У середині XVIIIст. Нова Січ досягла повного політичного і соціального апогею. Хоча її автономія й обмежувалася царизмом, а демократія занепадала, усе ж Січ залишалась самодостатньою територією зі своєрідним управлінням і господарюванням. Це була одна з форм української державності, створеної народом у пізньому середньовіччі, що у XVIIIст. потрапила під протекторат Російської імперії.
Крім власне Нової Січі як місця розташування вищого військово-адміністративного управління Коша, запорожці вибудували ряд укріплень вздовж кордону з Кримським ханством. Територія Запорожжя поділялася на 8 адміністративних округ, що звалися ладанками: Орільську, Протовчанську, Самарську, Кодацьку, Інгульську, Кальміусську, Бугогардівську та Прогноїнську, Козацьке військо складалося з 38 куренів, і кожен воїн, вступаючи у козаки, приписувався до одного з них. При ньому він проходив військовий вишкіл і ніс нелегку козацьку службу.
Військова, адміністративна і судова влада в Новій Січі належала кошовій, паланковій та курінній старшині. Кошовий отаман, писар, суддя, осавул, довбиш та інші старшини обиралися щорічно 1 січня на загальній військовій раді. Курінні отамани обиралися на сході куреня. Паланкова старшина, очолювана полковником, призначалася Кошем.
Основну масу 100-тисячного населення Нової Січі, що мешкало переважно у понад 100 слободах, складали козаки і посполиті. Козаки мали господарство і несли військову службу. Вони не платили податків. Старшина і заможні козаки володіли великими господарствами-хуторами, що звалися зимівниками. Посполиті допомагали споряджати козаків до війська і платили податок до скарбу Коша. їх так і звали - «військові піддані». Вони займалися рільництвом, скотарством, промислами й торгівлею.
Життя і побут козаків мало в чому змінилися у порівнянні з минулими століттями, проте соціальні відносини зазнали певних зрушень. З'явилося багато одружених козаків, змінилося господарювання. У зимівниках козаки все більше розвивали хліборобство. На чималих степових просторах наймити старшини випасали великі табуни коней, стада великої рогатої худоби, отари овець. Сільськогосподарська продукція старшини йшла переважно на ринок, що сприяло її збагаченню. Виникли багаті господарства і серед посполитих, які також збували чимало товарної продукції на ринку.
Основною робочою силою у зимівниках і заможних господарствах ставали наймити, кількість яких швидко зростала, особливо влітку - у жнивну пору. Наймана праця поширювалась також у рибальстві, добуванні солі, візницько-транспортному промислі - чумакуванні.
Поступово в середовищі запорожців формувався прошарок нечисленної заможної старшини, верхівки, середнього козацького загалу сіроми й зовсім знедоленої голоти. Серед посполитих також ішло майнове розшарування. Між козаками і посполитими не було юридичного кордону. Заможні посполиті часто переходили до стану козаків, а частина козаків, коли лишала козацьку службу, йшла у посполиті, виконуючи належні повинності й сплачуючи податки до скарбниці Коша.
Значною мірою запорозьке козацтво й тепер поповнювалося за рахунок прибулих селян-втікачів з Лівобережжя, Слобожанщини та особливо з Правобережжя. Вимоги царського уряду, гетьманської адміністрації і поміщиків - власників утікачів - про повернення селян назад Кіш не виконував. Такими діями адміністрація Січі зміцнювала автономний авторитет Запорожжя, поповнювала населення краю, його вільну найману робочу силу, збагачувала скарбницю. На захист прибулих втікачів ставала маса рядових козаків, лави яких власне і поповнювалися новими поселенцями. Часто втікачі вступали до козацтва як найманці багатих козаків, бо бажали бути вільними, але військову службу нести не хотіли. 3 них часто складалися партизанські загони гайдамаків, які поверталися на Правобережжя озброєними і добре навченими воїнами - запеклими ворогами панів, посесорів, орендарів.
