Одними з ключових питань конституції є закріплення в Преамбулі та шостому параграфі моделі організації державної влади та принципів управління. Новаторськими ідеями гетьмана П. Орлика та його документа був парламентаризм та розподіл державної влади на законодавчу, виконавчу, судову гілки. Конституція визначала Генеральну Раду як прообраз загальнодержавного представницького органу, в точу числі законотворчого та законодавчого. До його складу входили генеральні полковники з урядниками, старшинами і сотниками, «генеральні радники від полків» - по декілька «знатних ветеранів і вельми заслужених мужів» від кожного полку як територіальної одиниці і послів від Низового Війська Запорозького. Генеральна Рада формувалася як шляхом обрання, так і шляхом призначення за посадою. Гетьман не мав права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без посереднього схвалення Генеральною Радою. Всі члени парламенту зобов’язані були принести присягу на вірність державі. За конституцією ГР скликалася три рази на рік: в січні (на Різдво Христове), у квітні (на Великдень) та у жовтні (на Покрову), а також за рішенням гетьмана. Порядок денний кожного скликання ГР формулювався і вносився гетьманом України. Як правило, ГР заслуховувала звіти гетьмана, питання про недовіру йому, обирала генеральну старшину за поданням гетьмана та заслуховувала її звіти. Парламентарі були наділенні правом «докоряти» гетьману «за порушення законів і вольностей Батьківщини» та, відповідно, притягати його до відповідальності.
Конституція визнавала гетьмана главою держави і главою виконавчої влади, він виступав символом держави (народу). Гетьман обирався представниками усіх верств населення та складав присягу на вірність державі. Обрання гетьмана широкими верствами народу значно посилювало і зміцнювало авторитет гетьманської вдали і обмежувало прерогативи ГР. Конституція радикально позбавляла самодержавних прав і значно обмежувала владу гетьмана. Це був наслідок піврічних переговорів із запорожцями і козаками та досягнення за ними компромісу гетьманом з метою забезпечення йому підтримки в умовах еміграції двома найбільш впливовими верствами населення. Разом з тим гетьман зберігав широке коло важливих і впливових повноважень та функцій. Його влада багато в чому була схожою до функцій президентів чи спікерів у майбутніх республіканських державах. У період між скликаннями ГР гетьман наділявся повноваженнями вирішувати відповідні законодавчі питання разом з генеральною старшиною. На конституційному рівні чітко формулювалися і закріплювалися засади та мета гетьмана у здійсненні зовнішньої політики держави: досягнення політичного суверенітету і незалежності України, встановлення мирних стосунків із сусідніми державами. У зносинах з іншими державами гетьман виступав гарантом існування держави та захисником її території. Гетьман очолював уряд, до якого входили генеральні старшини. Він вносив кандидатури генеральних старшин на розгляд ГР. Генеральна старшина постійно перебувала при гетьмані і була йому підконтрольною і підзвітною. Гетьман не міг проводити власну кадрову політику та створювати особисто підпорядковану адміністрацію. У свою чергу, гетьман був підзвітний Раді. Значно обмежувались його права у фінансовій сфері, він позбавлявся права розпоряджатися державним скарбом та землями. На термін виконання служби йому надавались рангові маєтності з чітко визначеними прибутками.
Важливе місце в конституції приділено судовій справі (владі). Судочинство мало здійснюватись новостворюваним Генеральним Судом і сулами. Генеральний суд відокремлювався від гетьманської влади. Він наділявся широкими повноваженнями розглядати всі судові справи державної ваги. Суд мав діяти незалежно і повинен був виносити рішення «не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом».
