Наприкінці XX ст. нав'язувалися спроби обговорювати тезу про відсутність української культури на основі російськомовної більшості населення на її теренах, зокрема у східних областях, і наявності у складі українського народу великих національних меншин. Культура, за Шпенглером, — це певна внутрішня єдність форм мислення, що виділяє епоху і навіть творить її як цілість; єдність стилістики, відображеної у формах економічного, політичного, духовного, релігійного, практичного і художнього життя. Аналіз цієї стилістичної єдності форм — основний спосіб розгляду Шпенглером історії. Всупереч догматичним, на його думку, принципам наукового пізнання, вчений обґрунтовує пріоритет "ліричного первня", "почуття життя" у підході до історичного цілого як живого організму, що розвивається. Для його характеристики важлива ідея "прасимволу" — ключа до розуміння культури. У сучасній науковій та навколонауковій (назвемо її так) літературі обговорюється декілька ідей України, тобто типів української культури, українського менталітету тощо. Зупинимось лише на основних. Так, ще з часів українського романтизму сформувалася ідея України як особливої слов'янської цивілізації (М.Костомаров "Книги буття українського народу'): "І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина... Україна буде неподлег-лою Річчю Посполитою в союзі слов'янськім". Подібною до цієї є ідея української самобутності в межах християнського світу, культивована також ще в XIX ст. її прихильниками були члени Кирило-Мефодіївського товариства — українські романтики, зокрема, Тарас Шевченко, культивувалася вона й у XX ст. представниками української релігійної філософії — Іваном Огієнком, Василем Липківським, нинішніми прихильниками автокефалії української національної чи помісної церкви, а також дослідниками Берестейської унії. Побутувала в українській культурі також оригінальна ідея України як необхідного елемента католицького світу — її активно проповідував Йосиф Сліпий. Нині ця ідея має прихильників серед дослідників, котрі шукають і знаходять коріння українського християнства не у Візантійській імперії, а в Римі, оскільки існують свідчення, що Володимир Великий хрестився у Корсуні й привіз до Києва мощі Папи Климента. Найвагомішим аргументом на користь такої ідеї слугує факт, що християнство прийшло і вкоренилося у Київській Русі в X ст., тобто ще до офіційного розколу і оформлення його двох центрів. Дмитро Чижевський, як відомо, приписував українцям "філософію серця", емоційність, чуйність, вразливість, сентименталізм. Безсоромно нехтувалось авторське право: цензурні скорочення, часто абсолютно довільні, а також зміни в тексті ніколи не погоджувалися з автором. Журнал, як й інші видання у ті часи, мав бути на вістрі ідеологічної боротьби, викривати, засуджувати, критикувати. За цим пильно стежили як представники КДБ, так і спеціальний куратор у ЦК КПУ. Однак навіть в умовах такого щільного пресингу український читач отримав інформацію не лише про міжнародне життя, а й про українську історію, мистецтво, літературу. Лише завдяки "Всесвітові" читачі відкривали для себе твори світової класики (Голсуорсі, Фолькнер, Мерль, Ремарк, Хемінгуей), а публікації Кафки, Камю, Джойса, Голдінга стали справжніми проривами, подібно як і твори Маркеса, Гакслі, Портре, П'юзо. Повернулися в Україну імена Олександра Ексте-ра, Олександра Архипенка, Євгена Маланюка, Олександра Олеся, Володимира Січинського та інших видатних митців.
