Дослідження дорадянської доби висвітлюють окремі аспекти історіографії буржуазних реформ. Враховуючи те, що дорадянські історики здійснювали лише перші кроки у створенні праць історіографічного характеру, не всі з великих реформ знайшли належне висвітлення. Перші спроби історіографічного аналізу селянської реформи 1861 року належать Г. Джаншиєву та І Дживєлєгову. У цей період Б.Б. Веселовський і О.Ф. Фортунатов [2] здійснили огляд наукової та публіцистичної літератури, присвяченої реформам органів самоврядування. їхні праці швидше нагадували бібліографічний опис, ніж історіографічний аналіз. У зв’язку з відзначенням урочистостей запровадження земств та міських дум, на початку XX ст. громадськість широко обговорювала значення діяльності органів самоврядування для суспільства. Як результат в дослідженні П. Гронського [3], висвітлюється тогочасне розуміння сутності самоврядування, яке формувалося на сторінках публіцистичної і наукової літератури. Отже, у дорадянський період, науковці заклали лише початок історіографічним дослідженням органів місцевого й міського самоврядування. Крізь призму висвітлення ставлення громадськості до воєнних реформ, П. Бобровський побіжно виклав історіографію реформ воєнних навчальних закладів. У цілому зауважимо, що історіографічні праці початкового періоду, вирізнялися радше емоційним забарвленням, ніж глибоким аналізом опублікованих видань. У дорадянський період судові, фінансові, воєнні та освітні реформи другої половини XIX початку XX ст. не знайшли належного висвітлення в історіографічних працях. Серед найбільших російських істориків другої половини XIX - початку XX століття в тій чи іншій мірі займалися аналізом особистості і державної діяльності Олександра I В. О. Ключевський, М. Ф.. Дубровін, А. А. Кизеветтер, А. А. Корнілов та ін .
B. О. Ключевський вказував на два основних прагнення, які становили зміст внутрішньої політики Олександра I: 1) «рівняння станів перед законом» та 2) «введення їх у спільну дружну державну діяльність». Однак Ключевський бачив Олександра I «розкішним квіткою, який зів'яв перед труднощами». Він виявив потайливий, лукавий характер виховання імператора. А реформаторська діяльність Олександра, на його думку, нічого не дала ні країні, ні се народу: навпаки, у результаті «уряд і суспільство розійшлися, як ніколи не розходилися колись».
C. М. Соловйов, навпаки, доводив, що Олександр I мав свій власний чітко виражений принцип у внутрішній політиці: уникати крайнощів. На думку історика, в характері Олександра не було нічого загадкового - він був переконаним прихильником модернізації Росії. Завдяки цьому Росія уникнула революційного вибуху.
