Смерть Б.Хмельницького у 1657 р. застала козацьку Україну на переломі: будівництво національно-державних фундаментів було далеким від завершення, а соціально-економічні та політичні суперечності загострені до краю. Українські землі стали ареною запеклої боротьби між Росією, Польщею, Туреччиною й Кримом.
Гетьман Іван Виговський (1657–1659 рр.). Вибір гетьманом ще за життя Богдана його 16-річного сина Юрія був невдалою спробою реалізувати ідею спадкової влади. Тому восени 1657 р. старшинська рада передала гетьманську булаву Івану Виговському, шляхтичу за походженням. У молодості він навчався у Києво-Могилянській колегії, служив у війську. У 1648 р. був викуплений Б.Хмельницьким із татарського полону і з тих пір виконував обов'язки Генерального писаря Війська Запорозького.
Наприкінці 1657–на початку 1658 р. проти нового гетьмана виступили підтримані Росією запорожці на чолі з кошовим отаманом Я.Барабашем та козаки полтавського полку на чолі з М.Пушкарем. У відповідь війська Виговського разом із татарами штурмом захопили Полтаву (червень 1658 р.) і “вогнем та мечем” приборкали повстанців. У братовбивчій війні загинули й потрапили в полон близько 50 тис. людей.
У вересні 1658 р. І.Виговський підписав у Гадячі договір із Польщею. Козацька Україна в межах трьох воєводств – Брацлавського, Київського і Чернігівського – поверталися до Речі Посполитої на правах автономії. Утворювалося т.зв. “Князівство Руське” із 40-тисячним військом (30 тис. козаків і 10 тис. найманців). Законодавча влада належала національним зборам, гетьман, що обирався пожиттєво, мав верховну цивільну й військову владу. Унія скасовувалася, а київський митрополит отримував місце в сенаті. Передбачалося відкриття в Україні 2-х університетів, достатньої кількості шкіл і друкарень. Однак, під час ратифікації польським сеймом, договір був значно підкоректований на користь польської сторони, а головне, він так і не був втілений у життя.
У 1658 р. в Україні розгорнулись військові дії проти московських залог. Москва оголосила Виговського зрадником, а московський князь Баратинський повісив у Києві понад 3 тис. українців. В Україну вирушила 100-тисячна російська армія.
Вирішальний бій відбувся у червні 1659 р. під Конотопом (теп. Сумська обл.). Організувавши надійну оборону і провівши вдалий маневр, українська сторона здобула блискучу перемогу. Полягло 30 тис. московського війська, багато потрапило у полон. У Москві розпочалася паніка, йшли чутки, що цар збирається тікати за Волгу. Однак, ця перемога не зміцнила внутрішнього становища Виговського. У вересні 1659 р., в умовах масового антигетьманського руху, він змушений був віддати гетьманські клейноди. Через декілька років він був безпідставно звинувачений у змові проти Польщі і розстріляний.
Гетьман Юрій Хмельницький (1659-1663 рр.). Гетьманування Юрія розпочалося в умовах наступу російських військ на Переяслав. Тут, у 1659 р., під тиском князя Трубецького, був укладений новий Переяславський договір із Росією, що значно обмежував козацьку автономію. Україна позбавлялася права без дозволу царя переобирати гетьмана, виступати в похід, проводити переговори з іншими країнами, призначати й звільняти полковників, карати без суду старшин і т.п. Крім Києва, російські залоги розміщувалися у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані, а Київська митрополія мала підпорядкуватись московському патріарху.
Посилення московських впливів на Лівобережжі викликало сильну протидію серед частини правобережних полковників і старшини. До того ж, у 1660 р. наступ на Україну розпочала Польща у союзі з татарами. Під Любарем і Чудновим на Волині (теп. Житомирська обл.) поляки оточили московські війська В.Шереметьєва разом із лівобережними козацькими полками Т.Цицюри.
За таких обставин Ю.Хмельницький підписав із поляками Слободищенський або Чуднівський трактат (1660 р.), що повторював умови Гадяцького договору, але без статті про Руське князівство. Тим самим вирішувалась доля оточеного московського війська, яке змушене було капітулювати. Однак, як і Виговському, Ю.Хмель-ницькому не вдалося об'єднати навколо себе українське суспіль-ство. У 1662 р. під ім'ям Гедеон Юрій постригся у ченці.
