Опришки – це учасники народно-визвольної боротьби в Галичині на Закарпатті, Буковині проти феодально-кріпосницького гніту польської і української шляхти, молдавських феодалів, угорських і австрійських поміщиків у 16-1-й половині 19 ст. Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. Назва опришки походить від лат. “oppressor” – нищівник (тобто винищувач шляхи, орендаторів). Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Центром опришків були Карпатські гори. Туди тікали розорені покривджені українські а також польські пани і угорські селяни, бідні міщани. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені, невеликими загонами.
Зброєю опришки були луки, списи, сокирки (векери). У 18-19 ст. типовою зброєю стали пістолі, рушниці, ножі (черешки), рогатини, Символом бойової доблесті опришків були топірці (бартки, або балти). В 1649-54 рр. вдало виступали опришки на Лемківщині. З ними підтримував зв’язки керівник повстання польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 у Молдавії разом з військом Г.Хмельницького діяли 2 тис.
Але, найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках 18 ст. під проводом О. Довбуша. Перші згадки про виступи Довбуша та його опришків знаходимо в документах за 1738 р. У 1738—1739 рр. Олекса Довбуш розгортає діяльність навколо Печеніжинського ключа, а згодом і всього Яблунівського староства. Зазвичай загін Довбуша складався з десяткапівтора хлопців. Головною зброєю була бартка, без якої «гуцул у гори не йде». Власне, саме сокира робить українське опришківство унікальним з-поміж інших повстанських рухів, де переважали лук зі стрілами, шаблі та ножі або вогнепальна зброя. Загалом, загін Довбуша діяв біля восьми років — аж до його смерті. Це тільки той період, про який відомо з документів. Про силу його загону свідчить один промовистий факт: головнокомандувач «всіє» Польщі Йосиф Потоцький вирушив сам на Гуцульщину на чолі двох із половиною тисяч вояків на придушення повстанського руху. Окрім цієї армади, горами постійно нишпорив загін полковника Пшелуського зі сто п’ятдесятьма вояками, який роками висліджував Довбуша. Отож регулярна армія протистояла кільком десяткам наймитів, пастухів та зубожілих селян. Співвідношення військових сил було, приблизно, один до сотні. Селяни інколи навіть шукали захисту в Довбуша, бо вже в 1739 р. на прохання одного селянина з Малих Лючок опришки боронили його перед братами. Виступ Олекси Довбуша — не епізод в історії селянської боротьби на західноукраїнських землях, а закономірний результат розвитку опришківства за 300 років. Дії Довбуша — найбільш яскрава сторінка і історії боротьби західноукраїнських селян проти соціального й національного гноблення. Олекса з перших днів свого виступу прославив себе серед простого люду, котрий зразу ж повірив йому і допомагав, чим міг. Після його загибелі загони опришків очолили В.Баюрак, Б.Бойчук. Опришки прали участь у гайдамацькому русі 18 ст. на Правобережжі України. Рух опришків не припинявся після загарбання феод. Австрією Галичини (1772); Буковини (1774).
Внаслідок посилення феодальна кріпосницька експлуатація і національного гноблення рух опришків у 1-й чверті 19 ст. значно пожвавився. Протягом 1-ї половини 19 ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів. За допомогою численних каральних загонів австрійському урядові все ж вдалося придушити опришківський рух.
