Після закінчення австрійсько-турецької війни для сербів під Габсбургами розпочинається складний період пристосування до нового середовища, сповнений страждань, поневірянь, важкої й тривалої боротьби за збереження національної ідентичності та віри. Угорська сторона не визнавала законності пільг, що їх серби одержали від імператора,оскільки ці пільги прямо зачіпали інтереси мадярської верхівки. Всіляко
перешкоджали здійсненню наданих сербам прав органи місцевого самоврядування Хорватії. Дедалі більшого розмаху набував антагонізм економічного й побутового характеру між сербами (угорцями та хорватами.
Останні раптом відчули конкуренцію прибульців практично в усіх сферах життя. Цей антагонізм посилювався й ускладнювався міжконфесійним протистоянням "старого" і "нового" населення: католицька пропаганда в
середовищі православних сербів проводилася й до переселення 1690 р., але тепер вона була значно агресивнішою.
Крім іншого, сербам у Австрії було дозволено створити самостійну церковну організацію на чолі з митрополитом, якого мали обирати на своїх зібраннях — "саборах" — делеговані представники різних суспільних
верств. Якщо врахувати значення церкви в житті сербського етносу, то наявність такої структури фактично означала й дозвіл на певну політичну діяльність, що також викликало різке невдоволення серед угорців і
хорватів.У боротьбі за реалізацію своїх прав і пільг "австрійські" серби спиралися тільки на підтримку певних державних і політичних кіл у Відні,які надавали таку підтримку, виходячи виключно з власних уявлень та
інтересів. Сербів активно підтримували в австрійській столиці, як правило, лише тоді, коли треба було чинити опір туркам або ж коли загострювалися австрійсько-угорські відносини. Наприклад, під час угорського повстання на чолі з Ф. Ракоці 1703—1704 рр., коли виникла реальна небезпека переходу сербів на бік повстанців, Відень ладен був обіцяти їм усе що завгодно. Після деяких вагань серби виступили проти мадярів і зробили вирішальний внесок у перемогу австрійців над Ракоці. За це імператор трьома спеціальними "дипломами" (24 лютого, 7 серпня та 29 вересня 1706 р.) підтвердив усі пільги, надані сербам у попередній час.Важливою подією в житті сербів під владою Габсбургів стало створення в 1702—1703 рр. Потисько-Помориського кордону ("границі") — специфічного за формою і статусом національного військового поселення, яке мало забезпечувати захист державного кордону Австрії від можливих нападів
османів. Для сербів, які й стали захисниками кордону ("граничарами"), це означало певне полегшення, оскільки військові поселення вздовж кордону підпорядковувалися не місцевій угорській адміністрації, а Верховній військовій раді у Відні.Наприкінці XVII— в першій третині XVIII ст. зміцнюються зв'язки сербів зРосією, які відтепер поступово поширюються не лише на релігійно-духовну,а й на державно-політичну сферу. З цього часу Росія знову бере участь у європейському житті як одна з великих держав. Від епохи Петра І вона все тісніше й тісніше пов'язана у своєму історичному розвитку з долею слов'янського світу й насамперед — із сербами та чорногорцями. Після перших особистих контактів Петра І із сербськими представниками (1698) Росія свідомо спрямовує свої дипломатичні зусилля на залучення сербів до спільної боротьби проти султана. Це відбувається під двома головними гаслами: православна солідарність і слов'янська єдність.
