Слово “козак” - тюркського походження; вперше воно зафіксоване у “Таємній історії монголів” 1240 р. і означає “страж” або “вартовий”. Потрапивши на слов’янський ґрунт, воно пустило міцні корені і стало вживатися для означення окремого соціального стану людей, вільних від кріпацтва, які поруч із господарським заняттям, боронили землю від іноземних завойовників.
Козацтво як історичний феномен існувало у багатьох народів, землі яких знаходилися у пограничних (прикордонних) зонах. Так, у Росії сформувалося козацтво Донське, Терське, Яїцьке та ін.; у південних слов’ян - ускоки й гайдуки; аналоги козацтва були у румунів та угорців тощо. Основними функціями козацьких суспільств на пограниччі були виробничо-трудова та військово-оборонна діяльність.
Унікальність українського козацтва полягає у тому, що воно взяло на свої плечі ще й державотворчі функції, виступило провідною й організуючою силою у здійсненні найважливіших національних завдань.
Причини виникнення козацтва. З посиленням татарської загрози у 2-й половині ХV ст. у документах і свідченнях сучасників все частіше зустрічаються згадки про українських козаків. Відзначення на початку 1990-х років 500-річчя українського козацтва пов’язане із записами про них у ”Хроніці польській” М.Бєльського за 1489 р. та у листі Великого литовського князя Олександра до кримського хана Менглі-Гірея у 1492 р. Напевне, вже тоді козаки здійснювали походи на татарські володіння. Можна також стверджувати, що коріння українського козацтва сягають значно глибших часів, але як окрема суспільна верства, воно формується лише у ХVІ ст.
Головними причинами виникнення козацтва були соціально-економічні (нестача власної орної землі і наявність багатих земель на півдні; зростання експлуатації, кріпацтва, податків тощо) та військово-політичні (ліквідація автономії українських земель, розширення привілеїв шляхти, наступ католицизму, необхідність захисту від кримських татар і т. п.).
Козацтво формувалося з різних верств населення: селян, частини міського населення, а також із представників знаті, зокрема тих, які не отримали шляхетських прав. Серед козаків були бояри, пани і навіть князі, для яких “ходіння у козацтво” сприймалося як почесний обов’язок оборони християнського світу від турецько-татарської загрози. У ХVІІ–ХVІІІ ст. основним джерелом поповнення козацтва стали селяни–втікачі та інші соціальні низи.
У перший період свого існування козаки не мали чіткої суспільної й військової організації. Козакували групами (ватагами) на чолі з отаманом. З метою кращої оборони від ворогів, запорожці будували укріплення–січі, зроблені з рублених або січених колод. Звідси назва об’єднання – Запорозька Січ, що сформувалася як козацька християнська республіка у пониззі Дніпра за порогами (Кодацький, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід), Вовнизький, Будило, Вільний та ін.).
Перші організатори козацтва. Серед організаторів козаччини були: Костянтин Острозький (бл. 1460–1530), Великий гетьман Литовський; який успішно воював проти татар і Московського царства; Предслав Лянскоронський (р.н. невід.–1531), канівський староста, згодом київський воєвода, який здійснив низку походів на Очаків і Білгород; Остафій Дашкович чи Дашкевич (р.н. невід.–1535), канівський і черкаський староста, який у 1533 р. на польському сеймі виступив з проектом організації регулярної прикордонної служби та ін.
Дмитро Вишневецький. Волинський князь з гілки Ольгердовичів (р.н. невід. – 1563), був черкаським і канівським старостою та побудував у 1550-х рр. на острові Мала Хортиця замок з постійною козацькою залогою. У відповідь татари напали на Січ і зруйнували фортецю.
Вишневецький певний час перебував на службі у московського царя Івана ІV Грозного (Лютого), згодом повернувся до короля Сигізмунда-Августа.
У 1563 р. він вирушив із військом у Молдову, де відбувалися династичні усобиці. Тут пораненого князя захопили у полон і відправили у Царгород. За народними переказами, султан Сулейман Пишний наказав скинути козацького ватажка з фортечного муру на гак, де він провисів три дні, вигукуючи прокляття мусульманам, доки розлючені охоронці не застрелили його з лука. За іншою версією, турки вирвали у козацького лицаря серце, подробили його і з’їли, аби набути такої мужності й сили, якою володів Дмитро Вишневецький. Мужність та непідкупність українського патріота народ оспівав у відомій пісні про Байду.
Устрій і військова організація Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом ХVІ–ХVІІІ ст. декілька разів змінювала своє місцеперебування (Томаківка, Базавлук, Чортомлик та ін.). Не всі дослідники визнають збудовану князем Д.Вишневецьким фортецю на о. Мала Хортиця за першу Січ; деякі історики першою Січчю вважають Томаківську, ще інші стверджують, що Січ виникла значно раніше – у першій половині ХVІ ст.
На Січі існувало своє законодавство, військова та судова влада. Тут була республіканська форма правління. Кожен козак мав право голосу як у загальній Раді, так і в радах паланок, куренів, поселень. Козацька Рада вирішувала всі найважливіші питання життя Січі, керувала її внутрішньою й зовнішньою політикою, займалася судочинством. На радах обирали запорозьку адміністрацію, до якої входили: кошовий отаман, суддя, писар (відав канцелярією), осавул (відповідав за організацію прикордонної служби, охорону зимівників та шляхів), обозний (очолював артилерію та фортифікаційну справу) та ін.
Військо Запорозьке ділилося на полки по 500-1000, а згодом і більше чоловік на чолі з полковником. Полки складалися із сотень, керованих сотниками. Існував також поділ на курені.
У першій половині XVII ст. запорозьку піхоту вважали однією з кращих у Європі. Вона майстерно билася, шикуючись, як правило, у три шеренги: перша стріляла, друга подавала, а третя заряджала рушниці. Найпоширенішим у козаків видом бойового порядку став так званий табір. У центрі чотирикутного рухомого укріплення, що складалося з кількох рядів скріплених між собою возів, розташовувалося військо. Такий бойовий порядок давав змогу переходити від наступального бою до оборони і навпаки.
Кіннота у козаків була нечисленною, але теж відзначалася військовою майстерністю. Крім того, козаки робили морські походи Чорним морем на легендарних вітрильно-веслових човнах – “чайках”.
Реєстрове козацтво. Крім січового (низового) козацтва, у 70-х рр. ХVІ ст. з’явилося ще реєстрове козацтво, яке отримало свою назву від реєстру – списку, куди вносилися козаки, що перебували на державній службі у Речі Посполитій. Така служба офіційно розпочалася у 1572 р. за правління Сигізмунда ІІ Августа, коли на службу було прийнято 300 козаків. За короля Стефана Баторія у 1578 р. на службу було прийнято 500 козаків з центром у Трахтемирові на Київщині, де розміщувалися канцелярія, шпиталь та арсенал. Реєстрові козаки користувалися окремими правами (“вольностями”), підлягали присудові своїх старшин, були звільнені від податків, могли вільно розпоряджатися своїм майном. Згодом чисельність реєстрового козацтва зросла до 1000 і більше чоловік, але неодноразово польський уряд реєстри скасовував.
