пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

Країни Центральної та Південно-Східної Європи в системі міжнародних відносин.Діяльність ОВД та РЕВ.: організація, структура, форми роботи. Рух «Солідарність» у Польщі. «Оксамитові революції» кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст. «Тихе розлучення» III«Берлінського муру» і Об'єднання Німеччини. Розширення НАТО.

Країни Центральної та Південно-Східної Європи в системі міжнародних відносин.

Діяльність ОВД та РЕВ: організація, структура, форми роботи. Після рішення про прийняття Німеччини в НАТО (1954, прийняли 6.5.1955) у відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Моск­вою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної де­мократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина підписали договір про створенняОрганізації Варшавського договору (ОВД).Складалосся враження, що цей договір копіював Атлантичний пакт. Його стаття 5 передюачала організаці. Єдиного командування під проводом радянського маршала Конєва. Варшавський договір, нічого не змінивши у стані східного військового блоку, надав йому більш наочного вигляду. Варшавський пакт не змінював радикаль­но ситуацію в Європі, бо на момент його укладення СРСР уже підписав двосторонні договори з країнами Східної Європи. Крім того, пакт не мав агресивного ха­рактеру, бо не виключав можливості поліпшення від­носин країн-членів й Заходом, декларував недоторканність суверенітету держав-учасниць. Задля поліпшення ситуації на переговорах з німецької проблеми підпоряд­кування НДР єдиному командуванню відстрочувалося. Ще до укладення Варшавського договору, 15 травня 1955 р., СРСР підписав мирну угоду з Австрією, зобов'я­завшись вивести свої війська з її території. Отже, утво­рення Варшавського блоку не мало практичного значен­ня, а було ще одним актом залякування, який органічно укладався в картину конфронтації Заходу й Сходу протя­гом усієї «холодної війни».

З утворенням ОВД було завершено процес кон­солідації союзників обох наддержав, залучення їх до участі в глобальній конфронтації та легалізації нових союзницьких відносин у політичній, військовій та еко­номічній сферах. Блокова біполярність ставала реаль­ністю.

25 січня 1949 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина проголосили створення Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) для спільного розв'язання економічних проблем у зв'язку із розколом Європи, коор­динації народногосподарських планів, реалізації спільних проектів (завод "Ікарус", газо- і нафтопроводи тощо). У лютому до РЕВ приєднались Албанія, а потім і МИР. РЕВ за різних часів співробітничала: з Кубою, В'єтнамом, Юго­славією, Анголою, Іраком, Мексикою, Нікарагуа, Мозам­біком, Ефіопією, Афганістаном, НДРЙ на основі окремих угод.

Однак створення РЕВ де виправдовувало надій її учасників з розвитку інтеграції та економічного співробітниц­тва. У відносинах усередині РЕВ переважала торгівля, причому країни Східної Європи , отримували вельми-пільгові умови на торгові відносини з СРСР. Радянський Союз постачав до Східної Європи насамперед природні ресурси. РЕВ припинила свою діяльність 1991 р.

Рух «Солідарність» у Польщі. В 1980 році одержавши право на створення незалежних профспілок, робітники в масовому порядку стали виходити зі старих державних профспілок і вступати в створену страйкарями - комуністами незалежну федерацію профспілок "Солідарність". Вимоги "Солідарності" ставали більш радикальними, а страйки відбувалися все частіше, хоча керівництво профспілок на чолі з Лехом Валенсою і церква намагалися не допускати дій, що могли б спровокувати радянську інтервенцію в Польщу.

Дискусії влади з "Солідарністю" зосередилися на вимозі профспілок надати робітником право керувати своїми підприємствами. Партійна номенклатура довіряла схемі, що позбавляла її права призначати директорів і контролювати кадрову політику. У вересні "Солідарність" звернулася із сенсаційною заявою до всіх робітників країн Східної Європи створювати вільні профспілки. Пішла нова хвиля страйків. Хоча поліція піддала репресіям дисидентів з Комітету суспільного самозахисту і профспілкових активістів, довіра керівництва КПРС до здатності Кани відновити порядок зникла, і 18 жовтня 1981 він був замінений генералом Войцехом Ярузельским, командуючим польськими збройними силами. Військове рішення проблеми стало до порядку денного.

