Самий початок 20х років для української культури був більше ніж несприятливий. Завершений на цей час новий поділ українських земель гальмував визрівання нації, отже, і її культури. Становище з кадрами національної культури на початок 20х років було катастрофічним. Українська інтелігенція, яка у визвольних змаганнях 1917-1920рр. брала участь не на боці більшовиків, здебільшого мігрувала. Та її частина, що залишилася в Україні як “скомпрометована” попередньою діяльністю, не мала можливості активно включатися в національно -культурні перетворення. Більшовики прагнули до політичного й ідеологічного монополізму. Інтелігенція за своєю суттю орієнтувалася на демократичний устрій суспільства.Проте і за цих умов українська культура вижила, більше того у 20-ті роки набула такого злету який правомірно був названий українським культурним ренесансом, національно-культурним відродженням. Певний час політика більшовиків щодо української культури в цілому дійсно була толерантною.Був започаткований новий курс у національно-культурній політиці, що тривав близько 10 років і став найбільш плідним у розвитку української культури за весь період існування радянської влади. «Даруючи» українському народові право на його культуру, влада мала на увазі нову, класово-пролетарську культуру, вкладену в певні національні форми. Творці ж українського культурного ренесансу намагалися використати ситуацію, щоб вивести українську культуру на рівень світових культурних надбань, спрямувати її на шлях боротьби за національно-державне відродження. Для цього необхідно було подолати наслідки імперської політики в минулому, великодержавний шовінізм і русифікацію, які являли перешкоду на шляху розвитку української національної культуриЩе в 20-ті роки, незадовго до культурної революції, «проклята тема» «двох культур» промайнула була і у нас на Україні - мова йде про сумнозвісну «теорію боротьби двох культур» Д.З. Лебедя. Згідно з нею на Україні, в силу її колоніального становища в Російській імперії, історично склалися і функціонують дві паралельні культури: російська, вона ж міська, вона ж пролетарська, і українська, вона ж селянська, а що гегемоном соціалістичної Революції є пролетаріат, то йому має належати культурна гегемонія, тобто в перспективі українська культура остаточно поступиться місцем російській…Вибухова сила цієї теорії крилася в тому, що висунув її не культуролог, а політик, і підніс громадянству не як матеріал до роздумів, а як керівництво до дії: навіщо, мовляв, панькатися з культурою, котра наперед історично приречена! Полеміка з Лебедем, яку очолив М.О.Скрипник, обернулася тоді, відразу після закінчення громадянської війни, боротьбою за виправлення партійного курсу в галузі національної політики. У 1920 році була надрукована стаття М.О. Скрипника «Донбас і Україна», в якій доводилося, що пролетаріат України русифікований або російський, зможе побудувати соціалізм, привернути в соціальному відношенні на свій бік решту українського народу (передусім селянство) тільки в тому випадку, коли сам стане на бік селянства у відношенні національному, - ця стаття , по сутті, поклала початок тій сторінці української радянської історії, котра здобула назву «українізація».Погляди Д..Зокрема, при Всеукраїнській академії наук була організована етнографічна комісія, що видавала «Етнографічний вісник» та «Бюлетень», а при комісії, - Кабінет музичної етнографії. Одночасно був відкритий Музей антропології та етнології, котрий видавав «Матеріали» до етнології, пізніше заснувалося Етнографічне товариство. Велика розгалуженість етнографічних утворень сприяла пожвавленню збирацької та дослідницької роботи на Україні, засвоєнню культурних здобутків населення, причому не тільки українського; вперше було зроблено спробу звернутись до вивчення культури й побуту інших народів України.Після встановлення Радянської влади на Україні музична творчість і виконавство поширюються не лише в більших культурних осередках, але й на периферії. На нових методологічних засадах розвивається музична освіта (Б.Яворський), музикознавство (М. Грінченко). Важливу роль у становленні української радянської музики відіграли М.Леонтович, Я.Степовий, К.Стеценко. Продовжувачами прогресивних традицій вітчизняного мистецтва були М.Вериківський, П.Козацький, С.Богатирьов, В.Золотарьов, В.Фемеліді, М.Коляда та ін.). Традиції видатних композиторів і педагогів - Л.Ревуцького та Б.Лятошинського - дістали розвиток у композиторів 30-х - 70-х рр.
