Кінець XIX — початок XX ст. — один із найскладніших періодів не лише в суспільному житті, а й у мистецтві. Передреволюційні роки, Перша світова війна були роками, в які, за словами Винниченка, настала «ніби повна смерть нації». Суспільство втрачає духовні орієнтири, не знає, у що вірити та куди йти. На роздоріжжі стояла й література. Не задовольняючись формами критичного реалізму, вона теж не знала, у якому напрямку розвиватись. Своєрідність літературного процесу цього періоду полягає в тому, що молоде покоління українських письменників, розквіт творчості яких припадає на цей період, усвідомлює обмеженість критичного реалізму, необхідність змін, відходу від традиційних проблем і форм їх зображення. Визрівали протест проти натуралізму, вузького просвітянства, «грубого реалізму», бажання якось наблизитися до новітніх течій європейської літератури, зруйнувати стереотипи і нормативи реалістичного побутописання. Потужним поштовхом для розвитку літератури стали революційні роки, які сколихнули суспільство. Український народ, а з ним і його література ввійшли в нову добу. То була справді велика історична доба. Народ, усвідомивши свою силу, став, за висловом Михайла Грушевського, «на порозі Нової України». Вперше за довгі сторіччя українська книга вільно зустрілася зі своїм читачем. Розвиваються преса і журналістика. Упродовж чотирьох бурхливих років національно-державного відродження сформувались основи цілого ряду літературно-мистецьких шкіл і напрямків, серед яких і ті, що не вичерпали себе й сьогодні. Кінець 1920 року вилився для України в катастрофу, яка замикає добу Української Народної Республіки, а з нею і літературний процес цієї доби. Від 1921 року українська література вступає в новий період свого розвитку, виявлений багатьма стилями, напрямками, ідеями. Літературний процес доби Української Народної Республіки після 1920 року пішов двома шляхами: 1) літературний процес у радянській Україні; 2) літературний процес поза її межами: — у Західній Україні; — в еміграції. Цей феномен був зумовлений суспільно-політичними обставинами України, внаслідок яких, з одного боку, українські землі відійшли до інших держав, а з другого — значна кількість відомих і відданих народові письменників змушена була виїхати в еміграцію і започаткувати там літературний процес. Провідною ідеєю літератури 20-х років є гуманізм, а носієм і виразником цієї ідеї — людина. Ця ідея включала в себе цілу гаму проблем: соціальних, моральних, культурних. 20-ті роки характеризувались боротьбою різних стилів та напрямків за вищий рівень мистецького бачення світу. Роком «великого перелому» став 1929 рік, бо перекреслив всі досягнення і здобутки двадцятих років. Постанова ЦК ВКП(б) від 22 квітня 1932 року «Про перебудову літературно-художніх організацій» остаточно припинила буремне життя літератури. Настала доба нав'язаного «згори» творчого методу «соціалістичного реалізму», який став єдиним творчим методом письменників радянської країни. Літературний процес вступив у моторошну добу «проклятих років». Українським письменникам не можна було не писати, бо це розцінювалось би, як вияв протесту проти режиму. Треба було або писати так, як того вимагали, або йти на загибель. Розпочалась страхітлива доба «культу особи», яка визначила ідейно-мистецьку спрямованість літератури. Почали з'являтися програмові і пропагандистсько-партійні твори, витримані ідеологічно, але художньо безбарвні і неправдиві. Поезія перетворюється на примітивну пропаганду з бойовими воєнними маршами, лозунгами і гімнами вождю. Українське літературознавство фактично перестало існувати. У ті жахливі роки не вийшло жодної солідної монографії, жодного підручника з історії української літератури. Не вийшло жодного академічного видання класичної літератури. Цілий ряд творів, що не відповідали духу того часу, було просто викинуто з повної збірки. Отже, тридцяті роки — це роки терору і знищення всіх основних письменницьких кадрів. Для літературознавства, критики й мистецької літератури це — мертва доба.