У грудні "Солідарність" зробила крок, який польські комуністи вже не змогли здійснити: профспілки зажадали проведення референдуму з питань про керівну ролі компартії і відносин між Польщею і Радянським Союзом. У відповідь 13 грудня Ярузельский ввів у країні воєнний стан, замінивши цивільні органи влади Військовою радою національного порятунку і заарештувавши лідерів "Солідарності" і інших опозиціонерів. На заводах, шахтах, судноверфях і в університетах почалися страйки, але більшість з них було подавлено поліцією і силами внутрішньої безпеки. Уряд виступив із заспокійливою заявою, що він не має наміру звертати реформи, початі в 1980, але лідери "Солідарності" відмовилися від компромісу, і в жовтні 1982 був прийнятий закон, що замінив "Солідарність" невеликими профспілками під контролем уряду. Потім влада випустила на волю більшість арештованих, а в липні 1983, після візиту в Польщу папи Іоанна Павла II, скасувала воєнний стан. Тиск із боку "Солідарності" і міжнародної суспільної думки змусив Ярузельского оголосити в 1984 амністію. Однак криза не закінчилася; хоча страйки були подавлені, а погроза скинення влади комуністами ліквідована, "Солідарність" продовжувала користатися масовою підтримкою населення країни.

До літа 1988 інфляційний тиск на життєвий рівень настільки підсилилося, що на заводах, судноверфях і у вугільних басейнах прокотилася нова хвиля страйків. Уряд змушений був звернутися до глави "Солідарності" Леха Валенсеви з проханням повернути страйкуючих на робочі місця, пообіцявши в обмін лібералізацію політики і легалізацію "Солідарності".

Вибори 4 червня 1989 принесли "Солідарності" приголомшуючий успіх. Її кандидати в кінцевому рахунку одержали всі місця, за які боролися. Президентом був обраний Ярузельский, але традиційні союзники ПОРП - Селянська і Демократична партії - підтримали "Солідарність" і 24 серпня 1989 обрали главою уряду лідера католицької фракції "Солідарності" Тадеуша Мазовецкого.

Однак фракція "Солідарності", очолювана Лехом Валенсем, вимагала прискорення політичних перетворень; у липні 1990 Мазовецкий вивів з уряду всіх колишніх комуністів, а в жовтні у відставку пішов Ярузельский. Усередині "Солідарності" дозрівав розкол. Валенса продовжував критикувати Мазовецкого, обвинувачуючи його уряд у повільності і відсутності рішучості здійснювати декомунізацію Польщі. У результаті "Солідарність" розпалася на ряд політичних партій: Демократичний союз на чолі з Мазовецким, Ліберально-демократичний конгрес, керований Яном Белецким, Центральний союз, керований братами Лехом і Ярославом Качыньскими, Союз праці під керівництвом Рішарда Бугая і Християнсько-національне об'єднання на чолі з Веславом Хшановским. У першому турі президентських виборів у грудні 1989 Валенса одержав більшість голосів; за ним випливав Станіслав Тиминьский, незалежний кандидат - "темна конячка". Третім був Мазовецкий. В другому турі президентом був обраний Валенса.

«Оксамитові революції» кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. У другій половиш 80-х років країни Східної Європи опинилися у стані глибокої економічної та соціально-політичної кризи. їх відставання від індустріально розвинутих країн Заходу дедалі більше посилювалося. Особливо помітним воно було в таких галузях, як електроніка, інформатика, обчислювальна техніка. Відстала технологія, застарілий машинний парк, низька ефективність сільського господарства були характерні тією чи іншою мірою для економіки всіх країн регіону. Неподільна монополія компартій на владу, злиття партійного й державного апарату, антидемократизм, придушення інакомислення, вирішення нагромаджених соціально-політичних проблем за допомогою сили - всі ці риси були притаманні тоталітарним режимам Східної Європи. Спроби реформування наявної системи не принесли успіху. Формально схваливши перебудову, розпочату СРСР у квітні 1985 р., лідери компартій соціалістичних країн насправді відверто негативно ставилися до неї. Визначаючи на словах необхідність глибоких економічних і політичних зрушень та докорінного оновлення суспільства, насправді вони проводили лише косметичні зміни, що не торкалися самої суті наявної системи. Все це викликало глибоку, а то і повну, недовіру основної маси населення до наявних порядків, породило практику проведення політичних "круглих столів". Компартії, погоджуючись на політичний діалог з опозиційними партіями і силами, сподівалися досягти загальнонаціональної згоди у проведенні демократичних перетворень спільними зусиллями. Опозиція домагалась легальних умов для подальшого наступу проти наявного політичного устрою і проведення змін.

