Росія і Пруссія, стурбовані реформами, що почалися, використовували як привід для втручання в польські справи так зване «дисидентське питання» - про обмеження прав некатоликів («дисидентів») в Польщі в середині XVIII ст. Понятовський і «Прізвище» відмовилися виконати вимоги Росії і Пруссії про гарантії прав «дисидентів», побоюючись втратити підтримку католицької шляхти. У відповідь за сприяння ззовні були створені православна конфедерація в Слуцьку і протестантська - в Торуні і був розроблений план детронізації Понятовського, якому в цих умовах не залишалося нічого іншого, як поступитися. На сеймі 1768 права «дисидентів» були відновлені, одночасно сейм підтвердив і гарантував дотримання «кардинальних прав» (liberum veto, вільна елекції монарха, право непокори королю). Гарантом стабільності цих законів була Катерина. У відповідь католицька шляхта об'єдналася в Барську конфедерацію під гаслом захисту державної незалежності, шляхетських привілеїв і прав католицької церкви.
Пан реґіментарій хотів негайно послати проти повстанців загін полковника Хаєцького, але довідавшись, що під Хотином стоїть 5000 турок, а навпроти Бабшина (на правому березі Дністра) — турецька піхота, готова в будь-який час прийти на допомогу конфедератам, скасував своє рішення, адже могла розпочатися війна з Туреччиною, якої всіляко намагалася уникнути Росія. У його донесенні йшлося, що «лицарі Марії», очевидно, на чолі з А.Пулаським захопили Панівці, які лежать майже під самим Кам'янцем, і отаборилися в михайлівському замку Маковецького. То була справжня фортеця з вишколеною залогою. Хоч і невелика, але збудована за всіма правилами фортифікації, вона слугувала повстанцям військовою базою. Звідси вони подалися в Дем'янківці й захопили це село, де був проголошений черговий універсал. Таким чином, околиці Кам'янця поступово почали переходити під контроль конфедератів. К.Браницький, втративши ініціативу, тихо сидів в укріпленому таборі. Повстанці прислали до Я.Вітта сурмача з універсалами. Я.Вітт універсали взяв, а «трембача» відпустив. К.Браницький «висловив пану Вітту за це невдоволення й наказав наступного разу його схопити й закувати, оскільки парламентарі можуть бути під час війни, але не від повстанців». Король не тільки скасував наказ стосовно арешту посланців від конфедератів, але й гостро розкритикував за це К.Браницького. Така реакція свідчить тільки про одне — Станіслав Август не відкидав можливості порозумітися з конфедератами й за сприятливого розвитку подій з їхньою допомогою позбутися російської опіки. Король перебував поміж двох вогнів і тому не приховував, що йому потрібно буде або відмовитися від дружби з імператрицею, або стати зрадником вітчизни.
Барська конфедерація, знесилена розколом суспільства і безкінечними чварами в лавах самих конфедератів, стала формальною причиною першого поділу Речі Посполитої. 5 серпня 1772 р. союзники, «остерігаючись цілковитого розпаду держави через анархію», підписали угоду, за якою вони розбирали на свою користь «санітарні смуги» по периметру Речі Посполитої. Скликаний у вересні 1773 р. сейм під загрозою ще більших територіальних втрат ратифікував цю угоду. Польща втратила 211 тис. км2 території, де проживало 4 млн 630 тис. чол. населення.
Конфедерацію задушила зброя могутнього східного сусіда. Головними тактичними одиницями повстанців були кавалерійські підрозділи, які через брак озброєння, відсутність військової дисципліни та артилерії не могли на рівних змагатися не тільки з регулярними російськими військами, але й з козаками. Відсутність єдиного командування над загонами конфедератів, а, головне, лідера, здатного об'єднати навколо себе зусилля патріотів, зробило рух нежиттєздатним.
Урятувати державу могла тільки згода, одностайність усього суспільства, готовність національної еліти пожертвувати заради батьківщини особистими амбіціями та приватними інтересами. Однак гонористі магнати, розбещені подачками сусідніх держав, виявилися нездатними захистити свою державу.
Не справдилися надії на спільні дії з Високою Портою. У воєнній кампанії проти Росії Туреччина програвала битву за битвою. Утративши Бендери, фортеці на Дунаї та флот у Чесменській затоці, турки переймалися своїми проблемами, а тому нічого іншого, окрім притулку, запропонувати конфедератам не могли.
Москва ще з часів Васілія ІІІ вважала польські землі своєю «вотчиною», а відколи російські емісари й полки стали почуватися там як удома, Польща була приречена. Упродовж усього XVIII ст. Росія намагалася не допустити будь-яких реформ, скерованих на оздоровлення державного ладу Речі Посполитої. Варто згадати лише один із пунктів, ухвалених сеймом восени 1767 р. на вимогу М.Рєпніна, де йшлося, що жоден сейм не має права будь-що змінювати в політичному устроєві держави.
Великою помилкою конфедератів було їх далеко не шляхетне поводження з православним населенням, яке потерпало від конфедератів. Саме тому спалахнула Коліївщина.
Один із найавторитетніших дослідників тих подій В.Конопчинський уважав, що Бар не був доброю школою повстання, коли вів своїх вояків від поразки до поразки, своїх політиків - від помилки до помилки, а закінчився загальним духовним занепадом. Водночас, що стосується розвитку національного самоусвідомлення, то виховний вплив Барської конфедерації був надзвичайно позитивним. Тому в Польщі завжди находилися тисячі патріотів, які, нехтуючи маєтностями, свободою та життям, піднімалися на боротьбу за незалежність батьківщини й урешті-решт здобули її та відродили втрачену колись державу.
