На початку XXI ст. ще більш важливим чинником міжнародної стабільності став Європейський Союз, який розширився до 27 країн із майже 500-мільйонним населенням. У травні 2004 р до п'ятнадцятьох членів ЄС приєдналося ще десять нових країн, серед яких три колишні республіки СРСР (Естонія, Латвія, Литва), п'ять, що належали до "соціалістичного табору" (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія), а також Кіпр і Мальта. З 1 січня 2007 р. членами ЄС стали ще дві колишні держави "соціалістичного табору" - Болгарія і Румунія. Однак процес вирівнювання у правовому відношенні населення країн ЄС набув затяжного характеру Провал на референдумах у Франції і Голландії у 2006 р. опрацьованої Конституції ЄС засвідчив про значні суперечності у підходах до вирішення конституційних прав і обов'язків європейців.
Після тривалих перемовин і політичних дискусій було вироблено новий документ, відомий як Лісабонська угода (офіційна назва: "Проект договору, що поліпшує Договір про Євросоюз і Договір про становлення Європейського Співтовариства"), котра набула чинності з 1 грудня 2009 р. Останньою країною, яка поставила свій підпис під документом, стала Чехія. Лісабонська угода посилила роль Європейського союзу у міжнародній політиці, скоротила кількість єврокомісарів, надала більші повноваження Європарламенту і запровадила посаду Президента (термін президентства - 2,5 роки). Першим президентом ЄС став бельгієць Герман фон Ромпей.
Європейський Союз проводить узгоджену зовнішню політику, основні принципи якої виробляються країнами-членами шляхом погодження і консенсусу. У зв'язку з тим, що майже усі країни ЄС є членами НАТО, вона збігається, в основному, з принципами зовнішньополітичної діяльності Північноатлантичного Союзу. Однак, із розпадом "соціалістичного табору" і зникненням загрози від нього, а також внаслідок розширення ЄС досягати консенсусу в окремих зовнішньополітичних питаннях стало важче. Проявами суперечностей в ЄС намагаються скористатися КНР, Японія, Росія. Якщо перші дві країни зосереджують свою увагу, в основному, на здобутті економічних вигод, то Росія додатково вплітає і політичні преференції. При цьому Москва намагається посилити суперечності між окремими країнами ЄС, використовуючи їхню залежність від російських енергоресурсів - нафти і газу. У Москві прийшли до висновку про необхідність диверсифікації поняття "Захід" і вдалися до виокремлення дипломатичних заходів щодо країн, найбільш залежних від російських енергоносіїв - Німеччини, Франції та Італії. Саме через блокування цими країнами окремих проектів рішень як в ЄС, так і п НАТО, Росія дозволила собі порушити схвалені принципи взаємної безпеки на європейському просторі. Вони яскраво проявилися у розв'язанні агресії проти Грузії. На відміну від своїх союзників по НАТО - США, Великої Британії, Канади, Польщі та країн Балтії, які різко засудили російську агресію і вимагали вдатися до рішучих дипломатичних акцій щодо Росії, включаючи й економічні санкції, Німеччина , Італія і Франція лише докоряли Москві за "здійснення неадекватних дій" стосовно Грузії.
Показовою новою тенденцією XXI ст. є стрімке економічне і військове піднесення Китаю, який перетворився у ще один полюс сили. Впродовж останніх десяти років економіка КНР знаходиться на піднесенні. Активізувалися економічні зв'язки КНР не тільки з азійськими країнами, але й зі США та ЄС. "Тихе проникнення" китайських виробів у Росію, США, країни Європи викликає занепокоєння керівників цих країн. Втягнений США у глобальну боротьбу з тероризмом відкрило "вікно можливостей" для Китаю, зменшивши американський тиск на нього. У щорічній доповіді міністерства оборони американському Конгресу про етап військового потенціалу КНР підтверджується, що її реальні видатки на оборону значно перевищують офіційні показники. За розмірами військових видатків КНР ще у 2001 р. зайняла третє місце після США та Росії. Керівник Пентагону Д. Рамсфельду 2005 р. звернув увагу на те, що в умовах, коли відсутня загроза безпеці Китаю, він швидкими темпами нарощує свою збройну могутність, чим порушує баланс сил у Тихоокеанському регіоні.
