У зв’язку з підготовкою Генуезької конференції між радянськими республіками склався дипломатичний союз. Значну роль у зміцненні та посиленні об’єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР, який умовно можна поділити на кілька етапів. І етап (червень 1919 – грудень 1920 р.) – утворення „воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову „Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії”. Об’єднання створювалося лише „на час соціалістичної оборонної війни”, але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Хоч цьому особливо противився Х. Раковський, який з січня 1919 р. очолював уряд Радянської України. II етап (грудень 1920 – грудень 1922 р.) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії – Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. І хоча формально проголошувалися незалежність і суверенітет обох держав, взятий на централізацію курс, особливо в 1921–1922 рр., посилювався. У цей час об’єднаними і керованими центром були вже не 5, як у попередній період, а 7 наркоматів: військових і морських сил, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошти і телеграфу та вищих рад народного господарства. III етап (грудень 1922 – травень 1925 р.) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності. ЗО грудня 1922 р. І з’їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік – РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія). У цей період процес ліквідації суверенітету України вступає у свою завершальну фазу. 26 січня 1924 р. відбувся II з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв’язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з’їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Отже, остаточна ліквідація державного суверенітету України відбулася не в момент утворення СРСР (грудень 1922), а дещо пізніше і пов’язана головним чином з прийняттям нового тексту Конституції УСРР. Проте втрата незалежності, перетворення України на маріонеткову державу не означали цілковитої ліквідації завоювань українського народу, тотальної руйнації атрибутів державності. Про це свідчать визнання територіальної цілісності України, існування в республіці власного адміністративного центру та державного апарату, надання певних прав компактно проживаючим національним меншинам та ін. 60. Репресії проти господарників і спеціалістів. “Шахтинська справа”. Причини репресій. Наприкінці 20-х рр. Сталін почав штучно відроджувати властиве громадянській війні протистояння соціальних сил і розкручувати маховик репресій, щоб розчистити шлях для комуністичної політики. І все-таки навіть за цих умов повернення до політики періоду громадянської війни словесно маскувалося. Період після запроваджений надзвичайних заходів було названо "новим і останнім етапом непу". Зміна економічної політики була зустрінута масами без ентузіазму. А тому в різних партійних документах цього періоду положення про необхідність нещадного викорінення "опортунізму" стало загальновживаним. Про обстановку, що утверджувалася в суспільстві та внутрішньопартійному житті після першого неправедного політичного процесу— "шахтинської справи" 1928 р.,— дає уявлення кількість висловлювань про "шкідництво" у виступах делегатів партійних з'їздів. На XV з'їзді ця тема не порушувалася, а на XVI з'їзді ВКП(б) її торкнулося 107 делегатів із 163 виступаючих. Масовий психоз навколо "шкідництва" створювався свідомо. Досить ясно на це було вказано у виступі керівника ДПУ УСРР В. А. Балицького під час грудневого (1930 р.) пленуму ЦК КП(б)У: "Після шахтинського процесу шкідництво в Донбасі не закінчилося. Шкідники спромоглися перебудувати свою роботу і організувати свої осередки по-новому з нових людей. І тому тепер робота шкідників повинна враховуватися не тільки головою ДПУ, а й абсолютно всіма, причому по шкідництву повинні виступати не тільки працівники ДПУ, а й господарники". Історики ще не визначили масштабів втрат інженерного корпусу промисловості після "шахтинської справи". Проте цілком ясно, що ці масштаби — величезні. У доповіді начальника об'єднання "Сталь" М. Г. Миш-кова на червневому (1931 р.) пленумі ЦК КП(б)У підкреслювалося, що на результати роботи дуже впливає "цілком недостатня кількість людей (інженерів, техніків)". Багаторічне безжалісне переслідування фахівців з дореволюційними дипломами призвело зрештою до майже цілковитого знищення цього нечисленного прошарку інтелігенції. їхні місця в промисловості зайняли "висуванці" з робітників або фахівців, спішно підготовлені на курсах, у технікумах і вузах. Але терор не слабшав. Змінилася тільки термінологія: визначення "шкідник" залишилося переважно за "буржуазними" фахівцями, а нові жертви дістали назву "саботажників".
