 5000 закарпатців, кілька сотень галичан і волинян, які прийшли їм на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі Михайло Колодзінський та Зенон Коссак.
