Для Італії це була національно-визвольна війна яка стала першим етапом в об'єднанні країни під орудою П'ємонту, що завершилося у 1870-му. З боку Франції війна пояснювалась прагненням Наполеона ІІІ зміцнити французький вплив в Північній Італії.
В італійській історіографії називається "Друга війна за незалежність" (італ. Seconda guerra di indipendenza italiana).Передвоєнна ситуація
Однією з головних перепон на шляху створення єдиної італійської держави була політика Австрії яка за рішенням Віденського конгресу володіла Ломбардією та територіями Венеційської республіки. В липні 1858 року між П'ємонтом та Францією була укладена секретна Пломб'єрська угода про спільну війну проти Австрії. В обмін на військову допомогу П'ємонту у вигнанні австрійців з Ломбардії та Венеції Наполеон ІІІ досяг згоди голови п'ємонтського уряду Кавура на приєднання в майбутньому п'ємонтських Ніцци та Савої до Франції. Одночасно французький уряд розпочав переговори з Росією, які завершилися підписанням 3 березня 1859 року в Парижі угоди про нейтралітет Росії в майбутній війні.Хід війниАвстро-італо-французька війна розпочалася 29 квітня 1859 року. Чисельність збройних сил, задіяних в конфлікті: Австрія — 170 тисяч, Франція 116 тисяч, П'ємонт — 56 тисяч. Війна викликала підйом національно-визвольного руху в Італії і призвела до народних повстань в травні-червні 1859 року в Пармі, Модені та папських володіннях. Перша битва відбулася 20 травня 1859 року при Монтебелло, де французи завдали поразки австрійцям. Також великих поразок австрійці зазнали 4 червня біля Мадженти (австрійське військо — 58 тисяч, французьке 54 тисячі), після чого австрійці покинули Ломбардію, та в битві під Сольферіно 24 червня (понад 120 тисяч австрійців проти 122-тисячного війська союзників). Однак після череди блискучих перемог Наполеон ІІІ раптово припинив військові дії, побоюючись загрози з боку Пруссії, яка в середині червня почала перекидати війська до Рейну, окрім того Наполеон ІІІ не хотів перетворення Італії на єдину сильну державу.Завершення та наслідки війни11 липня Наполеон ІІІ уклав сепаратне Віллафранкське перемир'я з Австрією, за умовами якого, підтвердженими Цюрихськими договорами 1859 та відмовилася лише від Ломбардії, а Венеція залишилася австрійським володінням. За Туринським договором 1860 року Франція отримала п'ємонтські Савою та Ніццу.Австро-італо-французька війна показала усе зростаючу роль артилерії, а також необхідність створення великих військових резервів та спеціального апарату (штабів) для управління військами в бою.У 1860 р. Сицилію знов охопив вогонь селянських повстань. Скориставшись з цього, демократи на Півночі Італії почали підготовку військової експедиції для надання допомоги повстанцям. Почалося вербування і навчання волонтерів. З ініціативи Гарібальді для закупівлі зброї було створено фонд добровільних пожертвувань. У травні 1860 р., зібравши невелику армію добровольців - усього 1200 чол. (вони були одягнені в червоні сорочки, звідси назва «тисяча червоносорочечників»), - Гарібальді таємно на двох кораблях відплив з Генуї на Сицилію. Коли він висадився на острові, населення вітало його як визволителя від тиранії Бурбонів. Звідусюди під прапор Гарібальді сходилися добровольці, і через два дні до його загону приєдналися 4 тис. селян. Повстанцям протистояло 25 тис. королівських військ. Але завдяи завзяттю бійців і вмілому маневруванню Гарібальді вдалося виграти важливу битву під Калатафімі. При першому ж натискові неаполітанців «тисяча» кинулася на ворога і, попри свою чисельність, противник був розбитий дощенту. Гарібальдійці оволоділи центральним містом Сицилії - Палермо, і незабаром увесь острів було очищено від королівських військ. Прибувши до Палермо, Гарібальді оголосив себе диктатором Сицилії від імені сардинського короля Віктора-Еммануїла. Після звільнення Сицилії влітку 1860 р. гарібальдійські війська висадилися в Калабрії і, не зустрівши опору деморалізованої королівської армії, рушили на Неаполь. 