Гай Юлій Цезар, Гней Помпей та Марк Ліциній Красс наприкінці 60 р. до н.е. уклали між собою таємний союз трьох мужів - тріумвірат - з метою протидії Сенатові і реалізації кожен своєї мети. Було досягнуто згоди в тому, що Помпей і Красс допомагають Цезареві пройти у консули. Натомість він, ставши консулом, гарантує ухвалення Сенатом прохання кожного з них.
Цей союз увійшов до історії Римської Республіки під назвою перший тріумвірат.За підтримкою Помпея і Красса Цезар пройшов на виборах у консули на 59 р. до н.е.
Тепер він мав віддячити своїм політичним союзникам за підтримку на виборах. Тому Цезар виносить на розгляд сенату законопроект про наділення землею ветеранів Помпея. Згідно з ним передбачалося землю для ветеранів не відбирати у колишніх власників, а викуповувати за рахунок воєнної здобичі Помпея, набутої у провінціях. Проти цього законопроекту активно виступив Ка-тон, звинувативши Цезаря у перевищенні повноважень. Роздратований Цезар навіть наказав заарештувати Катона, що було рідкісною помилкою. Щоправда, Цезар швидко оволодів собою і скасував арешт. Колега Цезаря по консульству також спробував заблокувати аграрний законопроект, але даремно. Раптово для всіх виявилася могутність тріумвірів! Усі були вражені. Коли не тільки Помпей, але навіть Красс виступив на захист пропозиції, до зали засідань увірвалися озброєні солдати Помпея і жахливо перелякали сенаторів своєю розлюченістю. Влада була паралізована фактом існування могутнього політичного союзу. Проте законність було відверто порушено і цей факт залишився плямою на репутації Цезаря на довгі роки. Але законопроект було проведено через сенат.
Перебування при владі Гая Юлія Цезаря – це своєрідний рубіж між римською Республікою та Імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі Республіки. Збідніння мас громадян ставило під загрозу комплектування армії. Відтак політики-демократи (брати Граки, Сергій Катіліна та ін.) починають вимагати земельних реформ. Юридично уся земля була власністю народу (агер публікує) і перебувала лише у володінні окремих осіб. Аристократи, не бажаючи втрачати свої латифундії, готові були силою зброї знищувати демократів, ті, опираючись на бідноту, теж були готові поставити Рим на межу громадянської війни.
По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадянства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. Консул, претор чи трибун, обраний на один рік, просто не встигав увійти в стан справ і здійснювати ефективне управління.
По-третє, десятки завойованих народів мали свої династії і родоплемінну верхівку. Для ефективної експлуатації цих перегрінів було б доцільно надавати їхнім вождям права римських громадян і навіть місця у Сенаті, але цьому противилися мешканці Риму і члени Сенату.
Жодний найавторитетніший консул чи диктатор з його річним термінуванням посади і необхідністю оплачувати усі свої державні кроки з власної кишені вирішити це коло проблем не міг. Безстроковий (довічний) імператор, який мав свою казну (т. зв. фіск),окрему від загальнодержавної, міг гарантувати крупним землевласникам недоторканність їхніх володінь, узяти на своє утримання злидарів (політика "хліба і видовищ"), ввести до Сенату не лише вождів підкорених народів, але й, як це одного разу зробив Калігула, навіть свого коня.
З вказаних причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з Республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі монарха ефективного захисника свого економічного і політичного панування. Латифундіям більше не загрожували демократи – демагоги типу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові перерозподілити землю і власність. З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до політичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню провінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло – кордони Риму простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії
