У 1661 р. помер кардинал Мазаріні. Королю Людовіку XIV на той час ішов 22 рік і протягом 54 років він правитиме країною. Ці роки ввійшли в історію як доба Людовіка XIV (1661-1715). Він зумів приборкати аристократію, змусивши її служити; змі¬цнив контроль над церквою, що домагалася автономії від Папи Римського, знищив гугенотську "державу в державі", підпорядку¬вав провінції своїм інтендантам. Не боячись загрози з боку об'єднаної опозиції, король мав змогу побудувати невеликий, але потужний комплекс централь¬них установ, якими керував він сам, а також нову організаційну мережу в провінціях, спроможну подолати місцевий спротив. На вершині стояла Верховна рада, де король двічі або тричі на тиж¬день обговорював питання великої політики разом із невеликим гуртом радників. Для запровадження указів король у перші роки свого вряду- вання спирався на спеціальні комісії чи ради: верховну, яка пра¬цювала у сфері внутрішньої та зовнішньої політики, її членами були міністри; фінансів - на чолі з канцлером; військову - діяла в умовах війни й у справах церкви з призначення королем пре¬латів - почесна назва вищого католицького духівництва (карди-нала, архієпископа, єпископа). Проте з бігом часу Людовік XIV став покладатися на своїх інтендантів, котрі дуже скоро пере¬творилися зі звичайних слідчих інспекторів на постійних віце- королів. 1661 р. була створена палата правосуддя, яка розглядала справи винуватців у фінансових зловживаннях. Королю належало право вето - заборона чи припинення введення в дію законопроекту. Людовік XIV позбавив Паризький парламент колишнього політичного статусу, деяких членів парламенту було відправлено в заслання. На початок 1673 р. законодавчий орган був позбавлений свого основного права - затримувати королівські закони й подавати на них заперечення. Усі найважливіші акти внутрішньої та зовніш-ньої політики Людовіка XIV були запроваджені за безпосеред¬ньої участі економіста Жана-Батіста Кольбера (1619-1683). Ним був розроблений послідовний„ план переведення фінансів, опо¬даткування й торгівлі на безкризову основуЗов¬нішня політика Франції за часів правління Людовіка XIV була успішною перш за все тому, що спиралась на найдосконалішу дипломатичну службу (нею керував сам король) і на військові сили. Вестфальський та Піренейський мир засвідчили, що Франція отримала частину Люксембургу, області Руссільйон, Артуа й Геннегау. Людовік XIV одружився з іспанською інфан¬тою Марією-Терезою за умови, що іспанський двір сплатить по¬саг у розмірі 500 тис. золотих екю. На той час Іспанія пережива¬ла фінансову кризу, тому виконати цю домовленість була не¬спроможна. Натомість кардинал Мазаріні вимагав включити в умови миру з Іспанією право Франції на іспанський престол. Нову війну з Іспанією (1667-1668) було розпочато для завою¬вання Бельгії, тобто тієї частини Нідерландів, яка після Нідерланд¬ської революції XVI ст. залишалась у володінні Іспанії. Проти дій Франції виступила Голландія, боя¬чись, що наступними загарбницькими кроками Франції буде її те¬риторія. Тому вона уклала союз з Англією та Швецією проти Франції. Війна закінчилась Аахенським миром (1668), за яким Франції дісталася Фландрія і дванадцять бельгійських фортець.Причиною французько-голландської війни (1672-1679) було намагання короля покарати Голландію за її втручання в деволю- ційну війну. Ця війна перетворила Вільгельма III Оранського (1650-1702), штатгальте- ра Голландії, на координатора опору. Його підтримав бранден- бурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм. Проти Франції виступили німецькі й іспанські Габсбурги. У 1675 р. Фрідріх Великий розбив шведів при Фербеллі- ні, тому Франція змушена була підписати Німвегенський мир (1679), за умовами якого до неї відходили кілька міст на кордоні іспанських Нідерландів (Камбре, Валансьєн, Франш-Контс). Людовік XIV намагався уникати відвертої війни, створивши спеціальну "палату приєднань", яка розглядала королівські пре¬тензії на деякі міста та юрисдикції на східному кордоні, після чого кожний сприятливий момент призводив до окупації певно¬го регіону. Протягом 1680-х р. було здійснено понад 160 анексій (Страсбург - 1681 р., Люксембург - 1684 р. і дрібні ельзаські князівства). На 80-ті рр. XVII ст. кордони Франції охоплювали майже всі землі в Західній Європі, населені французами.Саме Голлан¬дія в особі штатгальтера Вільгельма III Оранського, політичного діяча, почала ініціювала таємний оборонний союз проти Франції - Аугсбурзьку лігу (1686). До неї ввійшли: Іспанія, Голландія, Савойя, деякі дрібні німецькі князі, італійські володарі, Швеція, а згодом і Англія (1688). Війна Франції з країнами Аугсбурзької ліги закінчилась підписанням Рейксвейкського миру (1697). Згідно з цим договором Людовік XIV визнавав Вільгельма Оранського англійським королем; Іспанії було повернено Люксембург; Франція відмовлялась від завоювань у Німеччині, проте більша частина попередніх захоплень, зокрема Франш-Конте і Страс¬бург, залишалися їй. Війна за іспанську спадщину (1701-1714) стала початком падіння міжнародного впливу Франції. Прологом до війни стала смерть у 