Національній Раді і Державному Секретаріатові ЗУНР доводилось діяти у складних міжнародних умо-вах. Вони намагалися вирішити два головні завдання: домогтися об'єднання ЗУНР з УНР і досягти дипломатичного визнання та підтримки з боку Антанти. 1 грудня 1918 р. у Фастові представники ЗУНР і Директорії підписали попередній договір про об'єднання ЗУНР з УНР. 3 січня 1919 р. Національна Рада прийняла ухвалу про злуку ЗУНР з УНР, а 22 січня 1919 р. на Софійській площі в Києві урочисто було проголошено злуку ЗУНР з УНР. Після цього західноукраїнські землі дістали назву "Західна область Української Народної Республіки" (ЗО УНР). Але фактичного з'єднання ЗУНР з УНР так і не відбулося. У січні 1919 р. на Паризьку мирну конференцію прибула об’єднана делегація УНР і ЗУНР, але фактично обидві делегації діяли окремо. Жодна з них не добилася підтримки Антанти, яка орієнтувалася на білогвардійські російські сили і Польщу. Особливо негативною щодо ЗУНР була позиція Франції, яка стояла за зміцнення Польщі і підтримувала її претензії на західноукраїнські землі. Весною 1919 р., коли Червона Армія рухалася до 3бруча, а в Угорщині утворилася Радянська Республіка, радянський уряд України в особі Х.Раковського 7 березня і 9 травня звертався до уряду ЗУНР про союз на умовах розриву ЗУНР з УНР, прилюдного оголошення ЗУНР про союз з Радянською Україною, укладення союзу з УСРР проти Польщі й Румунії, підпорядкування Української Галицької армії командуванню Червоної Армії і призначення в галицькі частини політичних комісарів. Це фактично означало повне підпорядкування ЗУНР більшовицькому керівництву і перетворення її території на плацдарм для перенесення революції в Європу. Уряд ЗУНР на це згоди не дав.
Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918 р., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних секретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських держав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об'єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення українського народу, проголошує торжественно з'єднання... ЗУНР і УНР в одну однопільну суверенну Народну Республіку».
Невдовзі 36 галицьких делегатів, серед яких були Л. Бачинський, Л. Цегельський, Р. Перфецький, С. Вітик, письменник В. Стефаник, виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений першій річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Морозного дня 22 січня 1919 р. святково прибрану Софіївську площу в Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О дванадцятій годині над колонами пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр закордонних справ ЗУНР Л. Цегельський оголосив грамоту — ухвалу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачитав Універсал уряду УНР, в якому, зокрема, зазначалося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Віднині єдина незалежна Українська Народна Республіка...» Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особливим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під керівництвом полковника Є. Коновальця. Увечері 22 січня 1919 р. Трудовий Конгрес майже одностайно ухвалив Універсал про Злуку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української Народної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став Тризуб. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення Злуки Директорія під тиском російських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Пізніше після підписання Варшавського договору 1920 року між УНР та Польщею Акт Злуки було денонсовано владою ЗО УНР.
Велике значення для розвитку національної державності та подальшого поступу конституційних ідей в Україні мали документи про об’єднання двох українських держав — УНР і ЗУНР. У положеннях Передвступного Договору про об’єднання УНР і ЗУНР (1 грудня 1918 р.), зокрема, зазначалося, що ЗУНР, маючи намір об’єднатися в одній державі з УНР, «заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілості, в Українську Народну Республіку» [8]. При цьому, з огляду «на витворені історичними обставинами, окремими правними інституціями та культурними й соціальними ріжницями окремішності життя на своїй території й її населення», ЗУНР отримує територіальну автономію [8]. Положення Передвступного Договору були ратифіковані 3 січня 1919 р. Українською Національною Радою ЗУНР та Директорією УНР 22 січня 1919 р., про що остання видала окремий Універсал. У ньому, зокрема, говорилось, що «однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України — Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна... Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка» [9]. Окремо слід згадати два документи «об’єднавчого (соборницького)» характеру того часу, що передували Акту Злуки. Йдеться про ухвали (резолюції) Буковинського народного віче (м. Чернівці, 3 листопада 1918 р.) та Всенародних Зборів угорських українців (Закарпатських Всенародних зборів) (м. Хуст, 21 січня 1919 р.), на яких представники українських політичних партій, громадських організацій, рухів, територіальних громад міст і сіл Буковини та Закарпаття висловилися за возз’єднання з Україною (УНР) [10, 17; 11; 12].
