Іммануїл Кант (1724–1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії. Народився в Кенігсберзі. Його батько був небагатим майстром. Сім'я відзначалася чесністю і релігійністю. Після школи Кант вступив до Кенігсберзького університету на богословський факультет, але тут він захопився не богослов'ям, а вивченням філософії та фізико-математичних наук.
Закінчення навчання співпало зі смертю батька. Це змусило Канта шукати засобів до існування. Деякий час він працював домашнім учителем.
Спочатку Кант заявив про себе як видатний вчений. Зокрема, він створив свою космогонічну теорію утворення Сонячної системи, відому як "гіпотеза Канта – Лапласа". Оригінальним філософом він став на 45-му році життя. Працював приват-доцентом, потім професором філософії і логіки у Кенігсберзькому університеті.
Життя Канта йшло спокійно, він дотримувався твердого розкладу і був вельми педантичним настільки, що жителі Кенігсберга звіряли по ньому свої годинники, коли він ішов на роботу. Помер Кант на 80-му році життя, хоча в дитячі і юнацькі роки був надто хворобливим і лікарі пророкували йому короткий вік життя.
"Критика чистого розуму" (1781) – основна праця І. Канта – присвячена визначенню та оцінці джерел, принципів та меж наукового знання.
І. Кант прагне подолати однобічності раціоналізму та емпіризму в тлумаченні джерел знання, стверджуючи взаємозв'язок чуттєвого досвіду і раціональних структур в науковому пізнанні. З одного боку, І. Кант впевнений, що джерелом достовірних знань не може бути досвід, як стверджують емпіристи. З іншого – таким джерелом не може бути і розум, як вважають раціоналісти.
А між іншим, відомо, що достовірне знання можливе. Звідки ж воно виникає? Джерелом такого знання, за І. Кантом, є незалежні від досвіду і такі, що передують йому, апріорні форми чуттєвості й розсудку. Кант досліджує межі, в яких реалізується здатність розуму, а також досліджує інші здатності й форми пізнання, які обумовлюють можливість достовірної науки – математики і природознавства, а в філософії – можливість метафізики, етики, естетики та релігії. В результаті, вчення І. Канта про пізнання стає вченням агностицизму. Його погляд полягав у тому, що емпіричною основою пізнання є відчуття, які виникають внаслідок впливу об'єктів на нашу здатність сприйняття. Тут І. Кант – матеріаліст. Але в подальшому Кант основну увагу приділяє аналізові способів "впорядкування", "ув'язці" емпіричних даних за допомогою апріорних і суб'єктивних форм чуттєвого пізнання – простору та часу. Він прагне строго відділити явища, доступні людському пізнанню в досвіді, від "речей у собі", тобто від сутності речей, яка нібито не може бути даною в досвіді. Відчуття, уявлення і взагалі всі "феномени" (явища), підпорядковані суб'єктивним формам сприйняття (просторові та часу), не дають справжнього знання про об'єкти, або "речі у собі". "Речі у собі" – непізнавані. Пізнавані лише явища.
І. Кант вважає, що всі форми пізнання мають апріорний характер. Він розглядає розсудок як здатність мислити, синтезувати, узагальнювати зміст чуттєвих уявлень за допомогою апріорних понять – категорій. "Підведення" емпіричних споглядань під категорії здійснюється за допомогою здатності судження або продуктивної здатності уявлення.
І. Кант розглядає загальні методологічні принципи і вимоги наукового пізнання (принцип каузальності, ідея субстанції та ін.), які визначають умови і межі "можливого досвіду". Досліджує також розум, який потребує абсолютної завершеності досвіду, і дає критику його ілюзій і помилкових висновків, коли відривається від чуттєвої основи пізнання і прагне до пізнання надчуттєвого – душі, світу як цілого і Бога. : Кант далекий від однозначної негативної оцінки помилок розуму, в яких він вбачає прагнення до безмежного розширення знання. Ідеї розуму мають для природознавства регулятивне, спрямувальне значення. Істинним предметом філософії, за І. Кантом, є вчення про апріорні, раціональні структури і діалектику розуму.
Розуміючи, що його вчення прагне обмежити розум, І. Кант вважав: те, що втрачає пізнання, виграє віра. Якщо Бог не може бути сприйнятим ні в якому досвіді, не належить до світу явищ, то, за І. Кантом, неможливий не лише ніякий доказ, а й будь-яке спростування його існування. Релігія є предметом віри, а не науки. Вірити в Бога, за І. Кантом, не лише можливо, а й необхідно, тому що без віри неможливо примирити вимогу моральної свідомості з фактами зла, що панує в людському житті.
