Історіографія про «Холодну війну» та розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі.
Історіографія "холодної війни" розвивалась під значним впливом політичних і економічних інтересів двох супердержав - СРСР та США, які були глибоко зацікавлені у виправданні своїх дій і звинувачені супротивника у всіх негативних для своїх народів і всього людства наслідках конфронтації. Особливо чітко це прагнення позначилося в спробах двох "ортодоксальних шкіл" - радянської і американської -перекласти одна на другу відповідальність за розв'язання "холодної війни". По суті це питання - питання відповідальності за початок конфлікту - стало центральним у всій світовій історіографії "холодної війни" .
В своїй книзі про міжнародну політику в післявоєнному світі відомий норвезький історик, директор Нобелівського інституту в Осло Гейр Лундестад поділяє всіх істориків "холодної війни" на три групи. Перша група - "традиціоналісти ": ...Фейс, А. Шлезінгер-молодший,Макнейл (всі - США). В Західній Європі до цієї групи відносилисьА. Фонтен, Р. Арон і В. Кнапп. Друга група - "ревізіоністи ": У.Уільямс, Г. Колано, Л. Гарднер (всі - США), К. Жіольєн у Європі. Третя група-"постревізіоністи" Дж. Геддіс і Дж. Херрінг в США, Е.Нольте і інші в Європі. Себе Г. Лундестад також відносить до "постревізіоністів". Ця течія визначається американськими істориком Д. Уолкером як новий консенсус, який ввібрав в себе традиційні і ревізіоністські інтерпретації початку "холодної війни", а також і сучасні більше збалансовані пояснення вказаного процесу". На думку норвезького вченого всі три вказані школи існують і нині мають своїх послідовників, але з різним степенем впливу, незважаючи на те, що кожна із них домінувала в різні періоди. "Традиціоналісти " майже повністю переважали в історіографії США до середини 60-х років. Потім їх змінили "ревізіоністи", що стали домінуючою течією в критиці американської зовнішньої політики. Аледосить швидко протягом 70-х років великого впливу набули "постревізіоністи ", лідером яких став американський історик Мелвін Лефлер.
В період 90-х рр. в західних країнах виникла велика кількість національних наукових центрів і груп по вивченню історії "холодної війни ". В США такі центри існують при університеті в штаті Огайо, Гарвардському унерситеті, Каліфорнійському університеті (Санта Барбара і ін.)
Міжнародний університетській центр історії "холодної війни" на базі університетів Флоренції, Падуї, Перуджі, Рима створено в Італії. У Східній Європі найбільше відомими стали центри по дослідженню міжнародних відносин в період "холодної війни" в Болгарії, Угорщині і Чехії.
Значна робота по дослідженню різних аспектів "холодної війни" проводиться в Російській Федерації, де також у 1995 р. в Інституті всесвітньої історії РАН була створена спеціальна дослідницька група, котра у 1999 р. перетворена в Центр вивчення "холодної війни", який з того часу координує російські дослідження проблеми.
розвиток інтеграційних процесів у Західній Європі.
Важливою працею з даної тематики є монографія британського політолога лорда Макса Белоффа “Британія і Європейський Союз. Діалог глухих”
З російських дослідників радянської добі питання новітньої історії Великої Британії та європейської інтеграції досліджували В.Г. Барановський, Г.В. Колосов, А.А. Лебєдев, С.В. Мадзоєвський, М.В. Стрежньова, Є.С. Хесін, Ю.В. Шишков.
Праця В.Г. Барановського “Західна Європа: воєнно-політична інтеграція” [4] висвітлює питання ролі “європейського ядра” в НАТО та розбудови європейської воєнної ідентичності в рамках ЗЄС. Подає як переважну лінію подальшого розвитку існування на паритетних засадах інститутів поза НАТО – ЗЄС та ЄЕС. Г.В. Колосов [55] розглядає воєнно-політичний курс Великої Британії у Європі й приходить до висновку, що він навіть підвищив роль Сполученого Королівства у воєнній-політичній сфері через якісну модернізацію збройних сил та розширення зв’язків з союзниками по обидва боки Атлантики.
Питання взаємин Великої Британії та континентальної Європи досліджувала М.В. Стрежньова [108] Вона показує як відбувалася поступова “європеїзація” британської політики після вступу до ЄЕС. Процес прилаштування Лондону до нової розстановки сил у світі показує і А.А. Лебєдєв [64].
Фундаментальні праці із загальних питань європейської інтеграції, написані рядом авторських колективів, з’явилися в Україні лише на початку ХХІ століття. Навчальний посібник В. Копійки та Т. Шинкарено “Європейський Союз: заснування і етапи становлення” [60] пропонує історію розвитку ідей європейської інтеграції, етапи об’єднання європейських країн та аналіз стосунків України з ЄС. Економісти О.І. Шнирков, О.В. Кузнєцов, С.В. Кульпінський створили навчальний посібник “Європейський валютний союз” [128], де висвітлили питання, пов’язані з теоретичним підґрунтям та практичним змістом введення єдиної європейської валюти євро.