1700 р. іспанського короля Карла II із габсбурзького роду. Відповідно до заповіту, його наступником мав стати Фі- ліпп Анжуйський, молодший онук Людовіка XIV. Проти Фран¬ції виступила Австрія, імператор якої був одружений із сестрою Карла II. Австрію в цій війні підтримали Англія та Голландія. Війна сприяла створенню антифранцузької коаліції, яку очолили герцог Мальборо, принц Євгеній Савойський і найманець Г. Гейнсіус. Французькі війська захопили фортеці нідерландсь¬ких провінцій Іспанії, територію південно-західної Німеччини, але згодом зазнали поразки. Воєнні кампанії 1711-1712 рр. не сприяли перемозі країнам Аугсбурзької ліги. Прихід до влади в Англії кабінету торі, який прагнув до миру, сприяв закінченню війни. За умова¬ми Утрехтського (1713) і Раштаттського (1714) мирних догово¬рів за Францією залишався Лілль, Франш-Конте, Ельзас. Філіпп Анжуйський ставав іспанським королем під іменем Філіппа V. Відтак співвідношення сил між європейськими державами різко змінилося. Період французької гегемонії в Європі скінчивс1 вересня 1715р. французький престол успадкував правнук Людовіка XIV - п'ятирічний Людовік XV. Усупереч духівниці Людовіка XIV французький парламент проголосив регентом галантного і водночас розбещеного герцога Філіппа Орлеансь¬кого (1715—1723) — небожа Людовіка XIV. Регент відновив пра¬во паризького парламенту не погоджуватися з королівськими указами, оголосив політичну амністію, припинив переслідуван¬ня янссністів і гугенотів. Проте вже в 1718 р. під впливом придворної знаті та дворянства, Ф. Орлеанський позбавив парламент права відхиляти королівсь¬кі ордонанси, і тим самим парламентську опозицію було зне¬шкоджено. Головну роль у державі на той час відігравав карди¬нал Дюбуа - статс-секретар закордонних справ, який втягнув країну у військову сутичку з Іспанією (1719), що через деякий час мало не спричинило війну з Австрією. Країна переживала фінансову кризу й для виходу з неї регенту потрібно було ого¬лосити про державне банкрутство або знайти засоби, щоб спла¬тити борг. Фінансову раду очолив маршал Ноайль, який прагнув переглянути всі державні боргові зобов'язання, котрі були у приватних осіб. Незважаючи на численні арешти й пересліду¬вання фінансистів, йому вдалося анулювати лише незначну час¬тину державного боргу. Саме в цей час до Франції прибув Джон Лоу (1671-1729), шотландський фінансист, який оголосив, що він знає секрет необмеженого збагачення скарбниці. Він запро-понував організувати державний банк, в який французькі капі- таловкладники вносили б свої кошти, одержуючи за це прибуток у вигляді відсотків (ренти). На кінець 1720 р. в обігу було 3 млрд ліврів паперових грошей, а цінностей банк мав на 700 млн, тому наближені до двору люди першими поспішили обміняти в банку всі свої папе¬рові гроші на цілі фургони золота та срібла. Лоу намагався спи¬нити паніку через поширення чуток, залучивши до цих акцій поліцію, але це лише прискорило катастрофу. Грандіозна аван¬тюра закінчилася повним крахом, Лоу розорився і втік за кор¬дон, а його "система" призвела до колосального перерозподілу багатств у країні. Збагатилися спекулянти, лихварі, представни¬ки вищої придворної знаті, а розорилися - буржуазія, багаті вер¬стви дворянства. У Франції почали відновлюватися стародавні феодальні повинності.Внутрішнє становище країни на кінець 40-х рр. XVIII ст. було надзвичайно напруженим. Країною правили фаворити, король же більшу увагу приділяв жінкам і полюванню, аніж державному врядуванню. У країні назрівала політична й ідейна опозиція. На відміну від Англії, у Франції прошарок дворянства, здатного піти на союз із буржуазією, був ще незначний. Усі стани французького суспільства були незадо- волені політикою короля, однак абсолютизм тримався перш за все завдяки армії, поліції з її надзвичайно розгалуженою систе¬мою таємного розшуку та політичному терору. У період 20-80-х рр. французька зовнішня торгівля зросла в 4 рази. Франція за торговельним обі¬гом досягнула другого місця у світі після Великої Британії й продовжувала поступово скорочувати відставання від "володар¬ки морів". Французькі купці були запеклими конкурентами бри¬танців у колоніальній торгівлі, насамперед з Вест-Індією та Аф¬рикою, і зайняли провідні позиції в Східному Середземномор'ї.Розвиток-торгівлі стимулював суднобудування, текстильну та харчову промисловість. Зростало виробництво скла, паперу, мила, ювелірних виробів. У 1780-х рр. у Франції поширилось викорис¬тання парових машин, засновувалось багато металургійних під¬приємств, хоча промисловий переворот ще не розпочався. У виро¬бництві переважала примітивна домашня (розсіяна) мануфактура. Проте Франція надалі залишалась переважно аграрною краї¬ною. Сільськогосподарські виробники давали понад три четверті прибутків до державної скарбниці. У сільському господарстві впроваджувались новітні методи господарювання. З початку XVIII ст. до 1780-х рр. його продуктивність збільшилась більш ніж на 40 %.Водночас абсолютизм, феодальні пережитки все очевидніше гальмували розвиток країни, що викликало невдоволення пере¬важної більшості населення країни.
