Релігійна література: Видатним представником ораторської прози другої половини XIII ст. був архімандрит Києво-Печерського монастиря, а потім володимирський єпископ Серапіон Його п'ять «Слів», що дійшли до нас, незважаючи на релігійне забарвлення, відтворюють реальні умови життя народу в часи монголо-татарського нашестя. Як і всі сучасні йому проповідники, Серапіон вважав монголо-татарське іго божою карою за гріхи, за дотримування язичницьких звичаїв, за ненаситність князів та бояр і їх міжусобну боротьбу, за знущання з бідних і сиріт. Він малює страшну картину лихоліття. Окремі фрагменти промов Серапіона за силою звучання нагадують сторінки «Слова о погибели Рускыя земли», написаного невідомим автором у Північно-Східній Русі в 20-х — 30-х роках ХIII ст. Відгомін образного стилю «Слова о полку Ігоревім», ораторських творів Кирила Туровського та щойно названих творів чується в анонімному «Слові о Лазареві воскресеніи» (створене на межі ХIII—XIV ст.). І. Франко припускав, що автором «Слова о Лазареві воскресеніи» міг бути дружинник, який не тільки відтворював настрої сучасників, а й висловлював бодай «слабеньку ноту надії тодішнього русина на кращу будущину». Чимало послань, «слів», грамот, житій, похвал, промов написали у київський період своєї діяльності Кипріан і Григорій Цамблаки. Обом болгарським письменникам-проповідникам властивий риторичний стиль, поєднаний із складними художніми засобами, витонченістю малюнка, патетичною експресією, з драматизованими описами природи тощо. Наприклад, у «Слові про почивших» Григорій Цамблак з неприхованою іронією малює образ багатія, якому зажерливість не дає спокою ні вдень, ні вночі. Визначною літературною пам'яткою того часу є «Києво-Печерський патерик». Перша його редакція (початок XIII ст.) містить оповіді про побудову Печерської церкви та про перших печерських чорноризців. Хоч згодом Патерик набув характеру збірника житій ченців і оповідань про різні «чуда» в лаврі, він зберіг чимало фактів із соціальної та політичної історії Русі, а також з побуту монастирів як великих феодалів-землевласників
Світська література: в українській редакції XIV—XV ст. з’являються такі цікаві збірники, як «Ізмарагд», перекладні «духовні повісті» про трьох королів-волхвів, про Таудала-лицаря, світські повісті «Олександрія», «Троянська історія», «Сказаніє про індійське царство». У збірнику «Ізмарагд» уміщено близько ста різних «слів», здебільшого на морально-побутові теми: «про книжну мудрість», «книжне почитання», про повагу до вчителів, «ключи давших разума книжнаго», про доброчинність і гріхи, «о женах добрых и злых», «о наказаніи чад», про багатих і бідних тощо. В «Слові о желаніи богатства» засуджується жадоба до наживи, висміюються скнари-златолюбці. Інші «слова» застерігають, що убогому не варто з багатим ні заводити дружби, ні позиватися, бо переможе все одно той, хто має золото. Водночас там же містяться заклики до багатіїв припинити «грабленія убогых», добре поводитися з челяддю, а до домочадців — бути покірними своїм господарям. Отже, тут бачимо цілу програму офіційної моралі тогочасного феодального суспільства. У XV ст. з'явився білорусько-український переклад ірландської за походженням повісті про Таудала-лицаря.
Повість набула популярності не стільки завдяки моралізаторству, скільки через авантюрний характер сюжету. Взагалі ця літературна пам'ятка наближається до світських повістей та середньовічних лицарських романів з їх любовними інтригами, лицарською галантністю, культом «честі» й «дами», різними пригодами. Саме в такому плані у XIV—XV ст. перероблялися повісті «Олександрія» і «Притча о кралех» (про Троянську війну), відомі з часів Київської Русі.