Розкол на два гетьманства. Руїна. На початку 60-х рр. XVII ст. наказним гетьманом Лівобережної України був Яким Сомко (1660-1663 рр.). Йому протистояли ніжинський полковник В.Золотаренко і кошовий отаман Запорозької Січі І.Брюховецький. Останній незаконно присвоїв собі нечуваний титул “кошового гетьмана” і всіляко намагався догодити козацьким низам та Москві. Скориставшись своїми якостями “людини улесливої, хитрої і пронозливої”, І.Брюховецький домігся обрання себе гетьманом на Чорній раді під Ніжином у 1663 р., Сомка й Золотаренка згодом було страчено.
На Правобережній Україні у 1663 р. козаки обрали гетьманом Павла Тетерю, юриста за фахом, що походив із православної шляхти, був переяславським полковником та Генеральним писарем у Виговського.
Так відбувся розкол козацької України на два Гетьманства – Лівобережне й Правобережне. Гетьманами Лівобережної України у період Руїни були: Іван Брюховецький (1663–1668 рр.), Дем’ян Многогрішний (1669–1672 рр.), Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Гетьмани Правобережної України: Павло Тетеря (1663–1665 рр.), Петро Дорошенко (1665–1676 рр.), Юрій Хмельницький (1677–1681 рр.) та ін.
У цей період Правобережна Україна зазнала великих руйнувань. Наприклад, під час польського походу 1663–1664 рр. тільки на Київщині й Брацлавщині загинуло й було взято в полон близько 100 тис. людей. Тоді, за переказом, була зруйнована могила Б.Хмельниць-кого. Загинули, звинувачені у зраді, І.Виговський та І.Богун, були заслані у Мальборк київський митрополит Й.Тукальський, а також Ю.Хмельницький. У 1665 р. П.Тетеря втік до Польщі, забравши військовий скарб, архів, клейноди.
“Московські статті” (1665 р.). Прагнучи вислужитися перед Москвою, І.Брюховецький у 1665 р. поїхав до “першопрестольної”, де підписав т. зв. “Московські статті”. Відтепер новообраний гетьман мав приїжджати до Москви на затвердження; збір податків з України переходив до царських воєвод; московські залоги мали розміщуватися у всіх найбільших містах Лівобережжя. Винагородою за це стали для Брюховецького багаті маєтки, боярський титул, а також дозвіл одружитися з московською князівною Довгорукою.
Безцеремонне поводження російської адміністрації у Лівобережній Україні викликало масовий протест. Розпочались антимосковські рухи й повстання.
Гетьман Петро Дорошенко (1665-1676 рр.). Це була людина знана й заслужена у козацькому війську, його дід Михайло гетьманував у 1620-х роках, а батько був полковником. Сам Петро здобув добру освіту і пройшов велику військову й дипломатичну школу під керівництвом Б.Хмельницького; в наступні роки був прилуцьким полковником, згодом Генеральним осавулом та полковником Черкаським.
Андрусівське перемир'я (1667 р.). На початку 1667 р. Польща й Росія у с.Андрусові близько Смоленська поділили між собою українські й білоруські землі по Дніпру. До Росії відійшли Чернігово-Сіверщина, Лівобережна Україна, а також на 2 роки Київ (згодом – остаточно). До Польщі відходили землі Білорусі та Правобережна Україна. Запорозька Січ потрапляла у залежність від двох держав – протекторів (пізніше запорожці перейшли під московську юрисдикцію).
Боротьба за єдність українських земель. Прагнучи змінити становище, П.Дорошенко все більше схилявся до союзу з Туреччиною. На початку 1668 р. старшинська рада у Чигирині висловилася за об'єднання Лівобережної й Правобережної України під протекцією Порти. До цього рішення приєдналася і козацька рада, скликана І.Брюховецьким.
У червні 1668 р., після успішного походу Дорошенка на Лівобережжя, українські землі обох берегів Дніпра знову з’єдналися в одне ціле. Гетьманом об’єднаної України став П.Дорошенко (І.Брюховецького козаки стратили). Однак, незабаром польські війська розпочали наступ на Поділля, московські – на Лівобережжя.
Гетьман Дем’ян Многогрішний (1668–1672 рр.). Після відходу Дорошенка, спочатку наказним, а потім повноправним гетьманом на Лівобережній Україні став Д.Многогрішний, полковник чернігівський, за походженням із простих козаків (сучасники називали його “мужичим сином”). У 1669 р. він підписав із Москвою “Глухівські статті”, які дещо обмежували присутність російських воєвод в Україні, і, звичайно, не повертали козакам усіх “прав і вольностей”, що мали вони за Б.Хмельницького.
