Система освіти в Україні другої половини ХVІІ-XVIII ст.
Друга половина ХVІІ-XVIII ст. позначені значними змінами в освітянській сфері: було створено розгалужену мережу початкових навчальних закладів, сформовано систему спеціальної професійної освіти, закладався фундамент вищого рівня вітчизняної освіти.
Початкові, середні та вищі навчальні заклали не мали єдиної програми освіти, оскільки створювалися з ініціативи представників різних верств населення.
Початковий рівень освіти репрезентували церковно-приходські школи, у яких вчителювали дяки. Головною метою таких шкіл було виховання християнина. Завдання початкових шкіл - навчити дітей читати і розуміти прочитане, адже християнин повинен був самостійно знайомитися з богослужбовими книгами і розуміти церковну службу.
Своєрідним явищем у системі освіти в українських землях, особливо на Лівобережжі та Слобожанщині, була діяльність мандрівних учителів - дяків, студентів колегіумів, Києво-Могилянської академії, які під час канікул мандрували Україною. Багато з них не поверталися до свого навчального закладу, приставали до приходських шкіл і навчали дітей, наймалися приватними вчителями, заробляючи цим на життя та розповсюджуючи знання, які іноді виходили за межі тих, що їх надавали церковні школи.
В останній третині XVIII ст. у різних частинах України відбулися шкільні реформи. У Західній Україні в дусі європейських освітніх змін здійснювала шкільну реформу Річ Посполита - 1773 р. Було створено народну комісію едукації (освіти), якій підпорядковувалися школи різних рівнів. Під впливом ідей Просвітництва розпочався процес секуляризації освіти, розширення обсягу знань, удосконалення морального виховання учнів.
Важливу роль у системі освіти відігравали середні навчальні заклади - колегіуми. В них навчалися діти старшин, духовенства, заможних міщан і козацтва. У XVIII ст. діяли колегіуми в Чернігові (1700 р.), Переяславі (1738 р.), Харкові (1721 р.), які забезпечували доволі високий рівень знань.
У Лівобережній та Слобідській Україні розвиток середньої світи відбувався в контексті загальноросійської реформи, і 786 р. Катерина II затвердила "Статут народних училищ", згідно з яким у містах відкривалися головні та малі народні училища. Головні училища було відкрито у Чернігові, Новгород-Сіверському, Харкові, Полтаві та інших містах. До кінця XVIII ст. діяли вісім таких закладів і сімнадцять малих училищ.
До середини XVII ст. в Україні не було вищих навчальних закладів. Тільки 1661 р. у Львові було засновано університет. Його "основою" була Львівська братська школа, пізніше - єзуїтська колегія. Диплом короля Яна II Казимира надавав їй "гідність академії і титул університету" з правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін, присудження вчених ступенів бакалавра, ліценціата, магістра і доктора. Таким чином, у Львівському університеті навчання велося за зразком інших європейських академій.
Від часу заснування і до 1773 р. Львівський університет повністю перебував під контролем єзуїтського ордену і підпорядковувався генералу єзуїтів у Римі. Навчальний процес у Львівському університеті здійснювався на основі програми єзуїтських шкіл, розробленої ще наприкінці XVI ст. Помітні зміни у цю програму стали вноситися лише в середині XVIII ст.
У Львівському університеті в різний час працювали відомі вчені: історик К. Несецький, математики Ф. Гродзіцький і Т. Сєкержинський, письменник Г. Пірамович, громадський діяч, поет, письменник і філософ І. Красицький та ін.
Після розпуску 1773 р. ордену єзуїтів було закрито і Львівський університет. 1784 р. урядовим рішенням імператора Иосифа II діяльність університету було відновлено - з метою впровадження імперських ідеологічних цінностей, централізації та онімечення багатонаціональної Австрійської імперії.
Провідна роль в освітній системі того часу належала Києво-Могилянському колегіуму, заснованому Київським православним братством. 1658 р. згідно з Гадяцьким трактатом колегія отримала статус академії і рівні права з Ягеллонським університетом. Навчання в академії було загальнодоступним: здобути освіту могли вихідці практично з усіх верств населення без вікового і територіального обмеження. Головною умовою для всіх було сповідування православної віри і здатності до навчання.
