До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр – трупа М. Садовського, яка давала вистави в Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже навесні 1917 р. у Києві створилося товариство «Український національний театр», яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та обновлювали репертуар. У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів. Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напрямку в історії українського театрального мистецтва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п’єсами «У пущі» Лесі Українки і «Затоплений дзвін» Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії «Цар Едіп» Софокла та поеми «Гайдамаки» Т. Шевченка. На початку 1930-х років українське театральне мистецтво зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр «Березіль», а його артистів «розкидано» по інших театрах, Леся Курбаса звільнено з театру, позбавлено звання народного артисту, заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було розстріляно в 1937 р. Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри – 6 опери та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 робітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Серед них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Франка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різноманітний репертуар української, російської, світової класики. Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету. У його репертуарі широко представлено оперну класику – «Наталка-Полтавка» М. Лисенка за мотивами п’єси І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Мазепа» та «Євгеній Онєгін» П. Чайковського, «Снігуронька» М. Римського- Корсакова. Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковецької, Сумський Тема 7. Українська культура ХХ ст. 177 драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших. Помітною також була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з народом. Після визволення України повертаються з евакуації і відновлюють роботу театри, створюються нові колективи, зокрема 18 у західних областях. На кінець 1940-х років в Україні діяло 96 театрів. У 1960-х роках відбувалося пожвавлення в національно-культурному житті активізувався інтерес суспільства до театрального мистецтва. В Україні в 1965 р. працювало 60 театрів, які протягом року відвідували близько 15,5 млн. глядачів. Протягом 1958-1965 рр. кількість глядачів у театрах республіки збільшилася з 14,3 до 15,5 млн. на рік.
