Філосо́фія епо́хи Відро́дження — напрям європейської філософської думки XV—XVI століть. Віддзеркалює соціальний та ідейний рух Відродження (Ренесансу), започаткований в Італії в XIV ст., що в XVII ст. стає загальноєвропейським явищем.
Ідеї філософії епохи Відродження базувалися на таких принципах, як: Антропоцентризм філософського і наукового пошуку. Людина - центр світобудови, його основна цінність і рушійна сила. Особлива увага до природничих і точних наук. Тільки через вчення і розвиток можна зрозуміти будову світу, пізнати саму його суть. Натурфілософія. Природу слід вивчати як щось ціле. Всі предмети в світі єдині, всі процеси взаємопов'язані. Пізнати їх у всій різноманітності форм і станів можна тільки через узагальнення і одночасно через дедуктивний підхід від більшого до конкретного. Пантеїзм - ототожнення Бога з природою. Основна мета цієї ідеї полягала в примиренні науки з церквою. Відомо, що католики ревно переслідували будь-яку наукову думку. Розвиток пантеїзму дало поштовх таким прогресивним напрямами, як астрономія, хімія (на противагу лженаучной алхімії і пошуку філософського каменю), фізика, медицина (глибоке вивчення будови людини, її органів, тканин).
Відрождення умовно поділяють на три періоди. Гуманістичний - середина XIV - перша половина XV в. Ознаменувався поворотом від теоцентризма до антропоцентризму. Неоплатонічний - друга половина XV - перша половина XVI ст. Пов'язаний з переворотом світоглядних установок. Натурфілософський - друга половина XVI - перші десятиліття XVII в. Спроба внести корективи в усталену і схвалену Церквою картину світу.
Виділяють ще такі напрямки філософії епохи Відродження, як: Політичний (розвивалося в неоплатонічний період), для якого характерний пошук сутності і природи влади одних людей над іншими. Утопічний. Соціальна філософія епохи Відродження (збігається за часом з другим і третім періодами) в чомусь схожа з політичним напрямом, але в центрі пошуку стояла ідеальна форма співіснування людей в рамках міста і держави. Реформаційний (XVI-XVII ст.) - Направлений на пошук шляхів реформування Церкви у відповідності з новими реаліями, збереження духовності в житті людини, незаперечення верховенства моралі над наукою.
Основні представники: Леонардо да Вінчі, Данте Аліг'єрі, Франческо Петрарка , Микола Копернік, Джордано Бруно, Піко делла Мірандола, Галілео Галілей, Мартін Лютер, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор.
