Національно-визвольна війна, наступні майже безперервні воєнні дії з їх неминучими супутниками — вбивствами, голодом, епідеміями, хворобами, полоном — негативно позначилися на демографічному становищі українських земель. Кількість населення зменшилась, загальмувався його приріст, відбулися переливи людей з одних регіонів до інших. Найспокійніше пристанище в розбурханій війною Україні було на Лівобережній Україні, Запоріжжі та Слобожанщині. Сюди й потяглися поодинці, групами та цілими селами переселенці та втікачі з Галичини, Волині, Поділля й Київщини. На лівий берег Дніпра перебралися тисячі жителів Корсунського, Канівського, Уманського, Торговицького, Паволоцького та інших полків. Особливо активізувалася міграція правобережної людності на східні землі під час турецько-татарських вторгнень у 70-х роках. Вражений цим літописець Самійло Величко зазначав, що «залишок народу в містах і повітах тамошніх на сюю Дніпра сторону перебирався і де сподобав, по різних сьогобічних полках україно-малоросійських для свого прожиття вибирав і засідав місця...». На початку 80-х років на Лівобережжі зібралося 120 тис. втікачів. Серед них були люди різних національностей — українці, поляки, білоруси, волохи, молдавани, серби та ін.
Відсутність кріпацтва, вільні землі та свобода господарської діяльності нестримно притягували в Гетьманщину російських селян, посадських і ратних людей. Переважно на Стародубщині й Чернігівщині оселялися вихідці з Брянська, Севська, Путивля, Москви, Переяславля-Заліського, Солі Вичегодської та інших російських міст і місцевостей. Незважаючи на всі заборони царського уряду, козацька старшина й прості люди, вірні козацькому принципу «з Запоріжжя видачі нема», давали притулок втікачам і переховували їх від царських властей. Крім того, контингент росіян поповнювався кримінальним елементом. Саме в другій половині XVII ст. російський уряд почав висилати на заслання у Київ різних злочинців. Усього протягом цього періоду в Україну прибуло майже 40 тис. росіян. За рахунок міграції й приросту кількість населення Лівобережної України протягом другої половини XVII ст. збільшилася з 1,2 до 1.8 млн чол.
Міграційні потоки з різних регіонів спрямовувалися й на Слобожанщину. Зацікавлений у колонізації слобідських земель і захисті своїх південних кордонів російський уряд надавав українським переселенцям різні пільги та привілеї. За ними визнавалося козацьке звання, дозволялося вводити козацький устрій, виділялося по 10— 16 десятин на душу, зерно для посіву, гроші для заведення господарства. Тільки в 1663 р. у гирлі Балаклійки осіло 200 чол. з Чернігівщини. Наступного року на Слобожанщину прибуло 1100 «черкас» на чолі з полковником Іваном Федоровим. Переходили на Слобожанщину й невеликі партії переселенців та одинаки. Українці заснували Харків, Білки, Біловоддя, Гуляй-Поле, Стару Водолагу, Шебелинку, Каменку та інші міста й села. Переважно за рахунок українських мігрантів кількість населення Слобожанщини на кінець XVII ст. зросла майже в три рази й становила 250 тис. чол. Переселення російських селян обмежувалося властями й не набрало значних розмірів.
Тоді як на Лівобережжі та Слобожанщині кількість людності збільшувалась, на Правобережжі й Східній Галичині — зменшувалась. Багато жителів переселилося на східні землі, загинуло в ході майже безперервних воєнних дій або потрапило в неволю. Були роки, коли татари відводили у Кримське ханство по 20— 40, а то й по 300 тис. полону. Містечка і села Київщини, Волині й особливо Поділля спустіли, поля позаростали травою, під ногами валялися людські кістки. На Правобережній Київщині чисельність жителів скоротилася на 200— 250, Волині за 1673— 1683 рр. — на 217, Поділлі за 1659— 1667 рр. — приблизно удвоє. Тільки з 80-х років ці регіони поступово починають підніматися з руїн, заселятись козаками Семена Палія, Самійла Самуся, Іскри та інших полковників. За рахунок втеч на Закарпаття та в інші регіони, загибелі у боях та смерті від хвороб, епідемій зменшилася кількість лемків Сяноцької землі. Протягом півстоліття тут не зареєстровано появи жодного нового населеного пункту. Населення Перемишльської землі почало кількісно збільшуватися тільки в останнє десятиріччя XVII ст.