7 вересня Гарібальді урочисто вступив у столицю Королівства Обох Сицилій, а потім розгромив залишки урядових військ у битві на р. Вольтурно. Успіх походу Гарібальді, який за короткий час зумів вигнати з Неаполя Бурбонів, багато в чому пояснюється підтримкою його селянами Південної Італії. Скориставшись диктаторськими повноваженнями, Гарібальді скасував численні привілеї дворянства і духівництва, конфіскував майно монастирів, знищив ненависний селянам податок на помел зерна, а головне - обіцяв усім, хто прилучився до повстання, землю після перемоги. Мадзіні та інші демократи радили Гарібальді зберегти диктаторські права і силою звільнити Папську область, а потім і Венецію. Але зростаюча популярність народного генерала стала серйозно турбувати правлячі кола П'ємонту. Регулярні війська Віктора-Еммануїла ввійшли до Неаполітанського королівства з півночі, перегородивши тим самим шлях просуванню повстанської армії в Папську область. Під час голосування, проведеного Гарібальді на вимогу Віктора-Еммануїла, більшість жителів Неаполітанського королівства вислоилася за приєднання до П'ємонту. У лютому 1861 р. відбулося відкриття спільного італійського парламенту, а в березні у Турині П'ємонт із приєднаними до нього областями був проголошений Італійським королівством. Таким чином, унаслідок подій 1859-1860 рр. майже вся Італія перетворилася на єдину конституційну монархію. Проте не республіканці Мадзіні та Гарібальді, а ліберали - прихильники Кавура очолили єдину національну державу. Утворення єдиного італійського королівства. Завершення об’єднання Італії.Об'єднання Італії ще не було завершене. У Венеціанській області продовжували порядкувати австрійці, а в Римі зберігалася світська влада папи, яку охороняли надіслані Наполеоном III французькі війська. У1862р. Гарібальді на свій страх і ризик здійснив спробу звільнити Рим, але був зупинений королівськими військами. Поранений полководець потрапив у полон і за королівським наказом був засланий на невеличкий острів Капреру. У 1866 р. Італія, уклавши союз із Пруссією, взяла участь у війні проти Австрії. Хоча італійські війська і зазнали поразки, Австрія була розбита прусською армією. Після цього Венеціанську область було включено до складу Італійського королівства. Через рік спроба гарібальдійців захопити Рим знову закінчилася невдачею: біля Ментани вони наштовхнулися на озброєні новітніми скорострільними гвинтівками «шаспо» французькі війська. Зазнавши тяжких втрат, Гарібальді був змушений відступити. Останню перешкоду на шляху до об'єднання Італії було усунуто лише в 1870 р. під час франко-німецької війни. Скориставшись тяжким становищем Франції після капітуляції Наполеона III під Седаном, італійські війська безперешкодно зайняли Рим. «Вічне місто» було оголошене столицею Італійського королівства. Об'єднання країни завершилося. Об'єднання Італії сприяло розвитку капіталізму в країні, особливо в її північних провінціях, де створювались великі господарства та швидко зростала промисловість. Аграрний південь відставав, там ще довго зберігались великі поміщицькі латифундії і напівфеодальна здольщина безземельних селян. Унаслідок цього Італія значно відставала у своєму розвитку від передових держав Європи. Італія в середині XIX ст. була роздробленою країною з монархічним ладом (у Папській області - теократична монархія, де і державна, і церковна влада належали Папі Римському). Найбільшими італійськими державами були Сардинське королівство, Парма, Модена, Тоскана, Папська область, Королівство обох Сицилій (Неаполітанське королівство). Північна Італія - Ломбардо-Венеціанська область після 1815 р. відійшла до Австрії. Економічно це була відстала феодальна країна. Після поразки революції 1848-1849 рр. у країні настав період реакції - відновлено абсолютистські порядки, ліквідовано всі завоювання революції. Найвідсталішим регіоном був південь Італії (Неаполітанське королівство).