Оскільки у маніфесті Катерини конкретно не йшлося про козацькі вибори, Рум’янцев вирішив вжити тут правила, що існували в Росії для однодвірців, яких він вважав аналогом козаків. Однодвірці були на військовій службі, посідали по одному господарству і вважалися привілейованими державними селянами. Застосування подібних виборних процедур означало, що в них візьмуть участь тільки виборні козаки, бо козацькі старшини ніколи не погодились би на однаковий статус з нижчими за себе «однодворцами». Рішення Рум’янцева внесло також розбрат і серед козаків, які вважали себе на соціальній шкалі набагато вищими від однодвірців — фактично, рівними зі знаттю
Щодо українських умов, козацький делегат обирався від певної кількості сіл, найвірогідніше, від куреня (підрозділу сотні) Ці делегати висилалися у штаб-квартири сотень для складання сотенного наказу.
Козацькі накази однозначно захищали автономію Гетьманщини. У дев’яти з десятьох полкових наказів вимагалося підтвердження усіх малоросійських прав і привілеїв, а в трьох містився заклик до виборів гетьмана. 8 полків підтримали традиційні вибори старшини, а 5 — нагадували урядові про те, що як привілейованих воїнів козаків слід шанувати нарівні зі знаттю
Для багатьох козаків українська автономія означала теоретичну рівність зі шляхтою.
Ще одна козацька вимога — вільні вибори старшини — забезпечувала їм не тільки більший вплив у вирішенні військових справ та управлінні регіонами, але й відкрила б також шлях до більшої соціальної мобільності. Вибори козацької старшини, якщо ще й відбувались, перетворились у той час на просту формальність
Як свідчать козацькі накази, він мав цілу низку серйозних недоліків: по-перше, значно збільшив податковий тягар для підпомічників; по-друге, оскільки ця категорія козаків проживала разом зі старшиною і виборними козаками і допомагала їм, певна частина цього податку лягла на плечі інших козаків; по-третє, з’явилася велика група козаків, які вже не відрізнялися у податкових справах від селян
Батуринська спр́ава — епізод виборчої компанії до Законодавчої комісії 1767–1768 рр. Під час виборів депутата від ніжинського і батуринського шляхетства на зборах у Ніжині у 1767 р. за присутості П. Румянцева, який намагався забезпечити обрання лояльного до нової адміністрації Гетьманщини депутата та укладання проурядового наказу, шляхта обрала своїм представником Л. Селецького. Однак при укладанні остаточного тексту наказу позиції виборців розійшлися. Замість Л. Селецького був обраний Г. Долинський, йому вручили наказ який містив вимоги про гарантування української політичної автономії, право вибору гетьмана, збереження чинності українського права і судочинства за Статутами Великого князівства Литовського. Румянцев оголосив вибори у Ніжині не дійсними і призначив повторні вибори на 15 травня 1767 р. На нове зібрання прийшло лише 16 із 50 шляхтичів, причому вони відмовилися підписувати наказ, який їм запропонував ставленик Румянцева Селецький. Румянцев наказав заарештувати всіх участників зборів і оголосив вручений Долинському наказ не дійсним. Військовий трибунал засудив 36 українських шляхтичів до страти, а Генеральний військовий суд визнав винними 18 осіб, 14 з яких отримали довічне ув'язнення, а 4 позбавили рангу. Катерина ІІ схвалила діяльність Румянцева, однак, побоюючись небажаного для царського самодержавства політичного розголосу, не наважилася здійснити репресії у повному обсязі. У липні 1768 р. Сенат скасував смертні вироки та заслання, залишивши в силі позбавлення всіх засуджених рангу і права займати урядові посади.
