Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. 1772 до складу Австрії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а 1774 — Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд утворив на захоплених територіях Коронну землю — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель.
Одночасно з соціальним змінювався й національний склад народу України. Українці становили абсолютну більшість. Проте частина населення, насамперед місцевої знаті, русифікувалась, полонізувалась, мадяризувалась і татарщилась. Найхарактернішою демографічною рисою України стало збільшення кількості росіян за рахунок утікачів-кріпаків і офіційно переведених з Росії селян і майстрових людей. На схід від Дніпра розкинулася Лівобережна Україна — колишня Гетьманщина, основною частиною населення якої були селяни. У 1783 р. значна їхня частина була закріпачена: у губерніях Лівобережжя кріпаки становили 40-45 % місцевого населення. Того ж року припинив своє існування стан козацтва. Козацьке військо було реорганізоване в регулярні частини російської армії, а решта козаків отримали статус державних селян. Вони сплачували державі податок, який становив четверту частину їхніх прибутків. На відміну від кріпаків, державні селяни проживали на хуторах. Вони мали право продавати, купувати, дарувати, заповідати свою землю. Державні селяни користувалися й окремими привілеями в господарській діяльності. Через два роки після цих соціальних змін імперський уряд надав колишній козацькій старшині вищих рангів привілеї російських дворян. Це дало їм змогу зберегти своє провідне соціальне становище в краї. Дворянство Лівобережжя — нащадки козацької старшини — ще деякий час зберігало свої національні риси. Національний склад Лівобережжя був найодноріднішим. На зламі століть українці становили понад 98 % мешканців краю. В основному це були селяни й поміщики. Найчисельнішою національною меншиною на Лівобережжі протягом першої третини XIX ст. були євреї. Після ліквідації Гетьманщини на Лівобережжі збільшилася кількість росіян. Вони переважали серед державних чиновників військових, жандармів, поліцейських. Із кінця XVIII ст. на північ Лівобережжя почали переселятися російські старообрядці та білоруси. Нечисельні етнічні меншини утворювали також греки, волохи (румуни й молдавани) та болгари, які згуртувалися в Грецьке братство — привілейовану торговельну компанію. їхнім центром був Ніжин. Правобережна Україна. Населення Правобережжя було представлене передусім трьома станами і народами. На зламі століть 88 % мешканців цього краю становили українці — майже всі вони були кріпаками, важке становище яких визначали дві причини. Перша пов'язана з націленістю магнатських маєтків на товарне виробництво. Вирішальною запорукою їхніх великих прибутків стала неоплачувана праця кріпаків. Панщина, замість визначених трьох днів, часто становила шість. Експлуатація селян на Правобережжі сягнула тієї критичної межі, за якою селяни вже не мали змоги утримувати власні господарства. Посиленню експлуатації сприяла й інша причина. Чужі етнічна культура й релігія, ксенофобські настрої, поширені серед польських поміщиків щодо українських селян, робили їхнє життя нестерпним.
Вирішальною запорукою їхніх великих прибутків стала неоплачувана праця кріпаків. Панщина, замість визначених трьох днів, часто становила шість. Експлуатація селян на Правобережжі сягнула тієї критичної межі, за якою селяни вже не мали змоги утримувати власні господарства. Посиленню експлуатації сприяла й інша причина. Чужі етнічна культура й релігія, ксенофобські настрої, поширені серед польських поміщиків щодо українських селян, робили їхнє життя нестерпним.
На зламі століть шляхетська верства становила 7,8 % населення Правобережжя. За національним складом це були польські або ж спольщені магнати й шляхтичі. Терпиме ставлення російських властей до панівного становища польської шляхти в краї тривало до польського повстання 1830-1831 pp. Після нього офіційний Петербург повів політику зросійщення. До губернських міст Правобережжя і насамперед до Києва цілеспрямовано переселяли російських професорів, студентів, військовиків, купців і ремісників. Швидко зросла кількість євреїв — від 3,5 до 10 % у загальній чисельності населення. Вони стали другою за чисельністю етнічною групою краю, що було результатом запровадження імперським урядом «смуги осілості» для євреїв. їм заборонялося виселятися поза межі колишньої Речі Посполитої в глиб Російської імперії. Загалом Правобережжя до першої половини XIX ст. було регіоном найвищого соціального та національного напруження. Слобідська Україна. Наприкінці XVIII ст. українці становили 85,9 % місцевого населення в цьому краї. Переважна більшість серед них була державними селянами — нащадками козаків, а поміщики походили з козацької старшини слобідських полків. Утративши автономію ще в 1765 p., вони швидко зросійщувалися. Другою за чисельністю етнічною групою були росіяни, які проживали переважно на сході Слобожанщини та в її губернському центрі — Харкові. Російські чиновники як провідна адміністративна верхівка наглядали за життям краю. Посиленню російських соціальних і культурних впливів сприяло надання російськими імператорами великих маєтків своїм фаворитам і столичним державним чиновникам. Несподіваною перешкодою російським впливам стала діяльність викладачів і студентів Харківського університету, які перетворили його на просвітницький центр, що працював на зміцнення української національної культури. Південна (Степова) Україна. Російський уряд дозволяв оселятися там вільним селянам, колишнім козакам, відставним солдатам. Одночасно південні землі роздавалися царським улюбленцям, високопосадовцям, військовикам. Щоб зацікавити хліборобів, вони на 20-30 років звільняли переселенців від сплати податків. Одночасно поміщики привозили до своїх маєтків кріпаків з інших регіонів України та частково селян із Росії. У 1796 р. на Південну Україну було офіційно поширено дію кріпосного права. Проте переважною більшістю населення тут були вільні українські селяни, які проживали в близькому сусідстві з представниками інших народів. Найчисельнішою групою іноземних колоністів стали німці. Вони засновували свої села в степових місцевостях усіх трьох губерній — Катеринославської, Херсонської, Таврійської. Протягом другої половини XVIII ст. на колишніх землях Запорожжя було засновано дві великі колонії сербів: Новосербію і Слов'яносербію. На заході Херсонської губернії, між Бугом і Дністром, дозволялося селитися молдованам. Уздовж берегової лінії Чорного моря осідали переважно болгарські й грецькі селяни. Загалом у національному складі населення Південної України наприкінці XVIII ст. домінували українці. У 1782 р. вони становили 71,5 %. Найбільше було їх у Херсонській губернії (90,6 %), найменше — у Таврійській (24,4 %), до складу якої входили Крим і значна частина Чорноморського та Азовського узбережжя. Найчисельніші меншини Степової України становили росіяни і молдовани — по 9 %, вірмени й цигани — по 3-4 %. За умов посилення кріпосницького гніту та малоземелля Південна Україна сприймалася українцями як казковий благословенний край, де можна було легко й швидко «розжитися». Тому чисельність мешканців тут швидко зростала за рахунок переселенців. За приростом населення губернії Степової України набагато випереджали інші регіони Російської імперії.
