Імперські тенденції, що були характерними для політичного курсу уряду Петра І, з кінця XVII ст. починають справляти вирішальний вплив і на ставлення до української автономії.Український правитель, будучи, непересічним політиком, за короткий час зумів завоювати безмежну довіру царя. А це, в свою чергу, дало йому змогу підняти авторитет гетьманської влади всередині країни та певною мірою навіть впливати на розвиток подій на міжнародній арені. Зокрема, Мазепа встановлює постійні активні зв'язки з польським керівництвом, підтримує контакти з молдавським господарем і правителями татарських орд. У 1701 р. буджацькі татари навіть звертаються до українського регіментаря з пропозицією прийняти їх під гетьманську протекцію. Проте такі стосунки з царем мали і зворотний бік. Мазепа повинен був постійно підтверджувати перед сюзереном своє реноме, активно демонструючи власну лояльність і запобігливість. Така політика спочатку сприяє консервації української автономії, проте загалом таїть у собі серйозну небезпеку «тихої» інтеграції Гетьманату до Російської імперії, перетворення України на провінцію останньої. На початку XVIII ст. в оточенні царя-реформатора обговорюються плани проведення військової та політико-адміністративної реформи в Україні. І. Борщак стверджував, що в цей час у верхніх ешелонах влади Російської держави обговорювалися проекти, згідно з якими передбачалося після смерті гетьмана Мазепи або після усунення його будь-яким способом від влади в Україні ліквідувати козацтво як стан., його планували переселити на східні кордони Росії або застосувати до нього цілеспрямований терор, після чого колонізувати Лівобережжя переселенцями з Росії чи іноземцями, щоб таким чином раз і назавжди знищити "огнище ворохобників".М. Костомаров, а слідом за ним Б. Крупницький та інші дослідники вказують на існування в царському оточенні планів реформування державного ладу Гетьманату протягом 1706—1707 pp. Українське керівництво уважно стежило за розвитком геополітичної ситуації в регіоні, вирішальним чинником якої була російсько-шведська війна. Внаслідок фатального для України політичного розкладу початку XVIII ст. будь-який результат цього військового протистояння міг мати для української державності найстрашніші наслідки. Зазначені обставини, врешті-решт, спонукають старшину і гетьмана до рішучих кроків, спрямованих на розрив згубного ланцюга.Політичний вибір українського керівництва, реалізований восени 1708 p., був цілковитою несподіванкою для Петра І. дізнавшись про події в Україні, царський уряд докладає максимум зусиль для привернення на свій бік українського суспільства. Так, російська адміністрація активно поширює в Україні заяви про збереження козачих прав і вільностей, ліквідовує оренди та деякі інші вкрай непопулярні статті оподаткування, зобов'язує офіцерів і солдат, які несуть службу в Україні, поводитись із місцевим населенням і старшиною "сколко возможно ласково"Заходи, здійснені урядом Петра І в Україні, що містили й жорсткі репресивні дії до прибічників Мазепи переконали царя в надійності російських позицій в Гетьманаті..Перемога, здобута російською армією під Полтавою, дала можливість урядові Петра І закріпити присутність при гетьманському дворі царських резидентів. Вони виконували такі функції: слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах України; нейтралізовувати агітацію прибічників гетьмана І. Мазепи; контролювати зовнішньополітичні кроки гетьмана І. Скоропадського; слідкувати за тим, щоб останній не звільняв і не призначав на старшинські уряди козаків, «неописавшись к великому государю» тощо26.Коло функціональних обов'язків царського резидента суттєво розширювала таємна інструкція, ухвалена монархом 27 липня (с. с.) 1709 р. Для запобігання «измене» резидентові дозволялось при потребі використовувати два піхотних полки, введені до гетьманської столиці напередодні виборів 1708 p., а також інші російські військові частини, розквартировані в УкраїніТаким чином, характер взаємин Українського Гетьманату з російською монархією на початку реформаторської діяльності Петра І зазнає суттєвих змін, з огляду на які є всі підстави класифікувати перше двадцятиліття XVIII ст. як певний перехідний етап у політиці царя щодо України. В цей час продовжували існувати окремі старі "московські" підходи і водночас викристалізовувалися нові — "імперські". Промовистим свідченням змін служило запровадження інституту царських резидентів у державне життя Гетьманату, активне втручання Москви в кадрову політику українського уряду, введення російських норм в діловодство Генеральної військової канцелярії та Генерального військового суду, насильницьке інтегрування господарського комплексу Лівобережної України до внутрішнього ринку Російської держави, залучення її матеріальних ресурсів на військові потреби Російської держави тощо. Водночас зазначені заходи готували ґрунт для нових, більш радикальних нововведень у механізм, що регулював політичні відносини України з Російською державою.