Таким чином, урочистим підписанням Акту Злуки УНР та ЗУНР уперше в новітній історії було зроблено серйозний крок до об’єднання більшості етнічних українських земель у єдине державне утворення. При цьому ЗУНР, увійшовши до складу УНР на федеративних засадах, зберегла власну адміністрацію, уряд, парламент, армію і навіть мала визначену самостійність у веденні зовнішньої політики. Дипломатичні представництва ЗУНР існували в країнах колишньої Австро-Угорщини, а також у Німеччині та Ватикані.
Остаточна ратифікація Акту Злуки планувалася на засіданні Установчих зборів (українського парламенту), які, на жаль, так і не були скликані. На той час УНР припинила своє існування. Вже через два тижні після проголошення Акту Злуки Уряд України змушений був залишити Київ, а трохи пізніше і територію України.
Як відомо, потенціал, закладений в документі, так і не був до кінця реалізований. Цьому перешкодив ряд обставин, як внутрішніх, так і зовнішніх. ЗУНР впала під натиском польських військ, а територію УНР захопили війська Льва Троцького.
Тоді позначилися істотні розходження історичного, правового, соціально-політичного, культурно-побутового, релігійного характеру, що виникли внаслідок роз’єднання Сходу та Заходу України. Об’єднання України не змогло примирити між собою різні політичні партії, стосунки між якими нерідко здобували характер відкритої ворожнечі. Крім того, незалежна Українська держава зазнавала утиску не тільки з боку агресивних сусідів (Росії, Польщі, Румунії), а й країн Антанти, що на свій лад перекроювали карту Європи, незважаючи на Україну.
І все-таки варто узагальнити: українська держава, що існувала з 1917 по 1919 роки, була втіленням української національної ідеї, української національної мрії. Без втілення цієї ідеї у той період ми б не мали нашого сьогодення.
• Акт Злуки був глибоко детермінований історично і спирався на споконвічну мрію українського народу про незалежну, соборну національну державу. Він став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
• Ідея соборності українських земель набула державного статусу, в наступні десятиліття залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним незаперечним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.
• Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі, сприяв подоланню рудиментів федералізму в ментальності національної політичної еліти.
• Об’єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
• Об’єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного, неекспансіоністського збирання територій в єдиній суверенній державі. Етнонаціональна консолідація базувалася на таких принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси.
Сьогодні потребує поглибленого аналізу і комплекс об’єктивних та суб’єктивних причин нереалізованості Акту Злуки. Цілком зрозуміло, що їх слід розглядати в контексті загальної поразки української національно-демократичної революції початку ХХ століття.
• Насамперед, треба відзначити обмеженість правової бази функціонування новоутвореної держави, яка набирала аморфних рис конфедерації (спільні сфери управління - військова, дипломатична, фінансова). Акт Злуки та інші фіксовані домовленості не мали правової завершеності, адже ухвала основних конституційних документів відкладалася до всеукраїнських установчих зборів.
• Надзвичайно складна воєнно-політична ситуація, боротьба на два фронти призвели до конфронтаційних розходжень між керівництвом обох утворень з питань стратегії і тактики, вибору союзників, використання військових сил тощо.
• Становище ускладнювалося й різновекторністю зовнішньополітичних орієнтацій обох українських проводів. Це дезорганізувало спільні дипломатичні зусилля, вело до подвійної гри сторін, знижувало міжнародний імідж УНР, врешті-решт обернулося новим, ще більшим розчленуванням її території між кількома державами.