Відновивши певний порядок, Многогрішний почав проявляти самовпевненість і різкість, а головне, намагався закріпити за своїм родом гетьманську булаву. Посипалися доноси старшини; у 1672 р. його із сім'єю було ув'язнено і після тортур заслано в Сибір, де він у злиднях прожив до початку XVIII ст. Д.Многогрішного називають першим політичним в’язнем з України.
Гетьман Іван Самойлович (1672–1687 рр.). Походив із родини священиків (його називали “поповичем”), освіту здобув у Києво-Могилянській колегії, був Генеральним суддею. Як політик вороже ставився до Польщі, але виступав за порозуміння з турками й татарами. Йому вдалося стабілізувати становище на Лівобережжі, а також проводити активну діяльність по об’єднанню українських земель під владою Московської держави.
Боротьба за Правобережжя. У 1672 р. Порта перемогла Польщу і за Бучацьким договором забрала собі Поділля. Турки визнали у давніх кордонах Українську державу (така назва України в офіційних документах зустрічається вперше), але в їх інтересах було перетворити її у безправного васала.
У 1674 р. наступ на Правобережжя розпочали об’єднані московські й козацькі війська гетьмана Самойловича. Вони розбили загони Дорошенка, а Самойлович навіть був проголошений гетьманом усієї України. У відповідь турки з татарами перейшли у наступ і жахливо спустошили Правобережжя.
За таких обставин у 1675 р. П.Дорошенко зрікся турецької протекції, а у 1676 р. – гетьманської булави. Він присягнув на вірність цареві і згодом змушений був переїхати до Москви. Протягом декількох років (1679-1682 рр.), був воєводою у Вятці. Помер у 1698 р. у с. Ярополче під Москвою.
Останнє гетьманування Ю.Хмельницького. Чигиринські походи. Після польсько-турецької війни 1673–1676 рр. до Туреччини, крім Подільського воєводства, відійшли ще південна Київщина й Брацлавщина. На захоплених землях турки створили т. зв. “Українське князівство”, що його протягом 1677–1681 рр. очолював Ю.Хмельницький, аж поки не був страчений турками у Кам’янці-Подільському.
У 1677–1678 рр. турки й татари з козаками Юрія двічі наступали на Чигирин. Ці чигиринські походи до решти зруйнували козацький край; гетьманська столиця була дотла знищена, а населення, що вціліло, було насильно переселене гетьманом Самойловичем на лівий берег Дніпра.
Підсумки і наслідки Руїни. У 1681 р. був підписаний Бахчисарайський мирний договір між Росією, Туреччиною й Кримом. Відтепер землі між Південним Бугом і Дніпром не повинні були заселятися. У центрі козацького краю (Черкащина) узаконювалася пустка. Проте дуже швидко спочатку Туреччина, а згодом Польща розпочали активно заселяти пустуючі землі. У 1684 р. король Речі Посполитої Ян Собеський своїм універсалом дозволив козацькі поселення на південь від р. Росі, а у наступному році польський сейм прийняв ухвалу про поновлення на терені колишніх українських полків козацьких прав і вольностей. Внаслідок цього відродилися Богуславський, Брацлавський, Білоцерківський і Корсунський полки. Польський уряд використав їх у війні з Туреччиною, але після війни знову прийняв рішення про ліквідацію правобережного козацтва. Спроба силою реалізувати цей захід провалилася.
Іншим договором – “Вічним миром” 1686 р. між Росією й Польщею – закріплювалися права Речі Посполитої на Правобережну Україну, а за Москвою залишилися Лівобережжя і Запорозька Січ. Поділля з Кам’янцем знаходилось у складі Туреччини до 1699 р., а потім знову перейшло до Польщі.
Крім катастрофічного нищення і розподілів українських земель між Польщею, Московією і Туреччиною, надзвичайно важкими були моральні наслідки Руїни: поразка національно-визвольних змагань, зневіра у загальній справі, зростання кар’єризму, пристосуванства, внутрішній розкол і ворожнеча і т. п.
Важливі зміни відбулися у церковному житті: Київська митрополія у 1685–1686 рр. була підпорядкована Московському патріархату. Луцький та острозький єпископ Гедеон, який походив з князівського роду Четвертинських і був родичем гетьмана Самойловича, отримав висвячення від московського патріарха як митрополит “Київський, Галицький і Малої Русі” замість споконвічного титулу “...і всієї Русі”. З такою переміною погодився царгородський патріарх Діонісій (1686 р.), який дістав від Москви добрий подарунок, але за неканонічність своїх дій був незабаром позбавлений патріаршого престолу.
