Причинами революції в Німеччині булПолітична роздробленість країни, німецьких держав налічувалося 38. Це було основною перешкодою для капіталістичного розвитку.Поширення цехового ремеслаЗалежність селян від поміщиківБезмірне панування дворянстваНеоднорідною була країна і в економічному відношенні: Рейнська область, західні держави Німеччини вже не знали кріпосного права. Районом найбільшого засилля панщини була Пруссія. Неоднорідність була характерна і в промисловості. Фінансово-економічна криза й неврожай в 40-х р. XIX ст.Революція почалася 3 березня 1848 р. робітничою демонстрацією в Кельні. Невдовзі рух перекинувся у прусські землі. Було скликано Національні збори, які 27 березня 1849 р. прийняли Конституцію, що стверджувала недоторканність влади німецьких монархів, незмінність апарату управління землями. Носієм центральної влади мав стати імператор та двопалатний парламент — рейхстаг. Але Національні збори були розігнані 16 червня одним з монархів.Революція в німецьких землях скінчилася поразкою: Німеччина не стала єдиною національною державою.Перемога “прусського шляху” економічного розвитку німецьких земель.Німецька буржуазія, будучи політично слабкою і неорганізованою силою, пішла на союз із юнкерством. Він визначав усю соціально-політичну структуру німецького суспільства, надаючи йому мілітаристський, винятково агресивний, реакційний характерАле далі було відмічено позитивні сторони в розвитку економіки:У 50–60-ті роки Німеччина переживала промислове піднесення, пов’язане з широким розвитком важкої промисловості. Проте феодальні пережитки не дали змоги досягти високого рівня промислового розвитку.Надзвичайно важливу роль відіграли акціонерні компанії, які після революції 1848–1849 pp. почали рости як гриби. Усього за наступні 20 років у Пруссії виникло 295 компаній: гірничопромислових, металургійних, страхових, залізничних та інших, капітал яких становив 2,4 млрд марок. Важливе значення мав приплив іноземного капіталу — бельгійського, голландського, англійського, французького — у промисловість Рейнської області.Сільське господарство Німеччини в XIX ст. розвивалося досить швидко. У Померанії й Бранденбурзі, де переважали піщані ґрунти, розширили площі під картоплю, яку використовували для виробництва спирту — важливого експортного товару країни. За збором картоплі та цукрових буряків Німеччина в другій половині XIX ст. посіла перше місце у світі. До літа 1848 р. сили контрреволюції уже встигли значною мірою заспокоїтися після першого переляку, і це повинно було позначитись на долі загальнонімецького національно-об'єднавчого руху. Вибори до Установчих зборів, або у Франкфуртський парламент, як його почали називати, проводились майже повсюди на основі загального виборчого права, але це мало відбилося на його соціальному і партійному складі: у Франкфуртському парламенті, як і в прусських Установчих зборах, трудящі майже не були представлені. Величезна більшість депутатів належала до великої ліберальної буржуазії або до буржуазної інтелігенції. Особливо багато серед них було осіб так звабних вільних професій: професорів, адвокатів, учителів (до 500 із 800).Серед представників лівого демократичного крила визначну роль відігравали помірковані — журналіст Роберт Блюм, професор Карл Фогт. Рішучіші, так звані «крайньо ліві» демократи були представлені А. Руге та ін. І тільки в останній період діяльності Франкфуртського парламенту серед його членів з'явився заступник одного сілезького депутата, член Союзу комуністів Вільгельм Вольф.
Німецькі монархи не визнавали Франкфуртського парламенту, але в умовах революції не перешкоджали його скликанню. Передові громадські кола покладали на цей парламент великі надії. Та вже перші кроки Франкфуртських зборів розвіяли ці сподіванки.Після урочистого відкриття засідань 18 травня 1848 р. у франк-фуртському соборі св. Павла парламент розпочав роботу щодо створення центрального німецького уряду. Представники демократичної лівої внесли пропозицію обрати з учасників зборів^тимчасовий уряд і доручити йому виконавчу владу у всій країні. Ліберально-буржуазна більшість, що боялася поглиблення демократичної революції, відхилила пропозицію демократів і обрала на пост тимчасового імперського намісника Німеччини австрійського ерцгерцога Йоганна, який раніш ворогував з Меттерніхом і вважався лібералом. На допомогу йому з учасників самих зборів були висунуті кандидати на пости міністрів, здебільшого ліберали. На пост міністра-президента був призначений князь Лейнінген, а на пост міністра внутрішніх справ — австрійський чиновник Шмерлінг, обидва досить помірковані аристократи.Створення центрального уряду фактично мало що змінило у становищі Німеччини, оскільки влада і далі залишалася в руках окремих німецьких монархів, які аж ніяк не хотіли відмовлятися від своїх суверенних прав. У зв'язку з цим центральний уряд «завис у повітрі» — він не мав ні армії, ні власного бюджету й тому не міг здобути авторитету як у самій Німеччині, так і за кордоном.Діяльність Франкфуртського парламентВ літні місяці 1848 р. феодально-дворянська контрреволюція перейшла в наступ спочатку в Австрії, а потім у Пруссії та в інших німецьких державах. Кривава розправа генерала Кавеньяка з паризькими робітниками в червневі дні запалила всіх противників демократичної революції в Німеччині.Перехід контрреволюції в наступ викликав у рядах демократії зрозумілу тривогу й спонукав до спроб зміцнити місцеві організації демократичної фракції і створити її ЦК. Але це все-таки не перетворило демократичну ліву Франкфуртського парламенту на справді революційну партію. її діячі, як і раніш, стояли на позиціях буржуазної законності й не спроможні були розв'язати жодної проблеми революції. Тільки небагато хто з них, наприклад Р. Блюм, чинили опір контрреволюції.Спеціальна комісія, яку створив парламент, дуже довго обговорювала питання про знищення феодальних повинностей на селі, але так і не дійшла якогось висновку. Так сами невдало закінчились і спроби ліквідувати різні успадковані від середньовіччя перешкоди в галузі торгівлі, наприклад стародавні річкові мита. Усі пропозиції, повязані з поліпшенням становища робітників зустрічали опір буржуазної більшості. Визнання за трудящими права на працю було рішуче відхилено.Не меншу безпорадність проявляв Франкфуртський парламент також у спробах розв'язати найважливіше питання — національне. З перших днів революції познанські поляки зажадали визнання їхньої національної незалежності. Але буржуазно-ліберальна біль¬шість парламенту не захотіла наражатися на відкриту сутичку з прусською вояччиною. Ця більшість, крім того, і сама прагнула посісти польські землі й тому санкціонувала ганебні дії прусського уряду в Познані й оголосила Познань невід'ємною частиною майбутньої Німецької імперії.Збори також стали на бік катів чеського народу і, після того як у Празі в червні 1848 р. австрійські війська придушили демо¬кратичне повстання, привітали їхнього командуючого Віндішгреца. Навіть представник демократичної лівої А. Руге підкреслював у своїй промові, що автономію може бути надано окремим народностям «лише залежно від наявних можливостей». Франкфуртський парламент підтримав австрійський гніт у Північній Італії і відкрито заявляв, що розглядатиме всяку спробу італійців захопити Трієст як напад на Німеччину.
