розвивалися в процесі дальшого розвитку української нації, в умовах зростання боротьби народних мас проти феодально-кріпосницького й національного гніту.
Так, словесно-музична творчість супроводжувала людину протягом усього її життя. Праця в усі пори року, відносини між людьми, ставлення до інших суспільних верств, до сусідніх народів, оточуючої природи тощо — все це відобразила народна творчість під кутом зору неписаного звичаєвого кодексу народу даної доби. Морально-дидактична сила, закладена у звичаях та усній творчості, певною мірою сприяла згуртуванню трудових мас, зокрема у їх боротьбі проти покатоличення та насильницької асиміляції (полонізації, мадяризації) і відіграла важливу роль у виробленні й становленні психічного складу українського народу.Тому не тільки традиційна поезія громадських, родинних та інших звичаїв і обрядів яскраво позначена моральною спрямованістю. Народнопоетичні твори оспівують працьовитість, волелюбність, справедливість, чесність, повагу до старших, любов до рідного краю, життєвий оптимізм; вони сповнені ненависті до гнобителів, засуджують будь-які порушення узвичаєних норм побуту та етики народних мас. Тут проявляються ті риси характеру народу, які стають визначальними для його психічного складу, хоч останній в ході історичного розвитку і зазнає значних змін. У польській брошурі 1625 р. надруковано українську пісню про козака й дівчину..
Суспільно-політичні рухи другої половини XVI — першої половини XVII ст. справляли вплив на розширення тематики літературних творів, наближали їх до життя, література почала активно втручатися у злободенні події. У творі драматург широко застосував прийом гри. Ідея розпочати гру виникає на початку п'єси — у другій сцені першої дії. Належить вона Рині й пов'язана з розстановкою сил у сім'ї Мазайлів: Мина Мазайло, батько, бажає змінити своє прізвище на російське, максималіст з романтичною душею Мокій, його син, навпаки — прихильник усього українського, Рина з матір'ю прагнуть вплинути на Мокія та підтримати Мину тлі соціальних зламів і протиріч.М. Куліш продовжував і розвивав інтелектуально-психологічні традиції драматичної творчості В. Винниченка. Проблеми міського життя, складної психології різних представників української інтелігенції, занурення в людську психіку на рівні підсвідомих, ірраціональних начал, протистояння світоглядних й етичних доктрин, уперше виражені у Винниченкових драмах, постали в п'єсах Куліша («Зона», «Народний Малахій», «Закут», «Патетична соната», «Вічний бунт», «Ма-клена Граса») новим класичним продовженням інтелектуалістського напрямку в національній художній культурі. Як і Винниченко, Куліш активно вводив до концептуальної формації й архітектоніки своїх п'єс характерні риси, композиційно-структурні прийоми модерного драматичного мислення. Особливо це відчутно у світоглядних драматичних творах — «Народному Малахієві», «Патетичній сонаті», «Вічному бунті».
Творчість М. Куліша — це не тільки драматургія характерів, сцен,, ідей, це також і драматургія мови. Він надавав неабиякого значення мовній відшліфованості, мовно-тропеїчним якостям своїх п'єс. Слово в його творах грало багатьма барвами й тональностями: інтонаціями народної говірки, гостротою сюжетних ходів, колоритністю народного гумору, напруженістю розумових пошуків, поетичною глибиною світоглядних висновків та узагальнень. Слово в Кулішевій драматургії — чи то стислі або гранично розгорнуті ремарки, чи то монологічні, діалогічні або полілогічиі репліки дійових осіб — характеризувалося влучністю, образністю, економністю, асоціативністю, інтелектуальністю. Особливо яскраво в п'єсах М. Куліша подано народну мову, якою дихає ледь не кожна з них. Поліфонія народного мислення, голосу робить твори Куліша панорамним літописом національного буття. Художній метод М. Куліша відрізнявся неоднорідністю й синтезованістю. У ньому знайшли відбиток якості реалізму, етнографічного побутовізму (насамперед у перших редакціях перших п'єс), національного вертепного дійства, драматургії абсурду, натуралізму, потоку свідомості, експресіонізму, символізму. Попри всі різноякісні складові його метод являв собою цілісність — органічну у своїй складності естетичну цілісність, у якій акумульовано досягнення поетик різних літературно-мистецьких напрямків і течій.
Він тримався позиції, що критика — це аналіз, удосконалення й спрямування художнього таланту. Негативною тенденцією він вважав те, що вона перетворюється на нищення митця та його індивідуальності. «Будувати, вирощувати драматургічну культуру — це не значить бити її. Можна їй перебити хребта», — афористично-образним узагальненням підсумовував він свої спостереження щодо функцій української критики в літературному русі кінця 20-х pp. XX ст.
Куліш був митцем, який постійно прагнув новизни у творчості — нових художніх засобів, прийомів, рішень; несподіваних думок, образів, конфліктів; нової, до нього ще не відкритої якості драматургічного світобачення. Він шукав — і знаходив нові напрямки розвитку мистецтва, літератури, драматургії, що потім ураховувалися іншими письменниками, художниками наступних поколінь.