Після парламентських виборів 1874 р. «ліва», що отримала в парламенті 232 мандати (на противагу 276 у «правої»), виступила з широкою програмою першочергових реформ, що мали оздоровити становище в економіці й ситуацію в суспільстві («програма Страделла» 1875 р.). На базі підтримки цієї програми в парламенті відбулася консолідація різних політичних сил, які 18 березня 1876 р. висловили недовіру уряду. Новий уряд було доручено формувати представникам «лівої». Ця подія завершила 15-літнє правління «правої» й увійшла в історію як «парламентська революція». «Ліва» закріпила своє становище, коли на виборах 1876 р. отримала тріумфальну перемогу – 70% голосів виборців і 400 мандатів у палаті (на противагу трохи більше 100 мандатів у опозиції). Лідером «лівої» був популярний оратор і публіцист Агостіно Депретіс, у минулому близький соратник Гарібальді очолював Б.Кайролі).З приходом до влади «лівої» відбулися суттєві зміни в державній політиці. Враховуючи незадоволення централізаторською політикою «правої» на місцях, було надано більшу самостійність місцевій адміністрації відносно центральної влади. Якщо «права» зберігала провідні позиції в керівництві країною за представниками знатних дворянських родів і вищої бюрократії колишніх італійських держав, особливо П'ємонту, тепер масова база представницьких інститутів розширювалася, політична еліта країни поповнилася за рахунок представників підприємців, фінансових кіл, середньої буржуазії, осіб вільних професій. Було досягнуто більш рівномірного представництва північної, центральної і південної Італії у виконавчій владі і в парламенті. Загалом в країні відбулося зміцнення ліберального режиму, що засвідчило прийняття нового виборчого закону (1882 р.). В цей час видано закони про обов'язкову початкову освіту і світський характер державної школи (1877 р.); введено інститут цивільного шлюбу (1878 р.); ліквідовано податок на помел зерна, що провокував виступи селян (1880 р.) тощо.В економічній сфері «ліва» намагалася звести втручання держави до мінімуму. Так, у 1885 р. залізниці, що належали державі, було передано трьом приватним кампаніям, пов'язаним з великими банками. Однак потреби часу вимагали впровадження протекціонізму для захисту національної економіки, що й було здійснено у 1880-х рр. під тиском підприємницьких кіл. Невдовзі високе ввізне мито було встановлено й на зерно, передусім в інтересах латифундистів півдня. Здійснювалася державна підтримка таких провідних галузей промисловості як гірничодобувна, металургійна, суднобудівна, цукрова тощо. Темпи індустріалізації та росту промислового виробництва в першій половині 1880-х рр. були досить високі (в середньому 4,6%). Однак цього було недостатньо, щоб забезпечити роботою маси розорених селян і ремісників, до того ж переважно безграмотних. Тож репресії щодо учасників масових виступів на півдні не припинилися.За правління «лівої» набуло значного поширення характерне для Італії явище «трансформізму» - зближення опозиції з правлячим угрупуванням. Фактично відбувалося перетягування на бік уряду представників парламентської й позапарламентської опозиції. При цьому уряди «лівої» застосовували й незаконні методи - адміністративний контроль над виборчими кампаніями, переманювання до урядової більшості кандидатів опозиції та незалежних обіцянками державного фінансування будівництва доріг, шкіл, мостів у їхніх виборчих округах. Така політика приносила в політичне життя Італії елементи корупції, кар'єризму, безпринципності, що завдавало шкоди парламентаризму як такому.
