Віденський конгрес — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом Венцель Лотар фон Меттерніхом, яка проходила у Відні з 1 листопада1814 р. до 8 червня1815 р.
Його мета полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції попередньої весни, яка також відображатиме зміни після розпуску Священної Римської імперії вісім років тому. Обговорення продовжувалося, незважаючи на повернення з вигнання і відновлення влади у Франції екс-імператора Наполеона I у березні 1815 року, завершальний акт Конгресу був підписаний за дев'ять днів до його остаточної поразки при Ватерлоо18 червня1815 р.
Незвичайною особливістю «Віденського конгресу» є те, що він не був традиційним конгресом — учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбулася протягом неофіційних засідань серед великих держав, без великої кількості делегатів від менших держав.
Конгрес був стурбований з визначенням стану всієї Європи після наполеонівських війн, — та переробка умови миру між Францією і Шостою коаліцією, які вже були визначені Паризьким договором, підписаним кілька місяців тому.
Учасники
Росію на конгресі представляли Олександр І, К. В. Нессельроде і А. К. Розумовський;
Великобританію — Р. С. Каслрі і А. У. Веллінгтон;
Австрію — Франц II і К. Меттерніх,
Прусію — К. А. Гарденберг, В. Гумбольдт,
З меншими повноваженнями були представники:
Рішення
Росії було надано велику частину Варшавського герцогства (Польща) і було дозволено залишити Фінляндію (яку вона, завоювала у Швеції в 1809 і мала під владою до 1917 року).
Пруссії було надано дві п'ятих Саксонії, частину Варшавського герцогства (Велике Князівство Познанське), Данциг і Рейнланд /Вестфалія.
Німецький союз з 39 держав був створений з попередніх 350, під головуванням австрійського імператора. Лише частина території Австрії і Пруссії, була включена до Союзу.
Нідерланди і Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію, під владою династії Оранських-Нассау.
За для компенсації Оранським-Нассау втрати землі Нассау на користь Прусії, Сполучене Королівство Нідерланди і Велике Герцогство Люксембург утворили особистий союз в рамках династії Оранських-Нассау, з Люксембургом (але не Нідерландами) на території Німецького союзу.[1]
Шведська Померанія, яка відійшла до Данії рік тому, була передана до Прусії.
Нейтралітет Швейцарії був гарантований.
Англія отримала частину Французьких і Голандських колоній, а також весь Французький флот.
Ганновер віддало герцогство Люнебург Данії, але була розширена шляхом додавання колишньої території єпископства Мюнстер і колишньої пруської Східної Фризії, і надання статуту королівства.
Більшість територіальних завоювань Баварії, Вюртембергу, Бадену, Гессен-Дармштадте, і Нассау 1801—1806 були визнані. Баварія також встановили контроль над Рейнланд-Пфальц і частиною наполеонівського князівства Вюрцбург і Великого герцогства Франкфурт. Гессен-Дармштадте, в обмін на відмову від князівства Вестфалія на користь Пруссії, було надано місто Майнц.
Австрія відновила контроль над Тиролем і Зальцбургом, колишніми Іллірійськими провінціями, і отримала Ломбардію-Венецію в Італії і Рагузу в Далмації. Колишні австрійські території в південно-західній частині Німеччини залишалися під контролем Бадену і Вюртембергу, а також Австрійські Нідерланди, також не були повернуті.
Габсбургам були повернені Велике герцогство Тоскана і Герцогство Модени і Реджо.
Папська держава відновила свої колишні терени, за виключенням Авіньйону і Конта-Венессен, які залишилися частиною Франції.
Сполученому Королівству були підтверджені права на Капську колонію, Південна Африка; Тобаго; Цейлон, і різні інші колонії в Африці і Азії. Деякі колонії, в першу чергу Голландська Ост-Індія і Мартиніка, були повернені їх попереднім власникам.
Король Сардинії відновив владу у П'ємонті, Ніцці і Савої, і був наданий контроль над Генуєю (кінець тимчасово відновленої Генуезької Республіки).
Герцогство Парма, П'яченца і Гуасталла отримали Марія Луїза, дружина Наполеона.
Герцогство Лукка було створено для династії Бурбон-Парма, яке мало право на повернення Парми після смерті Марії Луїзи. *Бурбон Фердинанд I відновив контроль над Неаполітанським королівством, але під час Ста днів підтримав Наполеона, викликавши Неаполітанську війну.
Работоргівля була засуджена.
Свобода судноплавства була гарантована на багатьох річках, у тому числі на Рейні.
Священний союз — союз європейських монархів, укладений після краху наполеонівської імперії для боротьби проти революційного і національно-визвольного руху і забезпечення непорушності рішень Віденського конгресу 1814—1815 рр.
Так званий акт Священного союзу було підписано 26 вересня1815 р. в Парижі російським імператором Олександром I, австрійським імператором Францом II і прусським королем Фрідріхом Вільгельмом III.
19 листопада1815 до Священного союзу приєднався французький король Людовик XVIII, а потім і більшість монархів Європи. Великобританія, яка не приєдналася до Священного союзу, підтримувала його політику по ряду питань, особливо в перші роки після створення союзу, і брала активну участь у його конгресах. Провідну роль на конгресах відігравали Олександр I і Меттерніх.
На першому Ахенському конгресі 1818 р. було вирішено питання про дострокове виведення союзних окупаційних військ з Франції, вжито заходів по збереженню в Європі державних кордонів, встановлених Віденським конгресом, і абсолютистських режимів.
У листопаді 1820 на Троппауському конгресі Росія, Австрія та Пруссія підписали протокол, який проголошував право їх збройного втручання у справи інших держав з метою боротьби з революцією. Згідно з рішеннями цього конгресу Австрія придушила Неаполітанську революцію 1820—1821 і революцію 1821 в П'ємонті.
Лайбасський конгрес1821 р., був продовженням конгресу у Троппау, санкціонував австрійську інтервенцію в Неаполі та П'ємонті. На Веронському конгресі 1822, останньому конгресі Священного союзу, було прийнято рішення про збройне втручання в іспанські справи. (1823 р. французька армія вторглася в Іспанію, відновивши в ній абсолютизм). Конгрес засудив повстання проти турецького панування у Греції і відмовився прийняти грецьку делегацію, що приїхали за допомогою у Верону.
Загострювались протиріччя між Священним союзом та Великобританією (зокрема, у зв'язку з виявившимися на Веронському конгресі відмінностями їх позицій по відношенню до війни за незалежність іспанських колоній в Латинській Америці), а також всередині союзу — між Росією та Австрією з питання про ставлення до грецького національно-визвольного повстання 1821—1829 рр.
Революційний і визвольний рух продовжував розвиватися, всупереч усім зусиллям європейських монархів. У 1825 р. в Росії відбулося повстання декабристів. У 1830 р. спалахнули революції у Франції та Бельгії. Почалося повстання проти царизму у Польщі (1830—1831 рр.). Це завдало важкий удар самому існуванню спілки, спроби його відновлення скінчилися невдачею.