В Угорщині початок перетворенням було покладено в травні 1988 р., коли на конференції компартії визнали за необхідність проведення політичної та економічної реформ і змінили керівництво УСРП. Нові лідери виступили з ініціативою проведення "круглого столу" з опозиційними партіями, яких на кінець 1989 р. нараховувалося понад 30. У жовтні 1989 р. замість комуністичної партії була створена соціалістична партія. Однак на перших демократичних виборах навесні 1990 р. перемогу здобули їхні політичні опоненти. Був сформований уряд на чолі з лідером Угорського демократичного форуму Й. Анталлом, а президентом став представник вільних демократів А. Гьонц.

Мирним шляхом відбувся перехід влади від комуністів до опозиційних демократичних сил у Чехословаччині (так звана оксамитова революція 1989 р.) і в Болгарії.

Найтрагічніший характер мали події в Румунії, де був найбільш жорстокий тоталітарний режим Н. Чаушеску, який охороняла 120-тисячна служба безпеки "Секуритате". Особливість подій у Румунії полягала також у тому, що там не було свого Л. Ва-ленси, як у Польщі, або В. Гавела, як у Чехословаччині, ко-муністів-реформаторів, як в Угорщині та Болгарії. Антиурядові виступи вибухнули в місті Тимішоарі 21 грудня 1989 р., звідки невдоволення наявним режимом перекинулося на інші міста, насамперед, Бухарест. З 22 до 25 грудня відбувалися криваві сутички повсталих з військами служби безпеки. Армія перейшла на бік народу і режим Чаушеску було повалено. Диктатора і його дружину стратили. Влада опинилася в руках Фронту національного порятунку на чолі з І. Ілієску, який оголосив про ліквідацію всіх державних структур, що існували в часи диктатури, зокрема комуністичної партії.

Отже, виступи широких народних мас, які стали провідною силою демократичних революцій 1989- 1990 рр. у країнах Східної Європи, привели до повалення комуністичних режимів. Нові політичні сили, що прийшли до влади, розпочали курс на ринкові реформи й утвердження парламентської демократії. Припинили своє існування Варшавський договір і Рада економічної взаємодопомоги. Розпочався складний і досить суперечливий процес вростання постсоціалістичних країн Східної Європи в європейське і світове співтовариство.

«Тихе розлучення» Після падіння комуністичного режиму в країні загострилося національне питання: у Словаччині дедалі сильнішим ставав рух за її відокремлення від Чехії. Прагнення словаків до національної незалежності та економічні суперечності між двома республіками стали основною причиною поділу країни. 1 січня 1993 р. Чехословацька Федерація за згодою обох сторін була поділена на дві держави - Чеську і Словацьку Республіки. Після "оксамитового розлучення" в обох державах були проведені президентські вибори. Президентом Чеської Республіки став В. Гавел, який був переобраний і на другий термін, а Словацької - М. Ковач, якого на наступних виборах змінив Р. Шустер.

«Берлінського муру» і Об'єднання Німеччини. У НДР політична криза виникла в жовтні 1989 р., коли розпочалися багатотисячні демонстрації та мітинги проти тоталітарного режиму. 18 жовтня на пленумі СЄПН Е. Хонеккер був звільнений з посади генсека партії та глави держави. Партія проголосила про свій перехід на соціал-демократичні позиції. В результаті активізації опозиційного руху в листопаді було відкрито кордон НДР із Західним Берліном та ФРН, зруйновано Берлінську стіну.

На перших демократичних виборах у березні 1990 р. перемогу здобули опозиційні демократичні сили. Розпочалася підготовка до об'єднання Німеччини, яке відбулося 3 жовтня 1990 р.

Розширення НАТО. У березні 1999 року в НАТО вступили колишні члени "соціалістичного табору" і Варшавського договору: Угорщина, Польща та Чехія. У квітні 2004 року - колишні радянські республіки Балтії - Латвія, Литва та Естонія - і, крім того, Болгарія, Румунія, Словаччина і Словенія. У квітні 2009 до Північноатлантичного альянсу приєдналися Албанія та Хорватія.

Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен оцінює цей розвиток, звісно, позитивно. Розширення НАТО, на його думку, ніколи не представляло загрози ані для Росії, ані для жодної іншої країни. "Політика відкритих дверей з боку НАТО стала реальним успіхом. Після закінчення холодної війни 25 років тому у нас з'явився історичний шанс проcтягнути всім країнам руку дружби, усунути хворобливі лінії розподілу і наблизитися до давно омріяної мети об'єднаного в умовах миру і свободи континенту", - заявив нещодавно Расмуссен.

 


07.06.2016; 00:52
хиты: 494
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
всемирная история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь