Перші роки більшовицької влади в Україні позначилися досить ліберальною політикою щодо української національної культури. Було збережено Українську Академію наук (УАН), продовжували функціонувати численні видавництва, діяли мистецькі угруповання різних напрямів, визнавалась Українська Автокефальна православна церква (УАПЦ) тощо.
Згідно з цією політикою в СРСР на ХП з'їзді комуністичної партії (квітень 1923 р.) було ухвалено рішення про "коренізацію", яка спочатку спрямовувалася на укорінення радянських владних структур в національних республіках. В Україні "коренізація" - українізація проходила в 1920-х - на початку 1930-х років як реалізація прагнення Й. В. Сталіна привернути на свій бік більшість представників українського народу. Очолив українізацію секретар ЦК КП(б)У Л. Каганович, який 1927 р. видав наказ про перехід партійного діловодства на українську мову. Згідно з ним було встановлено термін вивчення української мови службовцями і викладачами та її впровадження у професійну діяльність; організовано державні курси вивчення мови з випускними іспитами. Значну роль у реалізації політики українізації відіграв М. Скрипник - один з тих, хто на державному рівні активно підтримував розвиток української культури. Він уважав, що русифікований пролетаріат України зможе побудувати соціалізм, привернути на свій бік селянство лише в тому разі, коли сам підтримає національні орієнтири селянства.
При Раднаркомі УРСР було утворено Центральну Всеукраїнську комісію з українізації (В. Чубар, М. Скрипник, О. Шумський та ін.). У небачених раніше для української культури масштабах відкривалися державні українські театри, музеї, видавництва, бібліотеки, наукові установи, здійснювалася державна підтримка українських митців.
Водночас українізація проводилася жорсткими адміністративними методами, з намаганням якомога швидше досягти високих кількісно-формальних показників. Ці показники в другій половині 1920-х років справді були вражаючими. Писемність міського населення України зросла від 40 % до 70 %, сільського - від 15% до 50%. Навчання велося зазвичай українською мовою. Усі службовці повинні були скласти іспит з української мови, упроваджувати ЇЇ у своїй діяльності: уже 1927 р. 70 % урядових справ велося національною мовою. 1929 р.
цілком українськими стали 80 % середніх шкіл та 30 % вищих навчальних закладів; видання україномовних книжок становило більше половини від загальної кількості видань. В Академії наук розгорнулася робота над словником української мови. Згодом було утворено Інститут української наукової мови для розробки термінології в різних галузях науки. 1923 р. з еміграції повернулася частина інтелігенції на чолі з М. Грушевським, яка приєдналася до національно-культурної розбудови. Українізація давала свободу дій багатьом представникам інтелігенції, які працювали на ниві української культури. Проте такі перетворення нерідко викликали негативне ставлення з боку російського та російськомовного населення.
Радянській владі вдалося переконати український народ у тому, що вона є дійсно народною. Політика українізації надала імпульс розвитку національної культури, породила сподівання на утворення незалежної української держави, спричинила зростання національної самосвідомості
У цей час нагальним стало питання про визначення орієнтирів розвитку української культури. Визначалися три можливі варіанти подальшого розвитку вітчизняної культури: власний народний, російський та європейський. Відбитком цього стала дискусія щодо шляхів розвитку мистецтва, організована літераторами України. Так, об'єднання літераторів "Плуг" відстоювало орієнтацію на масовість і народну традицію, ставило своїм завданням наблизити мистецтво до народу та висвітлювати життя українського села. Літературна група "Гарт", організована В. Елланом-Блакитним разом із В. Сосюрою, П. Тичиною, М. Хвильовим, відстоювала ідею створення пролетарської літератури, але обережно ставилася до ідеї "масовості", побоюючись зниження художнього рівня. Представники ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури), лідером якої був М. Хвильовий, різко критикували ідею масовості, уважаючи, що вона лише підживлює український провінціалізм, виступали за необхідність виходу української літератури на світовий рівень, орієнтацію на цивілізовану Європу. Така позиція була сприйнята як намагання відірвати Україну від Росії. Літературна дискусія поступово перетворювалася на політичну, її було використано як засіб боротьби проти національно налаштованої інтелігенції, внаслідок чого майже всі митці перебували під суворим партійним контролем, а деякі з них були засуджені. Політика українізації поступово згорталася, під гаслом боротьби з буржуазним націоналізмом розпочалася кампанія, спрямована проти так званих "націонал-ухильників". В Українінабувала обертів русифікація. Російськомовними знову ставали вищі навчальні заклади, і якщо 1931 р. українською мовою видавалося 90 % газет і 85 % часописів, то 1940 р. - відповідно 70 % і 45 % (навіть з урахуванням приєднаної на той час Західної України). Хоча офіційно не проголошувалася відмова від українізації, фактично вона була припинена, а всі її досягнення поступово нівелювалися.
