Зростання товарно-грошових відносин в Україні у ХVІІІ ст. відбувалося переважно за рахунок селянства, що продавало надлишки виробленого продукту. Кріпаки, з благословення господарів, займалися торгівлею, крамарством, кустарними промислами, реалізували продукцію на ринку та платили ренту панові. Певна частина багатих селян ставала підприємцями та мала мануфактури. До ринкових відносин поступово залучалося ремесло. Цьому сприяв дозвіл царського уряду займатися ремеслом поза цехами. У країні процвітали ярмарки, базари та торги. На базарах реалізувався обмін продукцією між містом та селом, на торгах пропонувалася продукція однієї галузі, ярмарки ж фактично економічно об'єднували цілі регіони; завдяки ярмаркам і торгам відбувалося втягування України у загальноросійський ринок. Та паростки капіталізму власне в Україні, як-то фермерське сільське господарство та купецькі мануфактури, не мали достатніх умов для розвитку, розвиток ринкових відносин був загальмований як державними обмеженнями, так і невеликою споживацькою ємністю національного ринку.
Як зазначав М. Оглоблін, у ХVІІІ ст. в Україні велика мануфактура не виростала органічно з місцевого господарства, її поява була продиктована зовнішніми чинниками, зокрема – потребами Росії у військових та інших товарах. Та і першими великими фабрикантами України були не українська шляхта та купецтво, не козацька старшина, але російські князі та вищі дворяни. Українська мануфактура фінансово була пов'язана з російським землеволодінням в Україні, ресурсно, принаймні частково, – з українським шляхетським господарством, але зосереджувала у собі чималі трудові ресурси українців. Значна частина великих мануфактур були державними. Серед засновників цілком могла б бути українська старшина – юридично цьому ніщо не заважало, але через невисокий рівень своїх статків вона не спроможна була засновувати великі підприємства. Втім, від другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст. серед фабрикантів вже відомі окремі українські прізвища
Таким чином, протягом ХVІ–ХVІІІ ст. в Україні з'являються елементи буржуазних відносин. Однак, загальні тенденції, що панували у тогочасному суспільстві, не дозволяють говорити про буржуазний розвиток, хіба що про появу його елементів у надрах феодального суспільства. Його визначали такі чинники:
• Україна перебувала у складі станових феодальних держав;
• Україна зазнала двох хвиль рефеодалізації (кінець ХVІ – перша половина ХVІІ ст. і від 1713–83 рр.);
• Хмельниччина як антифеодальна національно-визвольна революція не створила стійких передумов для розвитку буржуазних відносин.
Промислова модернізація України відбувалася повільно і не випливала із природного буржуазного розвитку, як це мало місце у Західній Європі. У ній значну роль відігравали держава, поміщицька власність та кріпацтво, і вона забезпечувала інтереси метрополії.
Процеси ж обуржуазнення відбувалися певною мірою навіть усупереч промисловій модернізації. Колоніальне положення України в феодальних імперіях і політика правлячих станів сприяли тому, що українці на теренах України майже ніде не відігравали самостійної, тим більше провідної, ролі у розвитку буржуазних відносин, оскільки не мали політико-правових умов для формування великих капіталів та організації великого промислового виробництва. Єдиний виняток – розвиток елементів фермерського сільськогосподарського капіталізму на Запорожжі у ХVІІІ ст.