Початок XVIII ст., був часом розквіту академії. У цей час тут навчалося до 2 тис. студентів. Навчальний процес був добре організований, виважено і послідовно спрямований на ґрунтовне засвоєння матеріалу, детальний контроль знань та передбачав публічну демонстрацію рівня підготовки вихованців. Велика увага в академії приділялася виховній роботі, яка була спрямована на формування благочестя, відданості православ'ю, Батьківщині, поваги до старших тощо.
Києво-Могилянська академія була науковим і художнім центром України. Викладачами і вихованцями цього вищого навчального закладу були видатні мислителі, церковні діячі, діячі мистецтв - Ф. Прокопович, Д. Туптало, К. Сакович, Л. Баранович, І. Гізель, , українські художники І.Мігура, І. Ширський, Л. Тарасевич, Г. Левицький композитори М. Березовський, А. Ведель та ін., історики П. Симоновський, М. Бантиш-Каменський, М. Берлинський.
Вихованцями академії були й видатні діячі української історії: гетьмани Ю. Хмельницький, І. Виговський, П. Дорошенко, П. Тетеря, І. Брюховецький, М. Ханенко, І. Самойлович, І. Мазепа, П Орлик, Д. Апостол, І. Скоропадський, П. Полуботок. В академії навчались відомі літописці С. Величко, Р. Ракушка-Романовський, Г. Граб'янка.
У другій половині XVIII ст. академія поступово втратила провідне значення і в подальшому (зусиллями Катерини II) була перетворена на замкнений становий освітній заклад для дітей духовенства.
Таким чином, в Україні у другій половині ХУІІ-XVIII ст. склалася багаторівнева система освіти, завдяки якій зростав рівень освіченості різних верств населення, а разом із цим і значущість національної культури в системі європейської культури. Львівський університет, Києво-Могилянська академія як осередки розвитку філософи, науки, мистецтва склали фундамент вищої освіти в Україні, сприяли формуванню світоглядних орієнтирів сучасників, засвоєнню та укоріненню прогресивної світової суспільної думки, посиленню значущості національних досягнень.
Нижча освіта в Україні у кін.17 - поч. 18 ст. була дуже поширеною, бо майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. Відомо, що у 1740 - 1748р.р. у сімох полках (Ніжинському, Люблінському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому та Миргородському) було 866 шкіл на 1099 поселень - тобто одна школа припадала на 1000 чоловік. В 1768 році на території повітів Чернігівського, Городянського та Сосницького було 134 школи і на кожну припадало 764 чоловіка. Ці факти свідчать нам про дуже високий розвиток освіти серед простого населення, бо, для приклада, у 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну припадало 6750 чоловік. Навчалися у 17 - 18 ст. в цих школах діти старшин, козаків, духовенства, селян.
Населення само розуміло потрібність в навчанні своїх дітей, тому воно за свої кошти засновувало і утримувало школи, сільська громада сама запрошувала вчителя і давала йому гроші. В сільській місцевості, де населення було розкидане по хуторах, навчали так звані "мандрівні дяки".
В містах існували братські школи.
Значна гірша ситуація була на українських землях під польською владою. Була заснована семінарія у Вільні, але це ситуацію в галузі освіти не покращило. Причина цього - все більше сполячення української шляхти, що призводило до занепаду і зникнення братських шкіл. Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було лише 20 місць для українців, причому 16 з них - для світських людей. В Умані у 1765 році засновано монастир, при якому навчалися до 400 учнів. Цей монастир було зруйновано підчас Коліївщини.
У 60 - 80 - ті роки відбувається поступовий занепад початкових шкіл, що тривав паралельно із втратою української автономії та розповсюдженням феодально - кріпосницьких відносин Російської імперії на українські землі. Покріпачене українське селянство вже було не в змозі утримувати школи. З початком 18 ст. занепадають братства, що призводить до ліквідації братських шкіл, а із скасуванням полкового устрою було закрито полкові школи. Після проведення адміністративної реформи у повітових містах дуже повільно починається процес створення повітових шкіл. В Галичині та Буковині початкові школи існували у вигляді так званих "дяківок". У 1777 австрійський уряд провів шкільну реформу, запровадивши "тривіальні" школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні - для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували українські школи, які згодом було закрито.
Щодо середньої освіти, то вона була зосереджена в "главных народных училищах", програма яких відповідала нижчим класам пізніших гімназій.