В Україні активізувався процес здійснення завдань культурної революції. Крім розв'язання ідеологічних питань, вона передбачала підготовку кадрів для проведення індустріалізації іколективізації. Задля цього відкривалися вищі й середні спеціальні навчальні заклади, які готували фахівців для потреб промисловості та сільського господарства. 1921 р. на основі Харківського, Львівського, Одеського, Катеринославського університетів було створено інститути народної освіти (пізніше - інститути професійної освіти), які готували викладачів для середніх спеціальних навчальних закладів. У 1938-1939 рр. в Україні працювало 129 вищих навчальних закладів. Партійні й комсомольські організації згідно з рознарядкою "зверху" своїми рішеннями направляли на навчання кращих представників робітничої та селянської молоді. За короткий час було підготовлено кадри вищої кваліфікації практично для всіх галузей народного господарства. Представники старої інтелігенції або вимушені були емігрувати (за власним бажанням чи за волею влади), або переходили на службу до нової влади, що будь-які їхні помилки розглядала як вияв класової ворожнечі й суворо карала (засуджуючи до в'язниці, таборів, навіть до страти).
Згідно з тезою про загострення класової боротьби в процесі будівництва нового суспільства в Україні розпочалися репресії, які охопили практично всі верстви населення. Особливо це стосувалосяукраїнського селянства, яке обвинувачували у ворожому ставленні до влади, саботажі соціалістичного будівництва, прихильності до націоналістичних ідей та практично нищили як клас.
Під гнітом репресій опинилася українська інтелігенція. Масового терору зазнала Всеукраїнська Академія наук, яка до 1929 р. зберігала порівняно незалежне щодо партійного керівництва становище: було розформовано створену М. Грушевським історичну секцію ВУАН, а сам він змушений був виїхати до Москви; закрито Інститут української наукової мови - з 85 вчених-мовознавців було розстріляно 62; знищено майже всіх співробітників Інституту філософії, закрито Інститути шевченкознавства, єврейської пролетарської культури, навіть Український інститут марксизму-ленінізму, який розробляв альтернативну концепцію історії України, замість нього було створено українську філію московського Інституту Маркса-Енгельса-Леніна. Із системи Наркомату освіти звільнили 2000 працівників, з них 300 письменників і вчених. Протягом 1930-х років загинули в таборах або були розстріляні близько 200 із 240 українських письменників. Закрито деякі театри, зокрема "Березіль", знищено групу митців - "бойчукістів" (учнів і прихильників художника М. Бойчука), а також провідних майстрів українського художнього авангарду.
Постановою ЦК партії "Про перебудову літературно-художніх організацій" розпускалися всі художні спілки й об'єднання, що існували на той час, створювалися нові, які діяли під контролем партійних органів: Спілка письменників СРСР (1934 р.), Спілка художників (1938 р.), Спілка композиторів (1941 р.) та ін. Республіканські художні спілки підпорядковувалися всесоюзним - були своєрідними "філіалами" останніх. Було затверджено єдиний для радянського мистецтва метод соціалістичного реалізму, головними принципами якого були народність, партійність, соціалістичний гуманізм. Цей метод вимагав від діячів мистецтва правдивого, історично конкретного зображення життя в його революційному розвитку, оптимістичної спрямованості, відстоювання ідеалів соціалізму, оспівування радянської людини. Героями мистецьких творів були люди, які були прикладом служіння радянському суспільству та комуністичній партії, боротьби з класовим ворогом, були зразками пролетарської моралі. Мистецькі твори, що не відповідали цим вимогам, вилучалися із художнього життя. Прикладом радикального підходу до реалізації методу соціалістичного реалізму, зокрема в кіномистецтві, стала поява стрічок про радянське щасливе життя, успіхи індустріалізації та колективізації, єдність поривань радянського народу в соціалістичному будівництві, перемогу над класовими ворогами (радянські режисери І.Пир'єв, О. Зархі, Й. Хейфіц та ін.). Це сприяло міфологізації подій радянської доби, формуванню марксистсько-ленінської свідомості.
Специфічним було ставлення радянської влади до культурної спадщини. Музеї, що мали виразно український характер, масово зачинялися чи реорганізовувалися. Так, було ліквідованого Музейне містечко в Лаврі (Київ, 1933 р.), його експозицію частково розпорошено, а на основі решти утворено Антирелігійний музей. Було знищено чимало архітектурних пам'яток (серед них - Михайлівський собор у Києві, пам'ятки доби гетьманства тощо). Значну кількість творів образотворчого мистецтва перевезли до Москви і Ленінграда, частково розпродали. Музеї перебудовували свої експозиції з метою висвітлення доби революції та соціалістичного будівництва. Оскільки народна культура значною мірою спиралася на християнські традиції та цінності, від неї відмовлялися, створюючи нові радянські обряди та традиції.
Втілюючи рішення радянської влади та парти про формування атеїстичної свідомості, український уряд поводив активну антирелігійну діяльність. Було розгромлено УАПЦ (репресовано 23 із 24 її єпископів), масових репресій зазнало духовенство всіх релігійних конфесій, заборонялося святкування релігійних свят, проведення традиційних обрядів: весілля, хрестин, поховань тощо.
У цілому українська культура у 1930-ті роки зазнала суттєвих нищівних ударів, перетворилася на знаряддя ідеологічного впливу на народ. Усе, що не вписувалося в рамки пролетарсько-соціалістичної культури, оголошувалося ворожим, зазнавало утисків та гонінь.
