Правобережна Україна як культурно-територіальний регіон українських земель мала свої особливості, зумовлені історичними умовами і традиціями. Протягом першої половини XVIII ст., коли вона знову перейшла до Речі Посполитої, там поляки запровадили таке економічне та суспільно-політичне життя, яке вони вкорінили уже на всій території Галичини.
На середину XVIII ст. майже 40 польських магнатів контролювали 80 % території Правобережжя. На західноукраїнських землях у руках магнатських родин опинилося майже 60 % усіх селянських господарств. Великі земельні володіння вимагали значної кількості робочих рук, яких на Правобережжі хронічно не вистачало. Адже ці землі в другій половині XVII – на початку XVIII ст. були спустошені воєнними діями, набігами кримських і ногайських орд, політикою «великого згону» лівобережних гетьманів та російського царизму і перетворені в «пустельне поле». Тож мало було закріпити за собою права на володіння землею – треба було цю землю заселити.
Розвиток товарно-грошових відносин на Правобережжі і західноукраїнських землях у першій половині XVIII ст. поступово призводив до соціальної диференціації сільського населення. З одного боку, збільшувався прошарок заможних селян, а з іншого – виникала велика група малоземельних: піших, халупників, однотяглових. Так, у Богуславському старостві на Київщині в 1768 р. у 36 селах налічувалося 2767 селян, з них безтяглових – 1525, з тяглом – 1242 господарства (однотяглових – 286, що мали по 2 воли – 188, по 3 – 538, по 4–5 – 105, по 6 і більше волів – 125 селянських господарств). З’явилася й постійна категорія вільних селян – «гультяїв» та наймитів. Вони постійно наймалися до заможніших господарів: козаків, шляхти, міщан-ремісників. У поміщицьких господарствах Правобережжя було розповсюджене так зване челядництво, коли селянам замість панщини чи інших повинностей надавали робити «у дворі» пана протягом року, а то й більше. За певну винагороду вони виконували обов’язки сторожів, пастухів, нянь, погоничів, бондарів, ковалів, рибалок тощо.
Найбільші розміри повинностей виконували селяни на Волині, Київському Поліссі та західній частині Поділля внаслідок щільнішої заселеності цих регіонів.
Зростання товарності магнатського господарства у XVIII ст. вело до створення нових фільварків і збільшення норми повинностей селян, адже всі основні види господарських робіт (заорки весною, оборки восени, зажинки, обжинки, закоси, обкоси) виконувалися ними та їхнім інвентарем. Панщина переважала на Волині (до 234 днів у рік), інтенсивно поширювалася на Поділлі та в окремих районах Київщини, однак на півдні Брацлавщини і Київщини її майже не було. Крім панщини, посполиті відбували й інші повинності: шарварки (дорожна повинність), толоки, сторожу, гребельне та ін.
Характерною ознакою правобережних і західноукраїнських міст і містечок наприкінці XVII – впродовж XVIII ст. було зростання в них євреїв-орендарів завдяки протекції магнатів, зацікавлених у їх посередництві та орендарських послугах. Так, лише на території Галичини у другій половині XVIII ст. проживало майже 30 % євреїв Речі Посполитої, де загалом їх було понад 60 тис. осіб – приблизно третина єврейського населення тогочасної Європи. У багатьох західноукраїнських містечках вони становили навіть більше половини жителів міст: у Добромилі – 70,2 %, Дрогобичі – 58,8 %, Перемишлі – 55,6 % тощо. Подібна картина була характерна у XVIII ст. не лише для галицьких, а й волинських, подільських і київських містечок так званої «смуги постійної єврейської осілості». Єврейське населення переважно займалося торгівлею, лихварством, орендарством, корчмарством і нецеховим ремеслом (золотарі, шевці, кравці, кушніри, шклярі). В Правобережній і Західній Україні головною перешкодою на шляху формування загального внутрішнього ринку стали поширення відробіткової ренти і великі привілеї магнатів у торгівлі (зокрема, право землевласників обмежувати, а то й забороняти селянську торгівлю). Продаж товарів у магнатських маєтках обмежувався також монопольним правом їх власників на стагнення мита.
У другій половині XVIII ст. поглибилася торгова спеціалізація правобережних та західноукраїнських міст. Так, у Кременці, Луцьку, Славуті продавалася сіль. Дубно, Ковель, Володимир відомі як центри торгівлі худобою і солоною рибою. Житомир став одним із центрів торгівлі сукном, полотном, шовковими і бавовняними тканинами, цукром і чаєм. Хмільник був відомий торгівлею поташем, селітрою, склом. Дедалі більшого значення як торговий центр набував Бердичів, який був розташований на перехресті основних шляхів. У результаті трьох поділів Речі Посполитої і приєднанням до Росії Причорномор’я та Криму відбулися значні зміни у зовнішній торгівлі Правобережної України. Втратила колишнє значення торгівля через Гданськ і дедалі більша роль належала торгівлі через чорноморські порти. Волинь, Поділля, Київщина все більше втягувалися у тісні економічні зв’язки з Лівобережною Україною і Слобожанщиною, які в той час стали складовою всеросійського ринку.
Отже, соціально-економічний розвиток правобережних і західноукраїнських земель наприкінці XVII – у XVIII ст. мав свої особливості, які полягали насамперед у тому, що економічною основою цих регіонів було велике землеволодіння у формі магнатських латифундій з його фільварково-кріпосницьким гнітом, яке гальмувало вільний розвиток сільського господарства, ремесел і торгівлі, а також міст. Однак під впливом товарно-грошових відносин землевласники шукали шляхів підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, розвивали ремесла і промисли, торгівлю. Якщо у XVIII ст. на Лівобережжі, у Слобожанщині й Запорожжі найбільша власність була сконцентрована в українських родинах – гетьманських і старшинських, то у Правобережжі й Західній Україні – в польських магнатів і шляхти. Однак розвиток тут підприємств мануфактурного типу, внутрішньої і зовнішньої торгівлі свідчив про новий етап у процесі формування ринкових відносин на цих українських землях.
