Несподівана смерть імператора Петра І в січні 1725 р. відкрила нову епоху російської історії, коли наступники монарха-реформа-тора були змушені переглянути чимало його реформаторських починань, звірити реальні можливості країни з пропонованими радикальними змінами. Подібна участь очікувала й на курс Петра І в українських справах, реалізований в ході реформ 1722-1725 рр.
У випадку з Україною додатковим стимулом до перегляду офіційного політичного курсу стосовно характеру взаємин Петербурга та Глухова виступала загроза нової війни з Туреччиною, в ході якої було вкрай важливо гарантувати лояльність українського козацтва.
Навесні 1725 р. уряд Катерини І випустив з-під варти українських старшин, які утримувалися у Петропавловській фортеці. Щоправда, випущені з ув'язнення старшини не мали права повертатися в Україну і перебували під домашнім арештом у Петербурзі.
Черговий різкий поворот у ставленні до українських справ відбувся вже навесні 1727 р. Після смерті Катерини І на престол сходить онук Петра І - малолітній Петро II, а влада в імперії фактично переходить до рук князя О.Д.Меншикова.
Саме з ініціативи останнього на засіданні Верховної таємної ради 12 травня 1727 р. ухвалюється рішення скасувати запроваджені Малоросійською колегією податки та дозволити проведення нових гетьманських виборів. Цього разу, крім мотивів зовнішньополітичних, а також бажання привернути на свій бік українське козацтво, важливу роль відіграв особистий конфлікт князя Меншикова з президентом Малоросійської колегії Степаном Вельяміновим.
У другій половині липня 1727 р. Іноземна колегія підготувала інструкцію офіційному уповноваженому імператора Петра II на гетьманських виборах в Україні, формуляр гетьманської присяги та особливі таємні статті імператорському резиденту. У таємному циркулярі наголошувалось на тому, що, незважаючи на деклароване маніфестом відновлення права вільної гетьманської елекції, представник імператора повинен був докласти всіх зусиль для того, аби гетьманом обрали не кого іншого, а лише миргородського полковника Данила Апостола, вірність російському престолу котрого не викликає сумнівів. У тому ж разі, коли учасники Генеральної ради висловлюватимуть бажання передати гетьманську булаву комусь іншому, резиденту потрібно було під будь-яким приводом перервати процедуру гетьманської елекції та чекати на додаткові вказівки з Петербурга. Таким чином, даючи дозвіл на реставрацію в Україні гетьманства, російське керівництво не бажало допустити того, щоб було відновлено право вільної гетьманської елекції.
Щоправда, у випадку з кандидатурою Д.Апостола офіційному Петербургу нічого було хвилюватися, оскільки старий козацький полковник користувався неабияким авторитетом в Україні і заперечень щодо надання гетьманської булави йому в руки не надходило. Навпаки, звістка про відновлення гетьманства викликала велику радість в українського громадянства. 1 жовтня (с. с.) 1727 р. у Глухові відбулася Генеральна рада, учасники якої одностайно підтримали кандидатуру миргородського полковника як єдиного претендента на гетьманський сан.
Аби втримати за Росією певний контроль за сферою українського судочинства, передбачалася реорганізація Генерального військового суду, до складу якого мали входити три вищих українських старшини на чолі з гетьманом і три російських офіцери. Але головувати обов'язково мав український гетьман, а до того ж судочинство мало чинитися виключно згідно з українськими нормами і кодексами. При гетьманському уряді запроваджувалася посада російського міністра, яку обійняв представник імператора Петра II на Глухівській генеральній раді таємний радник Федір Наумов. Прерогативи міністра охоплювали те ж коло функціональних обов'язків, яке перебувало у віданні резидентів Петра 1 при гетьманському уряді І.Скоропадського.
