Повстання під проводом Семена Палія 1702—1704 рр. У 1699 р. Річ Посполита й Османська імперія підписали Карловацьке перемир’я. Цього ж року сейм ухвалив рішення про ліквідацію козацького війська на Правобережжі. Гетьману Самусю та полковникам наказали розпустити полки. Однак полковники відмовилися виконати це розпорядження і розпочали запеклу боротьбу проти польського панування, яку сучасники називали «другою Хмельниччиною». На чолі цього повстання став Семен Палій (Гурко). Палій народився в містечку Борзна на Чернігівщині в козацькій сім’ї. Освіту здобув у Києво-Могилянському колегіумі. Потім став козаком Ніжинського полку. Згодом перебував на Запорожжі, де швидко завоював авторитет серед козаків і отримав прізвисько Палій. Служив у П. Дорошенка. У 1683 р. С. Палій очолює козацький загін, що разом із поляками бився під Віднем. Ян ІІІ Собеський називав його «віденським богатирем». Після повернення з походу Палій оселився на Правобережжі. Коли польський уряд оголосив про формування козацьких полків, Палій разом з кількома сотнями запорожців заснував полк з центром у м.Фастів. Під його управлінням перебувала територія колишніх Білоцерківського, Канівського, Чигиринського та Уманського полків. Але на ці землі прагнула повернутися й шляхта. Козацькі звичаї заважали поширенню панщини, що викликало конфлікт зі шляхтою. Зрештою дійшло до відкритого протистояння. Ситуацію загострило укладення «Вічного миру» між Польщею і Москвою, за яким Правобережжя залишалося у складі Речі Посполитої. Це перекреслило плани Палія. На всі його звертання до царя взяти Правобережжя під свою руку той відповідав відмовою, натомість пропонуючи йому переселитися на Січ. С. Палій відмовився. У 1689 р. С. Палій із загоном козаків напав на Немирів Узяти місто не вдалося. Новим гетьманом став Самусь. Палія заарештували й ув’язнили в місті-фортеці Маґдебург. За рік козаки його звільнили і він повернувся до Фастова, де він продовжив свою політику.Відкрита боротьба проти Польщі розпочалася у 1701 р. із селянських заворушень на Поділлі та Брацлавщині. Потім повстання охопило Київщину та Східну Волинь. На бік повсталих перейшли всі правобережні полки.Коронний гетьман Яблонський спробував захопити С. Палія у Фастові, але на захист міста піднялися всі жителі. Після невдалої облоги міста поляки відступили на Поділля, а козаки Палія опанували терени майже всієї Правобережної України і вигнали звідти шляхтуУлітку 1702 р. повстання спалахнуло з новою силою, набувши рис національновизвольної боротьби. У листопаді повсталі захопили оплот поляків на Правобережжі — Білу Церкву, а згодом Немирів. Для придушення повстання поляки кинули 15-тисячний загін під командуванням Адама Сенявського. Повстання було придушено на Поділлі та Брацлавщині.Розвиток повстання відбувався у дуже складних зовнішніх умовах. Йшла Північна війна. Річ Посполита поділилася на два ворогуючі табори: один на чолі зі Станіславом Лещинським підтримував Швецію, інший — на чолі з Августом ІІ — Росію. Об’єктивно повстання було на руку Швеції, але лідери повстання сподівалися на підтримку Москви і лівобережного гетьмана.Ще до початку повстання Палій звертався до царя, а також до Мазепи з пропозицією приєднати Правобережжя. Однак Росія не наважувалася порушити умови «Вічного миру» 1686 р. Лише навесні 1704 р. російські війська з українськими козаками, очолюваними гетьманом І. Мазепою, виступили в похід на Польщу, щоб надати допомогу королю Августу ІІ у боротьбі зі шведами.Зі вступом Мазепи на Правобережжя повстанню було покладено край. Палія, як можливого претендента на гетьманську булаву, було заарештовано й за згодою царя заслано до Сибіру. Правобережні землі опинились під управлінням Мазепи, який фактично став правителем об’єднаної Гетьманщини. На цих землях він проводив обережну політику. З одного боку, було збільшено кількість козацьких полків до семи. Уся старшина, крім Палія, залишилася на своїх посадах; з іншого — каралися «бунтівники» й підтримувалася шляхта.У 1707 р. ситуація різко змінилася. Шведський король Карл ХІІ здійснив стрімкий похід проти Польщі, завдавши поразки Августу ІІ. Петро І опинився перед дилемою: анексувати Правобережжя і тим самим налаштувати проти себе польську шляхту, чи залишити Правобережжя у складі Речі Посполитої, підтримавши проросійські сили. Він обрав останнє, міркуючи, що краще мати в Польщі проросійські сили при владі й контролювати всю країну, ніж отримати її частину, а другу частину — вороже налаштовану. Але такий поворот не влаштовував І. Мазепу, який зробив ставку на Швецію, сподіваючись відірвати від Росії і Польщі всю Україну. Проте поразка під Полтавою шведських військ у 1709 р. перекреслила його плани.
