2. У XI—XII ст. Київська Русь стає відомою в усіх кінцях світу. Саме в цю бурхливу і знамениту добу і створюються ориґінальні літературні твори. Серед них найвизначнішими є "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Послання" Климента Смолятича, твори Кирила Туровського, "Повчання" Володимира Мономаха, "Слово о полку Ігоревім", "Житіє і ходіння Данила" та ін. Одним з найкращих, а можливо, й першим художньо-публіцистичним твором, створеним у київському культурному осередку, є "Слово про закон і благодать" Іларіона. Це не тільки пам'ятка літератури, а й твір ораторського мистецтва. З його змісту випливає, що воно було виголошене перед представниками вищої київської знаті на чолі з Ярославом Мудрим у 1037—1051 рр., мабуть, у Софійському соборі у зв'язку з якоюсь святковою подією. "Слово" має тричастинну побудову. Торкнувшись спочатку теми вселенського значення християнства, взаємозв'язків Старого та Нового заповітів, "закону" і "благодаті", автор послідовно розвиває основну ідею про рівноправність народів у духовному житті. Він доводить, що народу Русі не потрібна опіка Візантії, це новий народ, якому належить майбутнє. Далі, поступово звужуючи тему, автор переходить до другої частини "Слова" — руського християнства. Він особливо підкреслює, що Русь отримала християнство не від греків, які нібито просвітили "варварський народ", а за власним бажанням свого видатного діяча — "рівноапостольного" князя Володимира. Так автор переходить до третьої частини твору — похвали Володимиру Святославичу і продовжувачу його справ Ярославу Мудрому. Іларіон порівнює справи Володимира з діяннями візантійського Імператора Константина і його матері Олени, за яких християнство стало державною релігією Візантії. На думку Іларіона, однакові діяння вимагають однакового шанування. Цим самим автор підготовляє ґрунт для канонізації Володимира, з ім'ям якого пов'язано введення християнства на Русі. У наявності місцевих "святих" він вбачає одну з умов незалежності і давньоруської церкви, що в період середньовіччя дорівнювало державному суверенітетові. У похвалі "великому кагану" Володимиру патріотичний пафос Іларіона сягає найвищого напруження. Його патріотизм виявляється не тільки стосовно Руської землі, а й до руських князів-язичників, попередників Володимира. Він називає Святослава та Ігоря — князів, які свого часу уславилися хоробрістю та мудрістю і яких пам'ятають і шанують дотепер. Продовжувачем "славних" справ Володимира автор вважає Ярослава Мудрого і складає йому подяку за будівництво та оздоблення Софійського собору, оборонних споруд навколо Києва, зведення Золотих воріт з надбрамною церквою Благовіщення. "Слово" Іларіона — видатний твір давньоруської літератури першої половини XI ст. У ньому в художній формі втілено патріотичну ідею незалежності Русі в усіх галузях суспільного життя, прославляються її видатні та культурні діячі — Володимир, Ольга, Ярослав. "Слово" вийшло з культурного оточення Ярослава Мудрого, тому вплив ідей, що панували на той час в київському суспільстві, які автор проводить з великою наполегливістю, помітний не тільки в літературі XI ст., а й у світському монументальному живопису — ктиторській фресці Софійського собору та розписах веж. Вважається, що Іларіону належать ще кілька богословсько-догматичних творів — "Исповедание веры", "Молитва", "Слово к брату столпнику" та ін. Напевно, Іларіон брав участь і в давньоруському літописанні. У 1015 р. помер Володимир Святославич. У боротьбі за київський стіл загинули його сини Борис і Гліб, які не захотіли підняти руку на свого старшого брата — Святополка. Після тривалої боротьби київським князем став Ярослав — син Володимира і Рогніди. Намагання Ярослава канонізувати руських політичних діячів, що відомо із "Слова" Іларіона та інших джерел, закінчилися визнанням Візантією лише Бориса і Гліба, культ яких мав важливе державне та політичне значення на Русі, оскільки засуджував князівські чвари і стверджував принцип суворого підпорядкування молодших князів старшим.