Слід зазначити, що мотиви, згідно з якими Кант розвиває свою критику розуму, не зводяться до того, щоб підпорядкувати розум вірі. Він прагнув з'ясувати: по-перше, джерела різних видів знання – наукового і філософського; по-друге, засади достовірності знання в математиці і в природознавстві; по-третє, з'ясувати форми і категорії наукового мислення.
«Критика чистого розуму» (нім. Kritik der reinen Vernunft) — філософська праця Іммануїла Канта, вперше опублікована в 1781 році. Вважається однією з найбільш фундаментальних робіт в історії філософії і головним твором філософа. Ключове питання «Критики» — дослідження пізнавальної можливості розуму, у відриві від знань, одержуваних емпіричним шляхом, тобто шляхом досвіду. На шляху свого дослідження філософ висвітлює питання простору і часу, можливості доказу за допомогою розуму існування Бога та інші[1].
Твір є результатом більш ніж десятирічного обмірковування, проте написання самого тексту зайняло кілька місяців.
Ймовірно, «Критика» є об'єднанням текстів, написаних автором протягом декількох років. В результаті після виходу роботи в світ, читачі скаржилися на її зайву складність, що заважало розумінню ідей автора. Для запобігання можливих невірних тлумачень, в 1783 Кантом були видані «Пролегомени до кожної майбутньої метафізики, що може з'явитися як наука», а в 1787 році вийшло друге видання «Критики». Той, хто вперше приступає до читання роботи, незмінно виявляється збентеженим її складністю і заплутаністю. Почасти це пояснюється тим, що Кант був, в першу чергу, університетським професором і перебував під впливом традиції написання філософських робіт, основоположниками якої були Християн Вольф і Александр Готліб Баумгартен. Характерними рисами при цьому виступали використання специфічної мови, своєрідний розподіл тексту на частини і прагнення домогтися повноти у висвітлення досліджуваного питання. За твердженням Нормана Кемпа Сміта, «Критика» не є єдиною струнко вибудованою системою, вона скоріше є викладом спроб Канта сформулювати і розв'язати ті проблемні питання, які виникають в процесі дослідження.
Основну тему книги складає поняття трансцендентального, яке розкривається у «Трансцендентальній естетиці» (про простір і час як апріорні форми споглядання) і «Трансцендентальній логіці». Остання складається з «Трансцендентальної аналітики» (про категорії розуму) і «Трансцендентальної діалектики» (про антиномії розуму).
Поняття трансцендентального виступає в опозиції поняттю емпіричне і позначає те, завдяки чому можливий досвід, таким чином основним змістом «Критики чистого розуму» є гносеологія.
Кант починає свої міркування зі специфічної класифікації суджень. Він виділяє судження на синтетичні - аналітичні та апріорні - апостеріорні.
Синтетичними називаються судження, що несуть нове знання, що не міститься в понятті, яке є їх суб'єктом.
Аналітичними називаються судження, які всього лише розкривають властивості, притаманні поняттю суб'єкта, що містяться в ньому самому, і не несуть нового знання.
З іншого боку, апріорні судження (лат. a priori) не потребують дослідної перевірки своєї істинності, а для апостеріорних (лат. a posteriori) необхідна емпірична верифікація. Кант зауважує, що синтетичні судження найчастіше апостеріорні, а аналітичні - апріорні.
Сам Кант наводить такі приклади: «Усі тіла протяжні» - аналітичне судження. Справді, не потрібно вдаватися до досвіду, щоб переконатися в тому, що будь-яке тіло розгорнуто в просторі (має довжину, ширину, висоту); ця ознака - істотний у змісті поняття «тіло». Тобто вказане судження - апріорне. З іншого боку, «Усі тіла мають вагу» - синтетичне судження. І хоча ми знаємо, що навіть найлегше тіло має вагу, дізнаємося ми це не зі змісту поняття, а, швидше, з курсу фізики. Тобто - це судження апостеріорне.
Разом з тим, Кант зауважує, що існує особливий вид суджень, і судження цього виду лежать в основі багатьох наук як принципи. Це синтетичні, і одночасно апріорні судження. Питання «Як можливі синтетичні апріорні судження?» - фундамент подальшої побудови роботи «Критика чистого розуму».
