Це був період нового піднесення антифеодального й національно-визвольного руху. Однією з причин було те, що польський уряд у жовтні 1621 р. наказав залишити в реєстрі лише 3000 чол. (під Хотином їх було більше 40 тис.), а всіх інших негайно повернути до своїх панів. До того ж, саме в ці роки закінчився термін “слобод”, коли з метою освоєння земель магнати й шляхта звільняли селян від податків і панщини.
Відбулося кілька великих повстань, в яких провідною силою виступало козацтво. До козаків приєднувалися селяни і міщани. Повстання охоплювали переважно Черкащину, Київщину, частину Поділля й Волині. Очолювали їх досвідчені козацькі ватажки Марко Жмайло (1625 р.), Тарас Федорович ( 1630 р.), Іван Сулима (1635 р.), Павло Бут (1637 р.), Яків Остряниця, Дмитро Гуня (1938 р.) та ін.
Повстанці здобули декілька перемог над польсько-шляхетськи-ми військами. Так, у 1625 р. після великої битви повстанців під про-водом Марка Жмайла біля Курукового озера в урочищі Ведмежі Лози (побл. суч. Кременчука) було підписано з поляками Куру-ківський договір, що передбачав розширення козацького реєстру із трьох до 6000 чол. На їх основі були сформовані Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський, Черкаський, Чигиринський полки. Ці полки стали основою формування козацько-гетьманської держави за часів Богдана Хмельницького.
У 1630 р. розгорнулося велике повстання під керівництвом Тараса Федоровича (Трясила). Під Переяславом відбулася запекла битва, у якій польське військо зазнало великих втрат. За укладеним Переяславським договором 1630 р. чисельність реєстрових козаків зросла до 8000 чол.
Дії козаків і селян знайшли відображення в народних переказах, легендах, піснях. Вони також оспівані у творах письменників і поетів. Наприклад, Т.Шевченко присвятив повстанцям поему “Тарасова ніч”, в основі якої - легендарний опис однієї із подій повстання 1630 р., коли козаки увірвалися в польський табір і знищили т.зв. “золоту роту” - особисту охорону коронного гетьмана, котра складалася із 150 шляхтичів із найзначніших польських родин.
Наступні повстання не були такими успішними. Польський уряд вдався до жорстоких репресій. Івана Сулиму та його соратників після зруйнування фортеці Кодак у 1635 р. поляки схопили і у Варшаві четвертували. Павло Бут після кровопролитної битви біля с. Кумейки під Черкасами у 1637 р. змушений був відступити; згодом його із іншими керівниками поляки підступно схопили і стратили. Яків Острянин (Остряниця), який очолив народний рух у 1638 р., після запеклих битв під Лубнами і на Черкащині перейшов у межі московських володінь сучасної Слобідської України. Дмитро Гуня, що перебрав провід повстанням, відійшов на Дон, де продовжував боротьбу проти турків і татар.
“Ординація війська запорозького” (1638 р.). У лютому 1638 р. Сейм схвалив “Ординацію”, яка значно урізала права козацтва. Реєстр зменшувався до 6000 чол. Ліквідовувалася виборність старшини. Реєстрове козацтво мав очолювати старший комісар із шляхтичів, призначений сеймом. Осавул і полковники теж призначалися зі шляхти. Жоден козак без дозволу комісара не міг піти на Січ. Міщанам заборонялося не тільки вступати в козаки, але й навіть віддавати заміж за них своїх доньок. Передбачалася відбудова фортеці Кодак. До речі, цю фортецю будував французький інженер Боплан, автор надзвичайно цікавого “Опису України...”, що його рекомендуємо для самостійного опрацювання.
Причини поразки та значення козацько–селянських повстань. Серед основних причин відзначимо наступні: 1) перевага сил магнатів і польської шляхти, котрі мали у своїх руках державний апарат, армію, були краще організовані, ніж повстанці; 2) повстання мали стихійний та локальний характер; жодне з них не поширювалося на всю Україну; 3) учасники повстань були погано озброєні, їх тактика носила, як правило, оборонний характер.
Ці та інші недоліки згодом були враховані Богданом Хмельницьким у національно-визвольній війні, що розпочалася у 1648 р. після десятиліття так званого “золотого спокою” (1638–1647 рр.). Козацько–селянські війни і повстання готували ґрунт для всенародного виступу, впливали на зміну усіх чинників суспільно-політичного і духовного життя в Україні, на формування ідеології, стратегії і тактики національно-визвольної боротьби.
