За радянського періоду української державності було прийнято чотири конституції (1919, 1929, 1937 і 1978 рр.). Але ці документи з точки зору вимог теорії конституціоналізму можна вважати “квазіконституціями”. Така оцінка конституцій “радянського типу” пов'язана з тим, що вони:

по-перше, встановлювали не належним чином організовану (радянську) модель влади, яка заперечувала принцип поділу влад. Конституювання рад як єдиної основи всієї державної влади, які діють за принципом “працюючої корпорації”, забезпечуючи поєднання законодавчої і виконавчої державної роботи, сприяло підмінні представницьких органів (які в силу специфічних організаційних форм збиралися два рази на рік і працювали по 2-3 дні або вузькокорпоративними президиальними або виконавчими органами). Такий конституційний статус рад свідчив про їх використання як своєрідного лаштунку для маскування партійної диктатури. Про це свого часу відверто говорив Сталін, характеризуючи комуністичну партію як ядро влади, спрямовуючу силу в механізмі держави, відводячи при цьому радам роль приводів та важелів, які повинні забезпечувати єднання трудящих з партією;

по-друге, конституції України радянського періоду мали повністю відтворювати структуру та положення Конституції СРСР, важливе місце серед яких займали ідеологічні настанови щодо держави;

по-третє, радянські конституції регулювали відносини людини і держави без належного врахування міжнародних стандартів у галузі прав людини та надійного гарантування прав і свобод людини і громадянина.

Роки, що минули після прийняття у 1978 році Конституції України, показали, що вона не спричинила принципових змін у державному і суспільному житті республіки. І все ж треба зазначити, що прийняття цієї Конституції певною мірою сприяло прояву загальної тенденції до демократизації суспільного життя, що врешті-решт зумовило зростання політичної активності народу України у прагненні до незалежності, побудови справді демократичної, правової, соціальної держави.

Саме за умов такої історичної перемоги, як здобуття суверенітету, стала можливою організація по-справжньому демократичного процесу прийняття нової Конституції України - Конституції суверенної держави, орієнтованої на національні цілі та інтереси, на право народу України самому творити державу, дотримуючись загальновизнаних світовою громадськістю принципів і норм демократичного співжиття. На цих засадах і почався з 16 липня 1990 року - Дня проголошення Декларації про державний суверенітет України - новий етап розвитку конституційного процесу в Україні, віхами якого стали Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і його підтвердження 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.