Найрозвинутішими були північні землі Італії - Сардинське королівство з П'ємонтом. З діяльністю графа К. Кавура як голови уряду пов'язане економічне піднесення П'ємонту, зростання міжнародного авторитету. Йому вдалося знизити митні тарифи, залучити іноземний капітал, що сприяло будівництву залізниць (з 8 км у 1848 р. до 900 км у 1859 р.; всього в Італії в той час було побудовано 2 тис. км залізниць), розширенню торгівлі, зменшенню державного боргу. Головною галуззю країни залишалася текстильна, хоча зростали і металургійні, і машинобудівні підприємства.Наприкінці 50-х років у Італії посилюється рух за національну незалежність, у якому було дві течії:o поміркована, яку представляв перший міністр Сардинського королівства граф К. Кавур, що виступав за об'єднання Італії у складі конституційної монархії- Сардинії, яка єдина з усіх італійських держав мала конституцію;o революційна, яку очолювали Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді, що виступали за республіканський устрій майбутньої об'єднаної Італії.Кавур сподівався, що боротьбу за національне об'єднання очолить Сардинське королівство, частина якого - П'ємонт - була найрозвинутішою економічно. Тут уже розпочався промисловий переворот. Спираючись на П'ємонт, Сардинське королівство покращило своє економічне та політичне становище, зміцнило армію. Союзником королівства стала Франція Наполеона III. В обмін на збройну допомогу вона бажала отримати у володіння області Савойю та Ніццу, заселені переважно французами. К. Кавур підтримав формування Італійського національного товариства на чолі з Дж. Гарібальді, метою якого було визволення Італії.Війна Сардинського королівства та союзної Франції проти Австрії розпочалася у квітні 1859 р. Союзники заволоділи Ломбардією, розбили австрійську армію під Сольферіно. В Італії вибухнули революції, повсталі вимагали об'єднання із Сардинським королівством.Наполеон Ш, порушивши попередні домовленості, уклав перемир'я з Австрією на умовах переходу до Сардинського королівства тільки Ломбардії. Венеція залишилася в Австрії. Франція приєднала Савойю та Ніццу. У відповідь у березні 1860 р. національні збори Тоскани, Парми, Модени ухвалили рішення про приєднання до Сардинського королівства. Опорою реакції залишилося Неаполітанське королівство, де спалахнуло народне повстання.На допомогу повсталим з Північної Італії вирушила тисяча добровольців - "червоносорочечників" - на чолі з Дж. Гарібальді. У травні 1860 р. вони висадилися на о. Сицилія. Після цього загони, що зросли до 24 тис. осіб, підтримані місцевим населенням, переправилися на південь Апеннінського півострова і вступили до Неаполя. Після битви 1 жовтня 1860 р. і плебісциту (всенародного голосування) владу Бурбонів у державі було повалено, а Неаполітанське королівство об'єднано з Сардинським. Гарібальді визнав владу сардинського короля Віктора Еммануїла П і, розпустивши свій загін, повернувся до власного маєтку на острові Капрера.У квітні 1861 р. було проголошено утворення Італійського королівства (22 млн жителів) - головне завдання Рисорджименто (так називали рух італійців за національне визволення) було вирішено. Італія стала конституційною монархією з високим майновим цензом (тільки 2,5 % населення мали виборче право). У 1862 р. Гарібальді здійснив похід у Папську область з метою приєднання її до Італії, але зазнав поразки. У 1866 р. до Італії приєднано Венецію (після поразки Австрії у війні з Пруссією), а в 1870 р. - останню італійську територію - Папську область (після франко-прусської війни).3 1871 р. столицею Італії стало місто Рим.Об'єднання Італії стало наслідком героїчної тривалої боротьби італійського народу під керівництвом Мадзіні та Гарібальді. Але вони не змогли довести боротьбу до створення республіки і ліберальна буржуазія, взявши владу в свої руки, досягла обєднанняу формі конституційної монархії.Упроцесі об'єднання виникли передумови для формування єдиного внутрішнього ринку і промислового перевороту. Створення об'єднаного Італійського королівства значно прискорило економічний розвиток Італії.
