Форми народного протесту проти свавілля поміщиків були різноманітними. Багато селян намагалися уникнути виплати податків і виконання повинностей на власників та покріпачення, перейшовши в козацтво. Зубожілі селяни, щоб позбутися загальних податків і повинностей, переходили в підсусідки до старшини, духівництва, заможних козаків або навіть багатих селян. Чимало посполитих і навіть рядових козаків, щоб хоч на недовгий час поліпшити своє становище, переходили жити на слободи, які засновували старшини на пустищах. Протестуючи проти наростаючого феодального гніту, великі маси селян, рядових козаків та міської бідноти переселялися і втікали в південні степи, на Запоріжжя, а також на Правобережну Наддніпрянщину, яка, за умовами «Вічного миру» 1686 p., була нейтральною смугою між Росією і Польщею, зокрема на Фастівщину, де Палій організовував правобережне козацтво. Гетьмани й царський уряд боролися проти цих переселень і втеч, але припинити їх не могли. Однією з форм протесту селян проти кріпосництва і «гноблення» булла і відмова від сплати податків і виконання повинностей, а також захоплення в старшини і монастирів земель, випасів, сінокосів, худоби та іншого майна, потрава посівів тощо.
Однак, поряд з цими формами антифеодального протесту селяни та рядові козаки піднімали й відкриті повстання. Найбільшим у цей час було народне повстання 1707—1708 pp., яке розгорнулося значною мірою під впливом повстання донських козаків і російських селян під проводом Кіндрата Булавіна (додатково, питання №14).
Участь українських козаків і селян у повстанні під проводом К. Булавіна. Повстання 1707—1708 рр. Царський уряд на початку XVIII ст. посилював кріпосницький гніт по всій країні. Він вів наступ і на права й вільності козацтва, зокрема донського, прагнув ліквідувати його самоврядування, став вимагати видачі з Дону селян-утікачів, добивався усунення козацької бідноти з козацьких військ.
Це викликало незадоволення селянства Росії й донського козацтва, що привело до повстання, яке почалося 9 жовтня 1707 р. на р. Айдарі нападом двох сотень козаків на чолі з К. Булавіним на каральний загін царських військ князя Ю. Долгорукого. Повстання охопило станиці верхнього Дону й поширилося на Середнє Поволжя та Південно-Східну Україну. До Булавіна приєдналося багато запорізької сіроми й українських селян-утікачів. Навесні 1708 р. повстання продовжувалося. Між Запоріжжям і Доном діяли загони С. Драного, М. Голого, С. Безпалого, І. Некрасова та інших отаманів чисельністю близько 9 тис. чол. Незабаром повстання охопило Дон і 43 повіти Росії. Зокрема, воно поширилося на значну частину Слобідської України й Запоріжжя. Царський уряд кинув великі війська проти повстанців. Цим військам допомагали також лівобережна й слобідська козацька старшина. На початку липня 1708 р. біля м. Тора (тепер Слов'янськ) загони Драного і Безпалого були розбиті. Незабаром під Азовом зазнали поразки й основні сили булавінців. Загинув і Булавін. Одночасно з булавінським повстанням розгортали боротьбу й народні маси Лівобережжя. У другій половині 1708 р. проти старшини піднялися селяни й рядові козаки Лубенського, Полтавського, Гадяцького, Миргородського, Прилуцького, Переяславського, а потім і інших полків. Особливо великими, по 800—1000 чол., були загони Перебийноса й Молодця.
Велике народне повстання під проводом Булавіна, в якому спільно з російськими селянами та козаками вели активну боротьбу українські козаки й селяни та трудящі інших національностей, завдало серйозного удару феодально-кріпосницькій системі. У ході цього, як і інших антифеодальних рухів, народні маси, і передусім селяни, поступово переконувалися в необхідності більш рішучого натиску на поміщиків, усвідомлювали важливість спільних дій трудящих різних національностей.
